Читати книгу - "Із праху посталі"

class="p1">— Ах, Араху, мишо, Анубо, — мовив він, проминаючи старий темний Будинок, — що Батько має на увазі?

— Тихо, — вісім ніг прошаруділи йому у вухо.

— Послухай, — відгукнулося луною під його сорочкою.

— В сторону, — муркнула кішка. — Дай-но я проведу!

Підійшовши до могили з блідим каменем, гладеньким, немов дівоча щока, Тімоті опустився на коліна і приклав вухо з невидимим ткачем до холодного мармуру, щоб обидва могли чути.

Тімоті заплющив очі.

Спочатку — кам’яна тиша.

І знову нічого.

Він уже збирався підскочити в замішанні, коли лоскіт у вусі сказав:

— Зажди.

І глибоко під землею він почув звук, схожий на єдиний удар похованого серця.

Ґрунт під колінами здригнувся трьома ударами серця.

Тімоті відсахнувся.

— Батько казав правду!

— Так, — прошепотів хтось йому на вухо.

— Так, — луною відгукнувся шерстяний клубочок за пазухою.

Ануба замуркотіла.

— Так!

Він не повернувся до блідого надгробка, бо той був такий страшний і таємничий, що Тімоті заплакав, сам не знаючи чому.

— Ох, бідненька!

— Не бідненька, любий, — мовила Мати.

— Але вона мертва!

— Так ненадовго ж. Май терпіння.

Він не міг іще раз поглянути на могильний камінь, а тому послав на розвідку і по новини своїх друзів.

Серцебиття пришвидшилось. Земля тремтіла від нервових поштовхів. Павучок сплів цілий гобелен у його вусі. Кишеня його сорочки смикнулася. Ануба бігала колами.

Час наближався.

А потім, посеред довгої ночі, щойно припинилася буря, в кладовище ударила блискавка, і почалося свято…

Народилася Анжеліна Маргарита.

О третій ночі, опівночі душі, Тімоті виглянув у вікно та побачив процесію свічок, що освітлювали стежку до дерева і того особливого каменя.

Піднявши очі й тримаючи в руці канделябр, Батько махнув йому рукою. У паніці чи ні, але Тімоті повинен був до них приєднатися.

Коли він прийшов, вся Сім’я стояла навколо могили зі свічками.

Батько простягнув Тімоті невеличкий інструмент.

— Одні ховають, інші відкривають. З тебе перша лопата землі.

Інструмент випав у Тімоті з рук.

— Підніми, — промовив Батько. — Ворушись!

Тімоті встромив заступ у насип. Гупнуло серце. Надгробок тріснув.

— Добре!

І Батько почав копати. Решта зробили те саме разом з ним, аж поки, нарешті, не з’явилася найкрасивіша золота домовина, яку коли-небудь бачив Тімоті, з кастильським королівським знаком на віку. Труну поклали під дерево, пролунав загальний сміх.

— Як вони можуть сміятися? — вигукнув Тімоті.

— Любий, — сказала мати. — Це тріумф над смертю. Все перекинулося з ніг на голову. Ми її не ховаємо, а розкопуємо, і це великий привід для радості. Принеси вина!

Тімоті приніс дві пляшки, розливши їх по десятку келихів. Піднявши їх, десяток голосів прошепотіло:

— Вийди, Анжеліно Маргарите, як дівчина, дівчинка, дитина, а звідти — в лоно предвічного Часу!

Потім домовину відкрили.

А під яскравою кришкою лежав шар…

— Цибуля? — вигукнув Тімоті.

І справді, наче свіжа трава з-над берегів Нілу, всередині лежала цибуля, весняно-зелена й соковита, а в повітрі стояв її аромат.

А під цибулею…

— Хліб! — здивувався Тімоті.

Шістнадцять маленьких буханочок, спечених протягом години, зі золотистою скоринкою, встилали труну по периметру, над ними стояв запах дріжджів і теплої печі.

— Хліб та цибуля, — промовив найстарший з майже-дядечків у єгипетському савані, схиляючись і вказуючи в садову труну. — Сам поклав цю цибулю і хліб. Не для довгої подорожі вниз по Нілу назустріч забуттю, а вгору по Нілу, до джерела, до Сім’ї, а потім до часу зернини, до часу гранату з тисячею пуп’янків, що дозрівають щомісяця. В оточенні мільйонів ненароджених, що безмовно волають про народження. І що ж?..

— Хліб і цибуля. — Тімоті всміхнувся разом з усіма. — Цибуля та хліб!

Дістали цибулю, а поруч з нею поклали хліб, і тепер обличчя в домовині прикривала тільки вуаль.

Мати махнула рукою.

— Тімоті?

Тімоті відсахнувся.

— Ні!

— Вона не боїться того, що її побачать. І ти не повинен боятися побачити її. Давай.

Він підхопився й підійшов.

Вуаль метнулася в повітря, немов хмарка білого диму, яку підхопив і поніс геть вітерець.

Анжеліна Маргарита лежала із заплющеними очима, повернувшись обличчям до свічки і ледь помітно всміхаючись.

Це була радість, і насолода, і прекрасна іграшка, упакована і доставлена з іншого часу.

Затріпотіло полум’я свічок. Од шаленої відповіді Сім’ї ніби стався землетрус. Вигуки заповнили темне повітря. Не знаючи, що робити, вони аплодували золотим локонам, високим тендітним вилицям, вигнутим бровам, маленьким й ідеальним вушкам, задоволеній, а не самовдоволеній усмішці, свіжому на фоні тисячолітнього сну обличчю, елегантному узвишшю її грудей, її рукам, схожим на кулони зі слонової кістки, крихітним ніжкам, які так і просили поцілунку та яким, здавалося, не потрібно було взуття. Господи, та вони віднесуть її куди завгодно!

«Куди завгодно!» — подумав Тімоті.

— Не розумію, — нарешті промовив він. — Як таке може бути?

— Це можливо, — прошепотів хтось.

І шепіт ішов від зітхання вуст ожилої істоти.

— Але… — почав Тімоті.

— Смерть таємнича. — Мати погладила Тімоті по щоці. — А життя — тим більше. Обирай. Байдуже, зникнеш ти в поросі наприкінці життя або явишся в молодості, повернешся до моменту народження і самого народження. Це навіть дивніше, чим просто диво, еге ж?

— Так, але…

— Прийми це, — Батько підняв келих. — Відсвяткуймо наше чудо.

І Тімоті справді бачив диво, цю дочку часу з обличчям юності, яка молодшала й молодшала на очах. Вона немов лежала під плесом прозорої неквапливої води, що омивала її щоки тінями й світлом, змушувала тріпотіти її повіки та очищала тіло.

Цієї миті Анжеліна Маргарита розплющила очі. Ніжно-блакитні, кольору витончених жилок на скронях.

— Ну, — прошепотіла вона. — То це народження чи переродження?

Зусібіч пролунав тихий сміх.

— Або те, або інше. Або ні те, ні інше.

Мати Тімоті простягнула руку.

— Вітаємо! Залишайся. Скоро ти вирушиш назустріч своїй величній долі.

— Але… — знову запротестував Тімоті.

— Ніколи не сумнівайся. Просто будь.

На годину молодше, ніж хвилину тому, Анжеліна Маргарита взяла Матір за руку.

— А торт зі свічками є? Це мій перший день народження чи дев’ятсот дев’яносто дев’ятий?

Шукали відповідь, розливали ще вина.

Усі люблять захід сонця, позаяк він щораз зникає.

Усі люблять квіти, бо ті в’януть.

Усі люблять собак у полі та кішок на кухні, тому що підуть і ті, й інші.

Це не єдина причина, але в основі ранкових вітань і пообіднього сміху лежить обіцянка прощання. Ми його бачимо в сірій морді старого пса і на втомленому обличчі давнього друга, котрого чекає довга подорож в один кінець.

Так було і з Анжеліною Маргарет, і з Сім’єю, але найбільше — з Тімоті.

«Поспішай жити» — такий девіз вигаптувано на великому килимі в холі, по якому вони ходили