Читати книгу - "Сплетіння долі, Аріна Спел"

Адам.

Остання сварка, де вона порадила знайти собі жінку в Рабську Ніч, лягла важким каменем поміж нами. Я байдужий їй . Звісно, чого я чекав? Вона ж не може не помічати, як збуджує мене, як зводить з розуму? Натомість ігнорує. 
Знайди іншу жінку? Хіба ж то можливо? Коли мене душить запах лаванди, коли моє серце розривається на шмаття. І найжорстокіше в цій ситуації - я люблю її. Кохаю жінку, для якої я ніщо, так , забавка, раб, власність. 
Квіти від Барта. А чи не для нього ця гра? Де він, а де я? Раб і лорд. Як вам вибір? Як вам альтернатива. 
Перед тим, як піти з дому, зайшов попрощатися. На що сподівався? Дурень. Думав зупинить. А вона навіть голови не повернула в мій бік. Побажала гарно розважитись. 
Я! байдужий! їй! Треба це затямити і прийняти, а не плекати марних сподівань. 
Нікуди я не пішов, ні на які гуляння. Навіщо? Травити собі душу, намагатися знайти відраду в іншій? Не вийде. Я й так це знав. 
Пішов у хатинку, до садівника. Старий натякав, що хоче поговорити на одинці. 

-Вітаю, дядьку Стефане.- постукав і увійшов. 

-Ти не на гуляннях?- дідусь сидів і щось майстрував. 
-Не хочеться.

-А чого хочеться?

Я лише потис плечима. 
-Ох, молодість. Дивитесь один на одного нишком, аж іскри сапають. Ходите колами. Мучаєтесь. 
-Ви про що, взагалі? Хто на кого дивиться? 
-Ну не я ж на тебе. Сліпий тільки не бачить . Ну і ви, звісно, двоє, наче сліпі.- сміється старий.

-Не розумію про що ви?-

невже так помітно, що я божеволію за нею.

-Ну, не розумієш, то й не розумієш. Я не про це хотів поговорити. Є можливість втекти. Є люди, які допомагають сховатися на певний час, потім роблять документи, що допомагають загубитися в інших королівствах. Почати життя спочатку. Якщо надумаєш , дай знати. Ти хороша людина, я знаюся на цьому. Вартий допомоги. 
Я закляк. Раніше, вхопився б за цю можливість не роздумуючи, а зараз не міг зважитися. По при те, що я їй байдужий, по при те, що я ніхто. Не зможу без неї. Краще, як пес, буду біля її ніг. 
-Не поспішай,- продовжив старий.- маєш час подумати. 
Я мовчки кивнув, треба було повертатися. Хоч я й мав у запасі всю ніч, але вирішив, що зараз саме час все зʼясувати. Нам треба поговорити. 

-Вона змінилася. Дуже. Ніби зовсім інша людина. Ти не знав її раніше. Не бачив тих пустих очей. - останнє що почув я від Стефана. 
Доки не охолов, доки не втратив всю свою мужність , рішуче крокував до будинку, в намірі все зʼясувати. Та з іншого боку саду до дверей наближалася постать. Барт. Прийшов сам, чи покликала?

Мені б розвернутися і піти, але як ненормальний  застиг навпроти вікна у кімнату. Було добре видно їх обох. 

Ось він входить. Вона не зупиняє. Про щось розмовляють. Вона виходить на кухню. Брат залишається сам. Починає роздягатися. Про що вони домовлялися? Вона теж повернеться гола? 
Стояв як зачарований. Я мушу це побачити. Я мушу вирвати її з свого серця. 
Ксенія повертається, в руках пляшка. Починають сперечатися. Вона виганяє його. 
Я щасливий. Трясця твоїй матері, який я щасливий. Стою, милуюся. Посміхаюсь як дурень. 
А за вікном коїться щось дивне. Вона випиває перший бокал, потім другий, починає хлестати з горла. Сльози в неї на очах. Та що з нею коїться? Це треба припиняти.

«Нагулявся?» питає мене. Та вона ж пʼяна, як чіп. Посипались звинувачення, сльози. Це ревнощі? Це ревнощі!

Підхожу, обіймаю. Вона брикається і намагається вдарити, а я радію. Вона не байдужа. Каже, що гарний, що хоче мене. Я оторопів. 
-Ти ж казала, що я лише друг?- питаю. 
-Коли вже трахнеш мене.- відповідає.

Це її пʼяне гикання робить мене щасливим . Ці її слова роблять мене щасливим. Трахну, ще й як. Але не сьогодні. Бо сьогодні хтось добряче перебрав. 
Несу в кімнату, на ногах вона вже не тримається. 
-Хочу сексу.- каже позіхаючи. 
А я як хочу. Та по при все своє дике бажання, брати жінку, яка майже не при тямі, це якось не дуже. 
Заношу в кімнату, вкладаю на ліжко, роздягаю. Вона не відчуває нічого, сопе собі спокійно. А я? Мене розриває від емоцій. Не можу усвідомити того що сталося. 

На ранок, кладу склянку з холодною водою біля ліжка, їй знадобиться. 
Бачу, похмілля добряче мучить її. Вона не памʼятає вчорашнього, воно й не дивно. Перше, що кажу, те , що не мав іншої, нікуди не пішов. Вдає, що їй байдуже. О, мила, в цю гру більше не граємо. Намучила й так предостатньо. Переказую , не без задоволення, вчорашню розмову, даю обіцянку і йду.

Щоб хоч якось відволіктись, їй треба дати час прийти до тями, йду поратися в саду. Від імені Ксенії , даю розпорядження слугам, щоб покинули маєток. Навіть садівникові знайшов справу, відправив за новими саджанцями в інше місто, це займе в нього добу. Свідки нам не потрібні.

Я все ще працюю, намагаюся не думати ні про що. Бачу, як виходить з будинку, в одному купальнику. Пірнає в воду. Така зваблива, така бажана. Вмощується на живіт. Я хотів дати їй час до вечора. Але це вище моїх сил. Сама напросилася. Скільки разів я бачив її в своїх мріях в цьому ненависному купальнику, скільки раз хотів зірвати його. 
Підходжу до неї. Вона знає, що це я, але не ворушиться, не дивиться. Щось пояснює, але й не зупиняє, коли розвʼязую купальник. Та я не слухаю. Досить вже. Наслухався. 
Припадаючи губами до грудей, втрачаю розум остаточно. Така солодка, така смачна. Накриваю рукою лоно, відчуваю вологість. Вона збуджена не менше. Чую стогін, коли вводжу пальці. Більше не можу. Мушу бути в ній, мушу взяти її . Входжу повільно, бо вона така туга й гаряча, що втрачаю весь контроль. Повільно, треба повільно. Бо інакше скінчу перший, і так тримаюся з останніх сил. 
-Трахни вже мене.- шепоче. 
Це відключає мої мізки повністю. Вибач, маленька, мабуть до фінішу я добіжу перший, як би соромно потім не було. Стискаю сідниці, пришвидшуюсь, входжу різко і глубоко, так як хотів. На щастя, декілька поштовхів і вона кінчає, здригається всім тілом, шепче моє імʼя. Я слідую за нею. Втрачаючи себе. Остаточно розчиняючись у цій жінці. 
Притискаю її зі спини до себе. Так добре, так правильно. Воджу пальцями по оксамиту її шкіри, вбираю всі відчуття. Коли доходжу до шиї, помічаю дивну квітку на її хребцях. Вона світиться яскраво червоним кольором. Раніше її не було. Я не міг не помітити. 
Виявляється, знак енергії. По кольору, зрозуміла, що я кохаю її. Звісно, кохаю, теж мені новина. Але ні, червоний - то взаємне кохання. Вона кохає мене також? Мене? Раба? Не йму віри цьому. 
Усвідомлення того, що почуття взаємні, перевертає в мені все. Її гаряче тіло біля мене, будить в мені нове бажання. Та чи не нашкодить це їй , адже енергія повністю заряджена. 
-Максимум, я взірвуся, й забрудню тебе своєю кровʼю.-відповідає. 
Дуже смішно, дуже. Зараз ти посмієшся також. 
Ми кохалися майже до світанку. Я не міг насититися нею, не міг втамувати спрагу.  
Ранок повернув нас до колишнього життя. Де я раб, а вона моя господиня. Ксенія зайнялася своїми справами, а я своїми, за звичкою пішов в сад. 
Постать Астрід наближалася до мене. Це не віщує нічого доброго. Я не мав права суперечити їй . А хтивий погляд чітко говорив про її наміри. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍