Читати книгу - "Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко"

Вона не знала, звідки виникло це палке бажання, але, недовго думаючи, встала і мовила:

-Усьо, як казав один артист, мусьо-сани-Бога, - попрощалася вона з друзями, - я вже наїлася, тому йду до нашого з Танюсею будиночка. Бувайте здоровенькі.

-З якої радості? - щиро здивувалася Таня. - Ми ж зараз йдемо на гурток отих… ем… юних натуралістів, га, Андрійку?

-Не знаю, на гурток яких натуралістів ми йдемо: юних чи старих, - вишкірився Стьопа, - але чогось чує моє серце недобре. Що, Лянусю, йдеш перекимарити? Може, ще якесь видіння побачиш… - і він зайшовся гомеричним реготом.

Ляна не знала, відколи це її найкращий друг почав сипати такими жартиками з чорного гумору, але ця шпичка боляче її вколола. Ляні вперше в житті здалося, що з неї знущаються… Та ще й ті, хто, вона ладна була поклястися, за потреби готові пожертвувати задля неї всім, від якогось дріб’язку - до власного життя. Принаймні, досі Роксоляна так вважала…

Стьопу підтримав Андрій. Але це не був Андрієвий сміх… Це був сміх чужої, жорстокої людини, аніскілечки не схожої на того хлопця, якого Ляна знала майже ціле свідоме життя. І сміх Степана… Повсякчас, хоч і глузливий, але привітний і рідний, - зараз він видавався холодним та самотнім… Чекайте! Стьопа - і самотній?!

Ляна вже й не знала, що думати. Як не дивно, цей сон - це було щось сокровенне для неї, а хлопці… Дівчина зрозуміла, що їх не впізнає.

Не сказавши ні слова, Роксоляна розвернулася і стрімко вийшла з їдальні. Вона чула, як Таня кричала їй вслід: ,,Лянусю, постій’’, але дівчина не слухала… До будиночка, до кулона, швидше…

***

Ляна забігла до будиночка, хряснула дверима і всілася на ліжко. Тоді швиденько відкинула подушку і побачила його.

Медальйон був ідеальної форми, але чомусь здавався набагато тьмянішим, ніж учора. Ляна протерла його, але від цього нічого не змінилося.

-Шелегейдики, баляндрасники… - тоскно воркутіла вона, перебираючи в руках медальйон. - Сміх без причини - ознака дурачини. - згадала дівчина татусеву приказку. Але… вона зовсім не вважала хлопців дурнями - навпаки, поважала, любила, завжди вірила і довіряла найпотаємніше… Та й без причини сміятися варто… - Тільки не з важливих для когось речей. - ще більше насупила брови.

Ляну взяв такий страшний туск, що годі й описати… Як то повідають: хоч з моста, та в воду!

Стьопа, часом, і безапеляційніше до неї говорив, але ж попри все, ніколи не здавався відчуженим, а тепер…

Роксоляні захотілося плакати, тоді вона почала злитися, а тоді вже й не знала, чого їй прагнеться…

Коли Ляна хотіла вже класти медальйон під подушку, то відчула, що на гладенькому покриві з заднього боку, по якому вона провела пальцем, щось ніби викарбувано.

Дівчина придивилася, тоді протерла задню кришечку і побачила якісь закарлючки… Ці символи були дуже схожі на ієрогліфи, а виглядали десь отак:

Ляна здивувалася, що раніше не помітила цього надпису. Вона повертала медальйон різним боком, дивилася знизу-вверх і зверху-вниз, але однаково не могла збагнути, що означають ці каракулі.

Роксоляна ще якийсь час крутила цяцьку в руках, а опісля встала і пішла шукати друзів. Як би вона не злилася на них, а самій допетрати отаку мазанину не вдасться точно.

***

Ляна тупцяла крізь зарості до їхньої похилої верби. Вона не знала, чи Таня і хлопці вже повернулися з гуртка юних натуралістів, але сподівалася, що вони зараз сидять під цим деревом.

І дівчинка не прогадала. Їхня компанійка сиділа на каменях, жваво про щось дискутуючи. Ляна чула уривки фраз: ,,Іди вибачся! - А що я такого сказав? - Таня, та перестань. - Андрію, ну що ж тобі таке в голову стрілило?!’’…

З усього було видно, що Таня хоче, аби Андрій зі Степаном вибачились перед Ляною, але хлопці заперлися на своїй дурості й не хотіли визнавати провини. Роксоляна глибоко відітхнула, зібралася з силами і з незворушними виглядом пішла вперед.

-О, а от і твоя ображена теліпонькається, - безбарвно пащекнув Степан. - Ми на колінах вибачатися і перепрошувати не будемо, гаразд? - звернувся він до Ляни, і знову вона зовсім не впізнала його голосу. - Але, як альтернатива, можемо зробити реверанс.

-Мені точно так потрібні ваші вибачення, як мертвому кадило. - з незалежним виглядом гостро відказала йому дівчина. - Я завжди знала, що ви не надто отесані, але, щоб паршивці, - не думала ніколи. - закінчила вона, очікуючи якогось сум’яття з боку хлопців - і не змилилася, - вони поховали погляди і задивилися на свої черевики. Раптом Ляна згадала, в яких брудних мештах тоді, запехана, прилетіла на вокзал. Як Андрій пропонував дати йому її валізу, а Степан так добродушно реготав з її вигляду, що гахнувся сторчголовою на землю й набив собі добрячу гулю.

-Гуля вже давно зажила, Степанцю? - з усмішкою спитала вона, а Стьопа підвів погляд.

-Яка гуля? - здивувався він, і відразу сказонув. - Та, яку ти хочеш за безневинні кепкування мені набити? - осміхнувся, а Ляні стало тепло на душі. Вона глянула на Андрія - і той сміється. Ох, хлопці-хлопці, ви вернулися!

-Я про іншу, ту, яку тобі вокзальний стовп допоміг заробити, - відповіла вона, а в Степанових очах з’явилася тінь розуміння. - Але, якщо дуже хочеш, я теж можу разочок зацідити - виглядатиме дуже ефектно. - і всі вони щиро засміялися, а в Ляни з’явилося відчуття, що вони не востаннє гризуться за такі нісенітниці і ще чимало суперечок їм доведеться пережити, але вона завжди мусить тримати їх в купі - бо така її доля.