Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

Лондон», — пояснив він. — Нудна бридня. Зате дізнаєшся, що діється в місті.

— І що ж там діється?

— Здебільшого всілякі вечірки. — Він пожбурив часопис геть. Той упав і розкрився: там були незліченні фотографії вишукано вбраних чоловіків та жінок, що позували серед людних кімнат. — Ти думаєш, Проблема змусила людей замислитись про їхні безсмертні душі? Багатіїв — навпаки. Вони розважаються, купують дорогий одяг, проводять цілі ночі в добре захищених клубах і готелях — тремтячи зі страху, що за стінами нипають Гості... Минулого тижня таку вечірку влаштовував ДЕПРІК — Департамент психологічних розслідувань і контролю. Там були керівники всіх провідних агенцій.

— Он як! — Я підняла часопис і переглянула фотографії. — Тебе теж запросили?

Він стенув плечима:

— Ні. Звичайно ж, ні.

Я погортала сторінки. Ті приємно зашелестіли.

— В оголошенні ти писав, що «Локвуд і К°» — відома агенція, — зауважила я. — Виходить, ти трішки прибрехав?

Сторінки шелестіли. Годинник цокав.

— Трішки перебільшив, — відповів Локвуд. — Як і численні інші люди. Скажімо, як ти, коли стверджувала, що маєш Четвертий Ступінь кваліфікації агента. Відразу після твоєї співбесіди я зателефонував до відділення ДЕПРІК на півночі Англії. Там мені повідомили, що ти склала тести лише з Першого по Третій Ступінь.

Він не сердився — просто дивився на мене своїми великими карими очима. Мені пересохло в роті, а серце тьохкало так, що от-от вискочить із грудей.

— П-пробач... — прожебоніла я. — Річ у тім... що мені вистачило б здібностей отримати цю кваліфікацію. Просто моє стажування в Джейкобса закінчилося дуже сумно, тож я так і не склала тест. А потім, коли я прийшла сюди... мені справді була потрібна робота. Ще раз пробач, Локвуде. Якщо хочеш, я розповім тобі про Джейкобса... про те, як це сталося.

Ентоні Локвуд підняв руку:

— Ні. Не треба. Хай там що, це все вже в минулому. Для нас важливе тільки майбутнє. А я вже побачив, що ти чудово працюєш. Зі свого боку можу тебе запевнити: настане день, коли наша агенція буде серед трійки найкращих агенцій Лондона. Повір мені — я це знаю. І ти, Люсі, можеш бути її учасницею. Як на мене, ти — справжній молодець, і я дуже радий, що ти з нами.

Лише уявіть, як почервоніло моє обличчя: то була гостра потрійна суміш — із збентеження від того, що мене викрили, задоволення від його похвали й завзяття від його намірів.

— Навряд чи Джордж погодиться з тобою, — зауважила я.

— Ні, він теж думає, що ти молодець. Його просто захопила твоя співбесіда.

Я пригадала, як гучно Джордж пирхав і позіхав цього вечора.

— Він завжди отак виявляє своє захоплення?

— Ти ще звикнеш до нього. Джордж не любить лицемірити — коли люди в обличчя говорять компліменти, а за спиною поливають брудом. Він охочіше робить навпаки. До того ж він чудовий агент. Колись він навіть працював у «Фіттес», — додав Локвуд. — Там шанують чемність, потаємність і обачність. Знаєш, скільки він там працював?

— Мабуть, хвилин із двадцять.

— Півроку. Це свідчить тільки на його користь.

— Якщо вони так довго терпіли його, то він справді чудовий агент.

Локвуд щиро всміхнувся:

— Я вважаю так: разом з тобою й Джорджем ми подолаємо всі перешкоди на своєму шляху.

Після цих слів у мене аж затріпотіло серце. До того ж, коли Локвуд усміхався, сперечатися з ним було марно.

— Дякую, — відповіла я. — Я теж на це сподіваюся.

Локвуд засміявся:

— Не треба «сподіватися». Що в нас може піти не так із нашими Талантами?

Частина третя

Кольє

9

Дивовижна річ, як швидко вогонь поширюється звичайним будинком у передмісті! Ще до того, як ми з Локвудом вивалились із вікна — радше за все, ще тоді, коли ми боролися з привидом дівчини, — хтось із сусідів здійняв тривогу. Аварійні служби теж не забарились — прибули за кілька хвилин. Та на той момент, коли нічні вартові в своїх формених кольчугах, у супроводі загону Ротвелових агентів увійшли в садок, горішній поверх будинку пані Гоуп уже палав.

Яскраве полум’я вибухало з вікон долішнього поверху, неначе перекинуті водоспади. Черепиця на даху тріскотіла й виблискувала у вогні, її краї мерехтіли серед нічної темряви, мов ряди драконячої луски. Круг димаря обертались численні вогненні язички, розкидаючи іскри на сусідні дерева й будинки. Туман став помаранчевим; агенти, лікарі, пожежники бігли крізь серпанок світла й тіней.

Серед усього цього шарварку ми з Локвудом сиділи, згорбившись, під одним з кущів, що врятували нам життя. Ми відповідали на запитання лікарів, дозволяючи їм виконувати їхні обов’язки. Поруч із нами пожежники розкручували шланги. Керівники вигукували накази похмурим підліткам у куртках, які розсипали по травниках сіль. Усе це видавалося по-справжньому фантастичним — приглушеним і далеким. Навіть у те, Що ми вижили, було важко повірити.

На наше щастя, ніхто з подружжя Гоупів не був хорошим садівником. Вони дозволили кущам розростися, стати великими й розложистими, густими й високими. Саме це й затримало наше падіння, коли ми проломилися крізь горішнє гілля, провалилися крізь долішнє й дивним чином уникли болісного удару об землю. Наш одяг розірвався, шкіра геть подряпалась, та, на щастя, не сталося гіршого — ми не скрутили собі в’язи й не загинули.

Вогонь із димаря вже бив снопом, розкидаючи струмені полум’я на всі боки. Я сиділа, безтямно дивлячись уперед, доки хтось накладав пов’язку мені на руку. Я думала лише про оту дівчину в стіні. Тепер від неї залишшилося ще менше...

Яке безладдя... і все через мене. Нам узагалі не слід було битися з цією дівчиною-привидом. Ми могли піти — ні, ми мусили піти відразу, як тільки дізнались, яка вона небезпечна. Локвуд так і зробив би, та я переконала його залишитись і закінчити роботу. І ось до чого призвело це рішення...

— Люсі! — я почула Локвудів голос. — Прокинься! Тебе хочуть відвезти до лікарні. Тобі потрібна допомога!

— А... а ти? — Один бік мого рота так розпух, що мені важко було говорити.

— Мені тут треба з деким переговорити. Потім я наздожену тебе.

Ліве моє око геть заплющилось, праве бачило