Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

разі ж другого, можливо, вдасться щось придумати. Ходімо!

І ми пішли. Ступали якоюсь кам'янистою поверхнею, котра спускалась у море. Я не знав, як будемо дихати, коли весь час ітимемо по ній, та, схоже, Дейдру це нітрохи не тривожило, і мені довелося вирішити не забивати собі голову марними переживаннями.

Щоправда, виходило це в мене так собі.

Коли вода завирувала вже на рівні голови, я не на жарт стривоживсь. Однак Дейдра вперто ступала вперед, спускаючись дедалі нижче, і я йшов за нею, а за мною — Рендом. Щокілька футів дно робило уступ. Ми спускалися величезними сходами, і називалися вони, я пригадав, Фаєла-біонін.

Ще крок — і мене з головою накриє вода, а Дейдра вже зникла під поверхнею хвиль.

Отож, я вдихнув повні груди повітря, ступив крок уперед — і море зімкнулося наді мною.

Сходи тягнулися під водою, і я йшов по них далі. Вода зовсім не виштовхувала вгору, наче поплавок, і мене це неабияк дивувало. Моя постава залишалася прямою, і я спокійно крокував сходами, немов вони були не в морі, а на земній поверхні, хоча вода й уповільнювала рухи. Цікаво, розмірковував, а що буде тоді, коли я вже не зможу стримувати дихання?

Над головами Рендома та Дейдри підіймалися бульбашки повітря. Я намагався зрозуміти, що ж обоє там роблять, однак мені це не вдалось. Їхні груди підіймалася та опускалися, мовби нічого й не сталося.

Коли від морської поверхні нас відділяло вже футів з десять, Рендом, який тримався ліворуч, обернувся до мене — і я почув його голос. Відчуття було таке, немов я притиснувся вухом до дна ванни, і кожне його слово долітало, наче звук від удару, коли хтось гамселив по її стінці.

Однак я справді чітко чув усе.

— Не знаю стосовно коней, але дуже сумніваюся, що переслідувачам удасться пустити за нами собак, — сказав Рендом.

— Як ви примудряєтеся тут дихати? — так-сяк видушив із себе я. Здавалося, що говорив хтось на віддалі.

— Розслабся, — швидко мовив брат. — Просто видихни й нічого не бійся. Дихай спокійно і не хвилюйся, тут головне — залишатися на сходах.

— Хіба так буває? — здивувавсь я.

— Коли дійдемо до потрібного місця, ти все зрозумієш, — запевнив мене Рендом, і голос його, що пробивався крізь колихку зелену прохолодну масу, віддзвонював, як металевий камертон.

Ми встигли спуститися вже футів на двадцять. Видихнувши трохи повітря, я обережно зробив короткий вдих.

Із моїми відчуттями все було гаразд, тож вдихнув ще трохи, потім видихнув... Тепер і над моєю головою танцювали повітряні бульбашки, однак дискомфорту від цього я не відчував.

Спустилися ще футів на десять. Тиск води, замість того, щоб збільшуватися, залишався незмінним. Сходи, якими ми ступали, немов огортав зеленавий туман. Вони безперервно вели вниз. Прямі, як стріла. Знизу, з-під водяної товщі, пробивалося дивне світло.

— Якщо встигнемо проскочити під аркою, то вважай, що ми в безпеці, — сказала сестра.

— Ви в безпеці, — уточнив Рендом, і я подумав: чим він устиг відзначитись у Ребмі, що його тут так «люблять»?

— Якщо коні ще не ходили цими сходами, то переслідувачам доведеться йти за нами пішки, — сказав Рендом. — Тоді ми їх точно випередимо.

— Якщо вони спішаться, то який узагалі сенс пускатися за нами? — підтримала Дейдра.

Ми пришвидшили крок.

Коли відстань од нас до поверхні сягнула футів п'ятдесят, вода навколо стала чорною і крижаною. Однак те сяйво, яке струміло спереду й знизу, подужчало, а ще кроків за десять я нарешті побачив, що саме його випускало.

Праворуч височіла колона, увінчана кулею, і ця куля променилася світлом. Через п'ятнадцять східців така сама колона стояла ліворуч. Ще за п'ятнадцять сходинок — колона праворуч, потім знову ліворуч, і так далі.

Коли ми порівнялися з колонами, вода потеплішала, почіткішали й обриси сходів. Вони були білі, з рожевим та зеленим відливом, на вигляд — наче мармурові, але, незважаючи на перебування у воді, поверхня їхня не ослизла. Завширшки ці сходи мали футів п'ятдесят, а обабіч — широке поруччя з того самого каменю.

Ми йшли, а повз нас пропливала риба. Обернувшись назад, ніякої погоні я не побачив.

Вода навколо посвітлішала. Коли ми дійшли до першої колони, я второпав: те, що вважав кулею, насправді нею не було. Просто розум людини влаштовано так, що він будь-яке явище намагається пояснити просто і якнайдоступніше. А на вершечку колони, танцюючи, палахкотіло полум'я — високе, футів зо два догори, — від чого вся колона скидалася на велетенський смолоскип. Я вирішив відкласти рбзпити на потім, аби не розпорошувати дихання (хоча це прозвучить дико), украй потрібне для швидкого спуску.

Після того, як ми ступили в таку алею світла і проминули ще шість колон, Рендом сказав:

— За нами погоня.

Повернувши голову, я побачив кілька віддалених постатей, які також спускалися сходами. Четверо з них були верхи на конях.

Скажу вам чесно, дуже дивне відчуття, коли ти під водою смієшся і чуєш свій голос!

— Ласкаво просимо, — мовив я і потягнувся до клинка. — Тепер, коли ми подолали таку відстань, почуваюся сповненим сил!

Але крок ми пришвидшили. Вода ліворуч і праворуч од нас стала темною, мов чорнило. Світло було тільки на сходах, і ми бігли цими сходами, як навіжені. Попереду, ще далеко від нас, я побачив щось схоже на велику арку.

Дейдра перестрибувала по дві сходинки нараз. Сходи, вода — усе здригалося від цокання кінських копит, що лунало за нашими спинами.

Збіговисько озброєного люду, заповнивши весь простір від поруччя до поруччя, було вище й далі, ніж ми. Від загального натовпу відділилося четверо вершників, і зараз вони стрімко наближалися до нас. Дейдра бігла вперед першою, ми — за нею. Я тримав правицю на руків'ї меча, готовий будь-якої миті вихопити його з піхов.

Три, чотири, п'ять... Ми проминули не один ліхтар, перш ніж я знову озирнувсь і побачив вершників, від яких нас відділяло футів п'ятдесят. Піших переслідувачів уже майже не було видно. Попереду височіла арка, до неї залишалося пройти дві сотні футів. Вона була велика і блискуча, немов покрита алебастром, з вирізьбленими на ній тритонами[20], морськими німфами, русалками та дельфінами. І з того боку її нібито стояли люди.

— Їм, напевне, цікаво, що нас сюди привело...

— Якщо не встигнемо, то наша поява буде цікавою хіба що схоластам, — відповів я йому, щодуху