Читати книжки он-лайн » Бойове фентезі » Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko

Читати книгу - "Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko"

33
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25
Перейти на сторінку:

Глава двадцять четверта. 

Я активував свої кола магії, від чого сніг у горах став червоним мов кров. За допомогою магії елемента землі зробив долину, між вершин гір пласкою, наче величезний стіл, та аурою накреслив на ній магічну формацію, вклавши у неї десяток ядер девʼятого класу. Спустившись униз, поклав тіло Ірген по центру. 
Ні, так погано. Я потягнув з себе мільйони волосків аури, одягаючи холодне тіло дівчини у білу сукню. Я не знав, як довго буде триматися моя матеріалізована аура, та сподівався, що дуже довго. 
    ⁃    А тобі личить біле… Жаль, я не захопив із собою квітів…
Я витягнув зі сховища ще одне ядро девʼятого класу та аурою вирізав із нього тендітну квітку. Якою була і вона. Квітка опустилася на груди Ірген а я злетів угору. 
    ⁃    Спи спокійно, більше тебе ніхто не потурбує…
Я використав закляття девʼятого кола елемента води - вічна крига, і разом з формацію, що я створив раніше, воно почало свою дію. Сто метрів… двісті… триста… пʼятсот… Я перестав вливати ману у закляття, та дивився на обличчя Ірген, поховане під прозорим, мов кришталь, пів кілометровим шаром криги, котрий вкрив усю долину, підперши навколишні гори. 
Сніг не вщухав, але гонимий легким вітром не міг зачепитися за гладку поверхню льоду деякий час. Я дивився, як тіло Ірген зникає, вкрите тонкою сніжною вуаллю. За години, та вуаль стала мов біла ковдра. 
    ⁃    Прощавай, Ірген. 
Я повернувся і пішов на південь, але зупинився за кілька кілометрів і покликав шкрахів, що були поруч. 
    ⁃    Охороняйте її! Моя формація буде народжувати багато сніжного кришталю - це моя плата. Але, якщо ви не вбережете її, на цьому континенті забудуть про існування такого монстра, як шкрах! 
Вони лежали, сотнями, під мною і тремтіли від страху та радості. Вони тихо гарчали, відповідаючи, що це занадто щедро для них, і що вони зрозуміли мій наказ. Я скривився. Сам того не бажаючи, я став Богом смерті для монстрів цього світу. 
Мені було нічого більше тут робити, тож я пішов. У грудях боліло, а в голові було порожньо. Нащо все це? Я не розумів. Я хотів, щоб усе було як раніше - легко та просто. Як при моєму знайомстві з Ірген у академії. Чи як у підземеллі Вангану. Чи, навіть, як при моїй появі у цьому світі, у туманному лісі. 
Я спустився униз та сів у пухкий сніг. Може… Може й справді варто зламати стрілу часу Цвинтаря Богів? Зупинити його історію саме на цьому моменті? Я бачив її, ту стрілу, саме перед собою… Варто лише завдати гідного удару закляттям, та прикласти достатньо сили щоб…
Моя рука сама потяглася уперед. Та, згадавши обличчя ще живих, я зупинився. Не варто воно того. Те, що я відчуваю… не варто воно їх усіх. 
    ⁃    Хааааа! - я видихнув білу пару з рота і вмив обличчя холодним снігом. 
Ледь не зробив дурню через свої емоції. Цей світ є такий, який є, і навіть я не взмозі його змінити. Я можу лише змінити своє ставлення до нього. Стати байдужим до усього, як і казав Старий Бог. І тоді має стати легше. Я встав і знову повільно пішов на південь. 
За кілька днів, на кордоні Північної та Східної Імперій, мене чекали Білі Близнюки. 
    ⁃    Я владнав проблему. - сказав я їм, проходячи повз. 
    ⁃    Ми хочемо бачити її труп! 
    ⁃    Ви? Хочете бачити?! Нікчеми! 
Я вдарив їх жагою крові з такою силою, що вони мов ганчірки полетіли на землю, блюючи кровʼю. Червона стрічка на моїй кисті стала гарячою та стисла мої кістки. Я спустився до тих двох вилупків, що повзали по землі, намагаючись звестись на ноги. Я притис їх аурою і повільно пішов до них. 
    ⁃    Хочете її тіло? Ви ким себе уявили, гниди? Вважаєте себе безсмертними?! 
Земля тріщала під ними, викидаючи угору гейзери розпеченого пилу. 
    ⁃    Прости! Ми помилилися, прости нас! - закричав Білий Близнюк. 
Над нами загорілася велетенська біла магічна печать у формі ока. 
    ⁃    Склалися передумови порушення контракту! Бог Війни Аней, ваші дії можуть бути кваліфіковані…
    ⁃    Згинь! - гаркнув я, стискаючи кулак з такою силою, що по червоній стрічці побігли тріщини. 
    ⁃    Кваліфікацію порушення буде переглянуто… пізніше. - мовив той же голос. 
Та біла печать зникла так само швидко, як і зʼявилася. Око судді злякалося? Я ошкірився. Це було несподівано. 
    ⁃    Ще хоч раз, виродки, ви відкриєте свої пащі без дозволу, то здохнете, вам усе зрозуміло? 
Мені не потрібно було чекати на їх відповідь, бо питання було риторичним. Також я не став їх вбивати, а розвернувся і пішов на схід, прямуючи до Вільного міста. Нехай живуть, та тремтять, що я можу то зробити будь якої миті. Сьогодні вони це точно зрозуміли. Моя жага крові посіяла у їх душах найгірший вид страху - страх невідворотності смерті. І коли ти вже майже Бог останню тисячу років - відчувати таке особливо прикро. 
Я не став заходити у Вільне місто, а трохи постояв над ним, спостерігаючи за мирним життям, після чого пішов до своєї печери і закрився у своєму кутку, встановивши барʼєр аури. Я чув, як Хруда тихенько у нього постукала та щось запитала, та я не відповів, адже не хотів спілкування будь з ким. Іноді мій погляд затримувався на столі, де так і стояли чотири пляшки душі, вже вкриті пилом. Ймовірно, зараз я мав достатньо знань та сил, щоб відтворити тіла моїх друзів, але я не робив цього. Частково, причиною тому був страх зробити помилку, і втратити їх остаточно, а частково виною була апатія, котра охопила мене після смерті Ірген. І, не зважаючи на мої старання, викинути її з думок, чи забути, я не міг. 
Я розумів її вчинок та саму причину самогубства, але не міг того прийняти, як не намагався. І ще, глибоко в душі, я знав що цим вона полегшила мою участь, позбавивши важкого вибору. Одночасно, я і докоряв собі за такі думки, і також був їй вдячним. Усе це доводило мене до сказу, випалювало мозок, та я не знав, як то зупинити. 
За кілька тижнів мені набридла стіна перед моїми очима, на котрій я кожну шпарину вивчив, і я зняв барʼєр, та витягнув крісло гойдалку на невелику терасу перед входом до печери. І сів у нього, роздивляючись гору що стояла на сході від Вільного міста. 
    ⁃    Пане Аней, усе гаразд? Вам зле? Вам щось потрібно? 
Не зважаючи на сонце, що вже сідало, але було ще досить яскравим, Хруда вийшла за мною з печери. 
    ⁃    Ні, просто хочу побути наодинці. 
Вловивши мій настрій, вона коротко кивнула і повернулась усередину. Я заплющив очі і злегка штовхнув себе аурою, щоб крісло почало гойдатися. Це заспокоювало. Через заплющені очі спостерігати як сідає сонце, тихо погойдуючись у кріслі.  Сидячи так день за днем, я постійно шукав у спогадах той момент, коли ж воно усе полетіло шкереберть. Епізоди окремих важливих подій з мого минулого ясно поставали у моїй памʼяті, та якогось окремо значущого я не помічав. Можливо, усе почалося з бажання князя Атуну підкорити мене? Суто заради експерименту я спробував відшукати його стрілу часу, та її не було у цій реальності. Здається, вона зникла, після того, як я розчавив тому вилупку його дурну макітру. 
Час та реальність. У праці схибленого Рома окремо зазначалося, що достатньо сильний маг, котрий володіє елементом часу, може змінювати події як у майбутньому, так і у минулому. Але я вже був магом девʼятого кола, що володів елементом часу, та чомусь не бачив можливості того робити. Цікаво, чи то я ще недостатньо кваліфікований, чи Ром був вже занадто схиблений, коли то писав. 
Так, день змінювався новим днем, а я, сидячи у кріслі на скелі, розмірковував над цими дрібницями. Іноді Хруда ставила поруч зі мною невеликий столик з напоями, та згодом забирала їх неторканими. Бувало ще, що приходили Мунк, чи Мірта, чи, навіть, старий Хек, щоб поговорити, але я відповідав не до ладу, а іноді і зовсім забував то робити, тож вони швидко йшли, кажучи, що мали справи у місті. 
Згодом, я відчув, що моя іскра стала світитися яскравіше. Я не знав, що є тому причиною, світиться то й світиться, біс із нею. Але з того часу, аби відчути ще більш глибокого спокою, почав випускати свою душу на короткі прогулянки назовні. У перші рази вона діяла нерішуче, наче ще боялася, та згодом це стало чи не щоденною практикою. Це дійсно допомагало. Душа забирала з собою усі ті емоції, що мене гнітили, роблячи мій розум неймовірно ясним та спокійним. 
Як завжди, я вже звично полишив це тіло, що наче впало у сплячку, та полетів у Вільне місто. Ні, не для того щоб шпигувати, для такого мені було достатньо і відчуттів. Я шукав якусь причину, котра змусила б мене знову відчути інтерес до життя і підняти сраку з того бісового крісла. Я мав змусити себе знову розпочати тренування, щоб стати сильнішим. Адже, роздивляючись потік часу Цвинтаря Богів бачив, як у майбутньому моя стріла часу відривається та летить убік від неї. Це могло означати лише одне - я покину цей світ. А той, що лишився у кріслі на скелі, навіть пальцем ворухнути не хотів, вважаючи нас вже достатньо сильним для цього. Лінивий, недалекоглядний йолоп! Та аби не моя пихатість, ми б і частки тих неприємностей не мали, через які довелося пройти! І аби не моя наполегливість, то й не вижили б ми, ймовірно. 
Я саме пропливав повз ратушу, коли мою увагу привернули аури Васи з Міртою, що занадто сильно коливались. Зацікавлений, я зазирнув до них. 
    ⁃    Та не піду я! Бачити ту нахабну пику не можу! Він міг врятувати їх усіх! Чуєш, Мірто, усіх! Чому він то не зробив? І що б ти не казала, я йому не пробачу! 
О, невже дівчата сваряться через мене? Я просковзнув крізь стіну до кабінету. Вини стояли одна напроти одної стискаючи кулаки та важко дихали. 
    ⁃    Ти за кого себе маєш, що засуджуєш його? Сама багато зробила? Та ти ж перша тікала, мов перелякана сука! Чому не зупинила її сама, якщо тобі так боліло на душі од того, га? Він, врешті-решт, хоч щось зробив, а ти? Лише пліткуєш у нього за спиною! Богиня Війни, називається! 
    ⁃    Так! - перебила її Васа - Тікала, то й що? Мала там здохнути, разом з іншими? Я, взагалі, лише на розвідку туди ходила, а не зупиняти Ірген! 
    ⁃    А те, що ти огидні речі говориш, Васа! А тепер скажи мені хоч одну причину, чому він узагалі мав то робити? Не можеш? І ти не бачила його з моменту повернення, тому не розумієш. Ніхто не знає, що там відбулося, та він вже не він! 
    ⁃    Це не поверне загиблих до життя! 
    ⁃    Саме так! Не поверне! І він йшов туди знаючи це! І усе одно йшов, я не підібгав хвоста, як ти! 
От же дурепи, знайшли через що сваритися. Вони ж обидві, по своєму, вірні речі говорять. Я не став дивитися, чим то усе закінчиться, і полетів далі. Тепер я краще розумів, що, навіть серед людей, що добре мене знали, думки розділилися. Деякі підтримали мене, деякі навпаки, засуджували за нерішучість та зволікання. А чи не все одно? Я раптово зупинився. Ось воно! Мені потрібно перестати звертати увагу на думки інших людей! Мають щось проти? То й що? Що вони зроблять, дулю за моєю спиною скрутять? Чи тим, що хтось мене підтримує… Чим то узагалі мені допоможе? Вислухаю, можливо, слова вдячності? Серйозно, воно того варте? 
Ні, я маю робити свій вибір не озираючись на них усіх. Нехай хоч зуби собі кришать від безсилої люті, чи плескають у долоні від захоплення - мій вибір має бути лише для мене. Навіть, якщо моїм вибором стане байдужість. 
Я розплющив очі, коли душа повернулась. Мене навіть здивувало, як вона стала такою спокійною. Сталося щось дивне, що вона від мене притаїла? Я ошкірився і став на ноги. Час усе це завершити. Здається, моя рішучість змусила іскру зажевріти ще дужче. 
Я зайшов до печери і знову звів барʼєр, щоб ніхто не зміг завадити моїм наступним діям. Я відокремив частину простору, і створив там чотири окремі столи з каменю, розтягнувши їх стріли часу до межі, так, що він там наче зупинився. А потім стис свою стрілу часу. І для мене навколишній світ наче вмер. 
Я працював дуже довго, як для мене. Але це було менш ніж мить для простору, де стояли чотири камʼяні столи. Я брав свою ману Бога, і перетворював її на живі людські клітини, та поєднував їх одну за одною. Клітини скелетів, клітини жил, клітини мʼязів, клітини внутрішніх органів, клітини мозку…
Я напружував свою памʼять аж до головного болю, аби пригадати, якими були мої друзі, адже чим вірніше будуть створені їх тіла, тим легше буде душам повернутися у них. Проблема була лише в тому, що для мене, через використання закляття елемента часу, минуло майже сто років від нашої останньої зустрічі. Це велетенський відрізок часу для людської памʼяті. Тому, можливо, їх нові тіла будуть дещо нею ідеалізовані. Але, сподіваюсь, вони мені то пробачать. 
Я робив їх ідеальними для розвитку як бойових мистецтв, так і магії. Адже за усі ці десятиліття для мене не лишилося таємниць людського тіла. Тот, я поверну тобі втрачену руку, і ти, з твоєю наполегливістю та ідеальною фізіологією точно станеш Богом Війни! Крук, тепер волокна твоєї аури стануть навіть коротшими за мої, і твої удари аурою зможуть дивувати навіть мене! Мія, від погляду на твої обриси будуть божеволіти не лише стурбовані юнаки, а навіть старі діди вставатимуть зі своїх інвалідних візків. А твоя трансформація змусить тікати зо страху самих лютих монстрів! Суі, твоє нове серце легко вмістить девʼять кіл мани, і навіть більше! А від погляду на тонкі риси твого обличчя люди свої імена забуватимуть! 
Ви будете моїм останнім, але ідеальним подарунком цьому світу мертвих Богів! Мене захопила ця праця. Я не зупинявся ні на мить довгі роки, насолоджуючись тим, що результат був усе ближче та ближче до свого завершення. Здається, жоден Бог не працював настільки прискіпливо над своїми творіннями як я увесь цей час. 
І нарешті, момент, коли я закінчив, настав. Я дивився на чотири вже живі, але ще нерухомі тіла, та насолоджувався. Аби я вірив у Богів, що можуть мені допомогти - я б молився їм зараз. Та їх не було. Усе залежало лише від мене, моїх дій, та вірності моїх рішень. Я аурою підняв з окремого столу чотири пляшки душі і розмістив кожну над своїм тілом. 
Момент істини, подумав я і одним рухом стер ауру Білих Близнюків з пляшок. Я вперше спостерігав зі сторони, як душі повертаються до тіл. Це було для мене настільки захоплююче, що я стис кулаки мов дитина, що вперше побачила цікаву виставу. Будь ласка, аби все вийшло! 
Коли душі повністю зайняли тіла, я одним рухом привів мій та їх час до нормального і впав на підлогу від виснаження. Дідько, тільки не зараз! Я маю то бачити! Я маю то знати! Я вхопився за край столу і підтягнув себе угору. Отямтесь, ну! Отямтесь зараз же! 
Мія, моя мила Мія струснула рудими вухами і розплющила очі, зітхаючи. 
Іскра Бога у моїх грудях спалахнула надновою зіркою. 

1 ... 24 25
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko"