Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

довготи. Тягнеться від краю до краю, скільки сягало око. Здається, бачу два конуси. Димлять. Усі вершини чорні, не вкриті снігом. Потужний вітер дме з неймовірною силою і перешкоджає польоту».

Після цього повідомлення Пебоді, я і наші помічники, затамувавши подих, застигли біля приймача. Від думки про гори-велетні, що височіють за сімсот миль від нашого табору, у нас перехоплювало подих, і ми раділи, що як не ми особисто, то наша експедиція була причетна до відкриття. За півгодини Лейк знову вийшов на зв’язок.

«Літак Моултона здійснив вимушену посадку на плато біля підніжжя гір, але ніхто не постраждав, спробуємо відремонтувати самотужки. Усе необхідне перенесемо на інші три літаки, незалежно від того, полетимо далі чи повернемося на базу. Зараз немає потреби летіти важко навантаженим літаком. Гори перевершують усе, що можна собі уявити. Відлітаю на розвідку без вантажу літаком Керролла. Ви не уявляєте собі, який тут краєвид. Найвищі вершини сягають висоти 35 000 футів[65]. Навіть Еверест не зрівняється з ними. Етвуд залишиться на землі вимірювати висоту теодолітом, а ми з Керроллом піднімемося в повітря. Мабуть, я помилився щодо конусів, бо формації здаються пластуватими. Можливо, докембрійські сланці з іншими вкрапленнями. Вони якось дивно виглядають на тлі обрію — наче до найвищих вершин приліпилися правильні секції кубів. Уся картина в червоно-золотавих променях низького сонця справляє незабутнє враження. Наче загадковий світ уві сні або вхід до забороненого світу небачених див. Шкода, що ви не з нами, допомога не була б зайвою».

Попри те, що уже настав час спати, ніхто і не думав про сон. Певно, те ж саме відбувалося і на базі у протоці Мак-Мердо, де був наш південний табір, і на Аркгемі, — вони також отримали це повідомлення. Капітан Дуглас вийшов на зв’язок, привітавши усіх із важливим відкриттям, до нього також приєднався Шерман, радист з бази. Було прикро, що літак зазнав ушкоджень, але ми сподівалися, що його можна легко відремонтувати. А потім, об одинадцятій ночі, від Лейка прийшло іще одне повідомлення.

«Летимо з Керроллом над узгір’ям. Погода не дозволяє підступитися до найвищих піків, спробуємо пізніше. Страшно і важко підніматися на таку висоту, але справа того варта. Гірський хребет простягнувся суцільним масивом, неможливо навіть зазирнути за нього. Деякі вершини перевершують Гімалаї і мають дуже химерний вигляд. Загалом схоже на докембрійські сланцеві породи, але проступають ознаки й інших пластів. Щодо вулканічного походження я помилився. Гори тягнуться в усіх напрямках далі, ніж сягає погляд. Вище двадцяти однієї тисячі футів[66] снігу немає. На схилах найвищих гір дивні утворення. Через масивні низькі квадратні брили з прямовисними бічними стінками і прямокутні вертикальні площини вони схожі на давні азійські замки, приліплені до гірських схилів, як на полотнах Реріха. Здаля це виглядає вражаюче. Підлітали ближче, і Керроллу здалося, що брили складаються з дрібніших частин, але таке враження, що це — наслідки атмосферного впливу. Краї більшості покришилися і округлені, наче за мільйони років їм довелося пережити зміни клімату і незліченні буревії. Деякі частини, особливо згори, видаються світлішими за інші, що на самих схилах, і мають кристалічну природу. Коли підлітаєш ближче, видно багато карстових печер[67], деякі з них — напрочуд правильної форми, квадратні або напівкруглі. Ви повинні будь-що приїхати і дослідити їх. Здається, на одному з піків я бачив щось схоже на фортечний мур. Його висота приблизно 30000—35000 футів[68]. Я сам зараз на висоті 21 500 футів[69], тут собачий холод. Вітер свище і виє з усіх боків, гуде в печерах та ущелинах, проте небезпеки для літака поки що нема».

Ще з півгодини Лейк розпалював нашу цікавість своїми розповідями, а потім поділився наміром піднятися на деякі вершини пішки. Я відповів, що охоче приєднаюсь, щойно він пришле за мною літак, і що ми з Пебоді вирішимо, як бути з бензином — де і як зосередити його запаси після зміни маршруту. Тепер, враховуючи бурові роботи Лейка і постійне використання ним літаків, значна частина пального має зберігатися на новій базі, яку він збирався облаштувати біля підніжжя гір, і водночас не можна було відкидати ймовірності того, що політ у східному напрямку до кінця сезону може взагалі не відбутися. У зв’язку з цим я викликав по радіо капітана Дугласа і попросив його переслати нам якомога більше бензину і останню собачу упряжку, яку ми лишили в затоці. Було необхідно забезпечити пряме сполучення через незвідані землі між базою у затоці Мак-Мердо і табором Лейка.

Пізніше Лейк вийшов на зв’язок і повідомив, що вирішив лишитися біля літака Моултона, де його люди вже дещо встигли зробити. Льодовий покрив там дуже тонкий, подекуди з-під нього проглядає чорна земля, тож, перш ніж кудись їхати на санях або дертися у гори, Лейк матиме змогу провести бурові та підривні роботи. Він розповідав, що навколо невимовно красиво, однак від перебування у затінку цих мовчазних гігантських піків, що підпирають небо крайсвіту, його сповнюють якісь дивні почуття. За допомогою теодолітів Етвуд з’ясував висоту найбільших п’яти вершин — від тридцяти до тридцяти чотирьох тисяч футів[70]. Лейка непокоїло, що місцевість відкрита усім вітрам і можна чекати ураганів небаченої сили. Табір розташувався на відстані трохи більше п’яти миль від підніжжя найвищих гірських хребтів. У голосі Лейка мені вчулися нотки підсвідомої тривоги — вони долинали через 700 миль крижаної пустелі, — він наполягав, аби ми якнайшвидше розібралися з цим таємничим куточком Антарктики. Сам він наразі збирався нарешті відпочити після цілоденної праці, надзвичайно важкої, але й небувало плідної.

Уранці я переговорив по радіо з Лейком і капітаном Дугласом, які перебували на своїх віддалених одна від одної базах; ми домовилися, що один із літаків Лейка прилетить до мого табору забрати Пебоді, п’ятьох членів експедиції і мене самого, а ще — стільки пального, скільки зможе підняти. Питання щодо решти пального могло почекати ще кілька днів — усе залежало від того, яке рішення ми приймемо стосовно східної експедиції, а поки що у Лейка вистачало бензину і для обігрівання табору, і для бурових робіт. З часом слід було поповнити запаси і південної бази, але якби ми відклали експедицію на схід, база не знадобилась би аж до наступного літа. А поки що Лейк мав вирядити літак для пошуку прямого шляху між відкритими ним горами і протокою Мак-Мердо.

Ми з Пебоді готувалися законсервувати нашу базу на більш-менш тривалий час. Якщо буде вирішено зимувати в Антарктиці, ми, ймовірно, полетимо безпосередньо з бази Лейка до «Аркгема» і сюди не повернемося. Деякі з наших конічних наметів ми вже встигли укріпити брилами злежаного снігу і тепер вирішили завершити роботу з облаштування постійного селища на взірець ескімоського. Усього було вдосталь, і навіть після нашого прибуття Лейк міг не турбуватися про кількість припасів. По радіо я повідомив, що ми із Пебоді готові рушати на південний захід, нам вистачить одного дня для підготовки подорожі і однієї ночі, щоб добре відпочити.

Після четвертої години дня наша робота дещо сповільнилася, і саме тоді від Лейка прийшло вражаюче і дуже схвильоване повідомлення. Його день почався невдало, бо оглядовий політ