Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

ближчий і гучніший.

Нам на голови посипалися камінці та глина.

— Він знайшов нас, — застогнав хрипким від переляку голосом Сергій.

— Не міг він цього зробити, — запротестувала Зоя. — Навіть Аппаратові невідомо, куди саме ми вирушили.

Мал злегка посовався. Я почула, як шурхотить галька.

— Це атака навмання, — сказав він.

Женя прошепотіла тремким голосом:

— Та кішка приносить нещастя.

Гуп. Так гучно, що в мене аж зуби клацнули.

— Метан єз, — пояснив Давид. Болотяний газ.

За мить і я відчула його, торф’янистий і огидний. Якщо над нами засіли Пекельники, однієї іскри вистачило б, аби розірвати нас усіх на шматки. Хтось заплакав.

— Верескуни, — наказав Мал, — відсуньте його на схід.

Як він міг залишатися таким спокійним? Я відчула, як поворухнулася Зоя, а тоді вони з рештою Верескунів змусили повітряний фронт віднести газ подалі від печери.

Гуп. Дихати було складно. Місцина здавалася занадто тісною.

— Ой, Святі! — заверещав Сергій.

— Бачу вогонь! — крикнув Толя.

— Відсуньте його на схід, — упевнено повторив Мал.

Свиснув вітер Верескунів. Трекерове тіло притислося до мого. Я витягнула руку, намагаючись знайти його долоню. Наші пальці переплелися. З іншого боку від себе я почула схлипи й потяглася другою рукою до Зоїної.

ГУП. Цього разу цілий тунель загув від водоспаду каміння. Я чула, як у темряві кричать люди. В легені набилася пилюка.

Коли галас стихнув, Мал заговорив:

— Жодних ліхтарів. Аліно, нам потрібне світло.

Довелося докласти зусиль, та я знайшла ниточку сонячного світла й дозволила їй освітити тунель. Усі ми були вкриті порохами, налякані, з витріщеними очима. Я швиденько перерахувала всіх: Мал, Женя, Давид, Зоя, Надя, Горшов… Онкет залізла до нього під сорочку.

— Толю? — гукнув Мал.

Нічого. А тоді:

— З нами все гаразд.

Голос хлопця долинув з-поза стіни з поваленого каміння, що перегородила тунель, однак був міцний і чіткий. Я з полегшенням опустила голову на коліна.

— Де мій брат? — загорлала Надя.

— Він тут зі мною й Тамарою, — відповів Толя.

— А Сергій і Стіґґ? — запитала я.

— Не знаю.

«Святі!»

Ми чекали на чергове гупання, боялися, що на голови заваляться рештки тунелю. Коли нічого не відбулося, почали пробиватися до Толиного голосу, поки вони з Тамарою копали з протилежного боку. За кілька секунд ми побачили їхні руки, і брудні обличчя витріщилися на нас. Близнюки заповз­ли до нашої частини тунелю. Щойно Адрік опустив руки, стеля там, де стояли вони з Толею й Тамарою, обвалилася, здійнявши стовп пилюки та кам’яних уламків. Хлопець несамовито тремтів.

— Ти тримав печеру? — здивувалася Зоя.

Толя кивнув.

— Щойно ми почули останній вибух, він створив бульбашку.

— Ого! — звернулася до хлопця Верескунка. — Я вражена.

Помітивши, як він зашарівся, Зоя застогнала:

— Забудь. Вважай, що я просто схвально буркнула.

— Сергію! — крикнула я. — Стіґґу!

Тиша, лише галька заскреготіла.

— Дайте-но мені дещо спробувати, — попросила Зоя.

Вона здійняла руки. Я почула потріскування у вухах, а повітря немов набрякло вологою.

— Сергію? — озвалася дівчина. Її голос здавався навдивовижу віддаленим.

А тоді я почула слабенький і тремкий, але чіткий Сергіїв голос, наче він відповів простісінько поруч зі мною.

— Тут, — видихнув хлопець.

Зоя зігнула пальці, підлаштовуючись, і знову покликала його. Цього разу, коли Сергій відповів, Давид зауважив:

— Здається, голос долинає знизу.

— Або й ні, — заперечила Зоя. — Акустика може збивати з пантелику.

Мал пішов углиб тунелем.

— Ні, він має рацію. Схоже, підлога в їхній частині тунелю провалилася.

Нам знадобилося майже дві години, щоб знайти й відкопати їх: Толя відгортав землю, Мал указував напрям, Верескуни притримували повітрям стіни тунелю, я тьмяно освітлювала його, а решта, вишикувавшись вервечкою, посували каміння й пісок.

Коли ми знайшла Стіґґа і Сергія, вони були заляпані багнюкою й майже непритомні.

— Сповільнив наш пульс, — мляво пробурмотів Сергій. — Пригальмував дихання. Витрачали менше повітря.

Близнюки повернули їх назад, пришвидшивши серцебиття і нагнавши в легені кисню.

— Не думав, що ви прийдете, — невиразно промимрив досі одурманений Стіґґ.

— Чому? — плакала Женя, обережно витираючи бруд навколо хлопцевих очей.

— Він не був певен, що цікавить вас, — пояснив позаду мене Горшов.

Ми приглушено запротестували й перезирнулися, не приховуючи провини. Я справді вважала Стіґґа та Горшова чужими. А Сергій… ну… Сергій