Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

тепер знатиму, що труп, знайдений на Еверскерарґренд, не на совісті Сетона.

Кардель спускається сходами слідом за Емілем, і в кінці вулички їхні дороги розходяться. У денному світлі обличчя Мікеля видається надто блідим.

— Жане-Мішелю, перев’яжи ту рану!

21.

Від початку року щоранку та сама процедура. Еміль Вінґе йде по інформацію до заздалегідь визначеного місця у кварталі Цефей. Якщо ніч видалася спокійною, ніхто не приходить. Коли ж Ісак Блум хоче чимось терміново поділитися, то з’являється власною персоною, якщо ж події банальні, надсилає хлопця, поінформованого на основі звітів нічної зміни.

Звіти зазвичай далеко не найкращої якості — це або усний рапорт стомленого поліціянта не менш сонному колезі, або декілька слів, нашвидкуруч записаних у журналі управління. Чорнильні плями і безграмотність свідчать про надмірне вживання алкоголю і низький рівень освіти працівників поліції. Єдина користь від інформації, що доходить до Еміля після такого «китайського шепоту»[17] — дані про те, у яких парафіях скоротилася кількість населення. Еміль потім сам обходить усі трупарні і робить власні висновки. Гробарі вже знають його як одного зі своїх. Дехто терпіти його не може, особливо зараз, у літні місяці, коли мерці швидко розкладаються, і будь-яка затримка з похованням сприяє розмноженню мух і шкідників. Інші ж не переймаються і тішаться кожній нагоді відкласти лопату й дати перепочинок радикуліту.

В Еміля аж у животі лоскоче, коли він бачить, що Блум уже на місці і нетерпляче вивчає пляму сонячного світла, що надто повільно рухається по жовтому тиньку стіни. Коли Вінґе підходить ближче, опецькуватий секретар мружиться в його бік.

— Розмовляв уранці з начальником нічної зміни. Знайшли тіло. Думаю, воно тебе зацікавить.

— Де?

— Якуб.

Промовистого погляду Блума та одного-єдиного слова, що вказує на локацію, достатньо, щоб Еміль відразу ж розвернувся.

— Емілю, коло моста, вірогідно, буде тиснява.

— Чому?

— Там зібрали «сосисок» з усього міста, кожнісінький мундир. Мабуть, чергова витівка Ройтергольма заради здобуття прихильності народу. Усе літо в газетах писали, що місто кишить бродягами і безробітними, тож можна припустити, що барон вирішив якось із цим покінчити. На твоєму місці я би залишався по той бік мостів аж до вечора — про всяк випадок. У мене погане передчуття, і я не здивуюсь, якщо стічний рів ще до кінця дня наповниться кров’ю.

Кількатижнева спека сьогодні, вочевидь, планує влаштувати прощальний салют. Відколи розвиднілося, ген над шхерами спалахують блискавки, а з червонястої заграви сунуть чорні хмари. Наближається гроза, і запорошена дорога, що нею простує Еміль, перетвориться на брудне місиво, коли він повертатиметься. Біля стаєнь на Гельґеандсгольмені роздратований капітан інспектує своїх обдертих підлеглих, окремо «сосисок» і окремо — сепарат-варту, що розбилась на дрібні зграйки. Капітан репетує, аж заходиться, тицяє шаблею в пальтів, а його підлеглі підтакують глузуванню.

Вінґе непомітно прослизає повз, залишає острів мостом Слактхюсбрун, проходить повз новий міст, якому, схоже, не судилося колись бути добудованим, минає Оперу й Камерний суд[18] і невдовзі стукає у церковну браму. Розповідь сонного охоронця підтверджує те, на що й очікував Еміль: минулої ночі в парку Кунґстредґорден справді був знайдений труп, який відправили на кладовище церкви Святого Івана. Так зазвичай вирішують справи у престижному кварталі Якуб: коли знаходять мертвих, чиє місце проживання невідоме, їх вивозять тачкою якомога далі, щоби якнайшвидше повернутися до важливіших справ.

Поки Еміль бреде далі, східний вітер розганяє залишки спеки. Небо темніє, а за плечима все гучніше гримить. Піт тече, мокрі панчохи аж риплять від тертя об вологу шкіру черевиків. Далі починаються горби, й Еміль мусить піднятися на височину, щоби дістатися цвинтаря церкви Святого Івана, яка хоч і розташована в мальовничому місці, та вигляд має геть жалюгідний.

Доля цього місця, та й не тільки цього, є яскравим зразком руйнування помпезних планів короля Ґустава, що почалося після його смерті. Роками священники чекали, коли ж стару дерев’яну церкву знесуть, а на її місці збудують нову, однак уже затверджений проєкт хрестоподібної базиліки з куполами був відхилений через нову примху короля: Ґустав саме повернувся з-за кордону і вирішив, що скрізь усе має бути італійським. Швидко був спроєктований безвіконний язичницький храм із доричними колонами, капітелями, фризами і крепідами, та, побачивши ці креслення, навіть сам король схопився за голову. Краще вже приберегти грошики на інші розваги. Справу відклали на невизначений час, а дерев’яна церква так і стоїть, стара й негарна, глузливо оточена стосами будівельного каменю.

Групка гробарів товчеться на початку вулиці Давіда Баґаре серед будинків, що слугують їм чимось на кшталт ремісничих цехів. Голосно щось обговорюють. Еміль здивований — незвично бачити їх тут у такий час. Можливо, щось святкують, а може, приймають до своєї громади якогось новачка. Виявляється, ні те, ні інше. Із його появою гробарі бліднуть і замовкають, не бажаючи виносити таємниці за межі свого кола. Усі до одного дивляться вбік, а назустріч Вінґе виходить лише один. Еміль впізнає його: у гробарів він за старшого — бородатий, дужий, руки схрещені на грудях. Якийсь там Ян, прізвища не пригадати.

— Ви прийшли оглянути труп?

— Так.

— Тоді вам краще поквапитися. Я вмовляю хлопців нічого нікому не розказувати, але із власного досвіду знаю, що плітки бігають мостами так само швидко, як і ноги.

— У чому справа?

Гробар чухає бороду і веде Еміля до своєї комори.

— Як би вам сказати… Наші думки розділилися. Краще самі подивіться, тоді й вирішите, на чию сторону пристати. Заходьте, прошу, а я постережу, щоби ніхто вас не потурбував.

Двері ледь помітно відхиляються — так, наче оберігають найсуворішу таємницю. Еміля заштовхують усереди­ну, і він лише встигає помітити крізь щілину, як віддаляється спина гробаря, коли той займає свій пост. Під стелею дзижчать мухи, приваблені запахом розпаду. За якусь хвилину очі Еміля звикають до напівтемряви. На ношах лежить голе тіло, одяг так і забули прибрати з кам’яної підлоги. Еміль раз у раз відмахується від мушви, що лізе в очі, б’ється об його пальці, та, засліплена ненажерливістю, повертається, щоби залізти в кожну ранку чи краплину крові. Оголене тіло виблискує, змащене олією, на яку налипли бруд і земля.

Еміль довго стоїть нерухомо, усіма органами чуття сприй­маючи те, що перебуває перед ним. Потім починає нарізати кола біля нош — то на відстані декількох кроків, то зовсім близько, щоби роздивитися якусь подробицю. Піднімає холодну руку, закляклі м’язи опираються так, ніби труп не хоче розставатися зі своїми таємницями. На місці пов’язок залишилися криваві сліди, на долоні різана рана.

Сесіль каже: спершу різали, а потім довбали. На його думку, рани поверхневі, їх завдали для вигляду. Те саме на другій долоні і стопах.

Рука вище не піднімається, і щоби не докладати зусиль, Еміль опускається навпочіпки й оглядає її нижню сторону. Підважує догори, щоб окинути оком шкіру спини, де накопичилася загусла кров.

Сесіль зауважує, що шкіра ще червона, без синяви. При­пускає, що смерть настала вночі. Радить оглянути чоло, й Еміль виконує наказ. Тім’я по колу вкрите ранами й порізами, пасма волосся злиплися від крові.

Еміль зупиняється біля правого боку трупа, де