Читати книгу - "Пояснюючи світ"

та лівим (яка диктує, що закони природи мають працювати однаково і для реального світу, і для відображеного у дзеркалі) не давала б змогу однаковим частинкам розпадатися іноді на два піони, а іноді на три. З огляду на наявні в нас на той час знання, можна було припасувати константи до наших теорій, щоб зробити масу і тривалість життя тау-й тета-частинок рівними, але таку теорію навряд чи можна було б перетравити – вона здавалася б безнадійно припасованою. Врешті науковці виявили, що жодне припасування не потрібне, бо ці дві частинки насправді однакові. Хоча за симетрію між правим і лівим відповідають сили, що утримують атоми та їхні ядра разом, її просто немає під час різноманітних процесів розпаду, включно з розпадом тау-й тета-частинок7. Фізики, які це усвідомлювали, мали рацію, коли не вірили в ідею, що частинки тау й тета суто випадково мають однакову масу та тривалість життя – це потребувало б забагато припасування.

Сьогодні ж ми зіткнулися з іще тривожнішим різновидом припасування. У 1998 році астрономи виявили, що розширення Всесвіту не сповільнюється, як можна було очікувати від гравітаційного взаємного тяжіння галактик, а навпаки прискорюється. Причиною цього прискорення вважають енергію, пов’язану із самим космосом і відому як темна енергія. Теорія говорить, що є кілька різних джерел темної енергії. Потужність деяких із цих джерел ми можемо обчислити, а деяких – ні. Потужність джерел темної енергії, яку ми можемо оцінити, виявляється більшою за весь обсяг темної енергії, який спостерігають астрономи, приблизно на 56 порядків величини – тобто на 1 з 56 нулями. Це не парадокс, бо можна припустити, що ці обчислювані джерела темної енергії майже компенсуються джерелами, які ми не можемо обчислити, але така нейтралізація мала б бути точною до 56 десяткових розрядів. Такий рівень припасування неприпустимий, і теоретики тяжко працювали, щоб знайти кращий спосіб пояснити, чому обсяг темної енергії настільки менший за той, що припускається нашими розрахунками. Одне можливе пояснення згадане в розділі 11.

Водночас потрібно визнати, що деякі приклади припасування просто випадкові. Наприклад, відстані Сонця й Місяця від Землі мають приблизно однакове співвідношення з їхніми діаметрами, тож, якщо дивитися з Землі, Сонце та Місяць здаються майже однакового розміру. Це видно з того, що Місяць точно перекриває Сонце під час повного сонячного затемнення. Немає жодних причин припускати, що це щось інше, крім збігу.

Арістотель зробив один крок, щоб зменшити припасування моделей Евдокса та Калліпа. У своїй «Метафізиці»8 він запропонував зв’язати всі сфери в єдину систему. Замість відводити найзовнішнішій планеті Сатурну чотири сфери, як Евдокс та Калліп, він відвів їй лише три їхні внутрішні сфери – щоденний рух Сатурна зі сходу на захід пояснювали прив’язкою цих трьох сфер до сфери нерухомих зірок. Арістотель також додав усередині трьох сфер Сатурна ще три сфери, що оберталися у протилежних напрямках, щоб компенсувати вплив руху трьох сфер Сатурна на сфери наступної планети – Юпітера, – зовнішня сфера якого була прикріплена до найвнутрішнішої із трьох додаткових сфер між Юпітером і Сатурном.

Додавши ці три нові сфери, що обертаються у протилежних напрямках, і прив’язавши зовнішню сферу Сатурна до сфери нерухомих зірок, Арістотель отримав доволі непогану картину. Більше не потрібно було шукати пояснення, чому щоденний рух Сатурна точно повторює рух зірок – Сатурн був фізично прив’язаний до сфери зірок. Але потім Арістотель сам усе зіпсував: він відвів Юпітеру всі чотири сфери, які відводили йому Евдокс та Калліп. Проблема полягала в тому, що так Юпітер мав би щоденно рухатися разом із Сатурном, а також одночасно з найзовнішнішою з його власних чотирьох сфер, а тому обертався б навколо Землі двічі протягом доби. Невже Арістотель забув, що три сфери з обертанням у протилежних напрямках усередині сфер Сатурна компенсували б лише особливі рухи Сатурна, але не його добове обертання навколо Землі?

Що гірше, Арістотель додав лише три сфери з обертанням у протилежних напрямках усередину чотирьох сфер Юпітера, щоб компенсувати його власні особливі переміщення, але не щоденний рух, а потім відвів Марсу, наступній планеті, усі п’ять сфер, які відводив йому Калліп, тож Марс обертався б навколо Землі тричі на добу. Продовжуючи таким чином, за схемою Арістотеля, Венера, Меркурій, Сонце та Місяць оберталися б навколо Землі відповідно чотири, п’ять, шість та сім разів на добу.

Я був вражений такою явною помилкою, коли читав «Метафізику» Арістотеля, а потім дізнався, що її вже давно помітили кілька інших авторів, включно з Дж. Л. Е. Дреєром, Томасом Хітом та В. Д. Россом9. Деякі з них пояснювали це помилкою в тексті. Але якщо Арістотель справді розробив схему, відому нам зі стандартної версії «Метафізики», то її не можна пояснити відмінністю його способу мислення від нашого або інтересом до інших проблем. Нам довелося б зробити висновок: коли Арістотель використовував відомі йому методи, розв’язуючи проблему, що його цікавила, він був дуже неуважний або дурний.

Навіть якби Арістотель навів правильну кількість сфер, що обертаються у протилежних напрямках, тобто так, щоб кожна планета оберталася б разом із зірками навколо Землі лише раз на добу, його схема все одно великою мірою була припасованою. Сфери з обертанням у протилежних напрямках, вставлені всередину сфер Сатурна, щоб компенсувати вплив його особливих переміщень на рух Юпітера, мали б обертатися з точно такою самою швидкістю, що й три сфери Сатурна. Те саме справедливо й щодо ближчих до Землі планет. Крім того, так само, як в Евдокса та Калліпа, у схемі Арістотеля другі сфери Меркурія та Венери мали б обертатися з точно такою самою швидкістю, що й другі сфери Сонця, щоб пояснити той факт, що Меркурій, Венера та Сонце рухаються зодіаком разом. Тому внутрішні планети ніколи не видно в небі далеко від Сонця. Венера, наприклад, є завжди вранішньою або вечірньою зіркою, яку ніколи не видно високо в небі опівночі.

Щонайменше один давній астроном, схоже, сприймав проблему припасування дуже серйозно. Це був Гераклід Понтійський. У IV столітті до н. е. він навчався в Академії Платона і, можливо, залишався нею керувати, коли Платон їздив до Сицилії. За словами Сімплікія10 та Аеція, Гераклід учив, що Земля обертається навколо своєї осі[22], одним махом відкидаючи припущення про одночасне щоденне обертання зірок, планет, Сонця та Місяця навколо Землі. Цю ідею Геракліда подекуди згадували автори пізньої античності та Середньовіччя, але вона не була популярна аж до часів Коперника знову-таки, імовірно, тому, що ми не відчуваємо обертання Землі. Немає жодних свідчень, що Арістарх через століття