Читати книгу - "Пуаро веде слідство"

і доктор Еймз на мить розгубився. – Ні-ні, не відповідайте, але скажіть мені таке. Що про все це кажуть робітники-єгиптяни?

– Думаю, там, де навіть білі втрачають голови, єгиптяни з готовністю теж це зроблять. Мушу визнати, вони починають боятися, втім, для цього абсолютно немає підстав.

– Ви так вважаєте? – ухильно відказав Пуаро.

Сер Ґай недовірливо відкинувся на стільці.

– Не може бути, що ви в це вірите. Це ж абсурд! Ви нічогісінько не знаєте про древній Єгипет, якщо бодай припустили таке.

У відповідь Пуаро видобув із кишені маленьку книжечку. Я встиг прочитати її назву на палітурці: «Магія єгиптян і халдеїв». А Пуаро крутнувся на каблуках і вийшов із намету. Лікар подивився на мене.

– Що за мухи в нього в голові?

Почувши фразу, таку звичну в устах Пуаро, від іншої людини, я усміхнувся.

– Точно не знаю, – зізнався я. – Мабуть, зібрався виганяти злих демонів.

Я вирушив шукати Пуаро. Виявилося, він розмовляв із довгобразим молодиком, останнім секретарем містера Блейбнера.

– Ні, – саме казав містер Гарпер. – Я пробув у складі експедиції всього шість місяців. І так, добре знав усі справи містера Блейбнера.

– Зможете пригадати якісь факти, пов’язані з його небожем?

– Одного дня він просто матеріалізувався, цей симпатичний юнак. Раніше я його не зустрічав, але інші знали хлопця, наприклад, Еймз і Шнайдер. Старий зовсім не зрадів, коли побачив небожа. Вони саме дуже активно працювали. «Жодного цента! – волав старий, – не отримаєш ні тепер, ні після моєї смерті! Усі гроші пожертвую на справу свого життя! Я саме сьогодні говорив про це з містером Шнайдером». Ну, і ще щось схоже казав. Молодий Блейбнер забрався назад у Каїр.

– Він був здоровий?

– Старий?

– Ні, його небіж.

– Здається, він згадував, що має якісь проблеми, але нічого серйозного, інакше я запам’ятав би.

– І ще одне. Містер Блейбнер мав заповіт?

– Якщо я не помиляюся, то ні.

– Ви залишитеся на розкопках, містере Гарпер?

– Ні, сер, не хочу. За найпершої нагоди від’їжджаю в Нью-Йорк. Смійтеся з мене, якщо хочете, але я не бажаю стати наступною жертвою цього клятого Менгер-Ра. Якщо я тут залишуся, він до мене добереться.

Молодик витер піт із чола.

Пуаро повернувся, щоб іти геть, і кинув через плече:

– Не забувайте, одну з жертв він дістав у Нью-Йорку.

– Чорт! – вилаявся містер Гарпер.

– Цей молодик нервується, – сказав Пуаро співчутливо. – Він напружений, дуже напружений!

Я запитально глянув на детектива, але його таємнича усмішка нічого мені не сказала. Містер Тоссвілль і сер Ґай Віллард повели нас оглянути розкопки. Найважливіші знахідки вже відвезли в Каїр, але деяке начиння гробниці було дуже цікаве. Молодий баронет захоплено розповідав про все, але я помітив, що він не може позбутися тривоги, наче повітря було насичене чимось зловісним. Коли ми заходили у призначений для нас намет, щоб умитися перед вечірньою трапезою, від входу відступила висока темна фігура, притримуючи покривало, і з жестом поваги пробурмотіла привітання арабською. Пуаро зупинився.

– Ти Гасан, слуга сера Джона Вілларда?

– Я прислуговував своєму панові серу Джону, а тепер прислуговую його синові.

Він підступив на крок ближче і тихенько сказав: – Кажуть, ви мудрий чоловік і вмієте керувати духами. Хай молодий пан їде звідси. Тут у повітрі зло.

Гасан махнув рукою і відійшов, не чекаючи на відповідь.

– Зло в повітрі, – пробурмотів Пуаро, – так, я його відчуваю.

Вечеря в нас вийшла невесела. За столом говорив один тільки містер Тоссвілль: він довго розводився про єгипетські старожитності. Коли ми вже збиралися йти спати, сер Ґай зловив Пуаро за руку і вказав на темну фігуру, яка безшумно рухалася між наметами. Це була не людина: я одразу впізнав істоту з головою собаки, яку бачив вирізаною на стінах гробниці.

Кров захолола в мене в жилах.

– Mon Dieu! – тихо вигукнув Пуаро, швидко перехрестившись. – Анубіс, шакалоголовий, бог померлих душ!

– Хтось нас розігрує! – закричав доктор Тоссвілль, зриваючись на ноги.

– Воно зайшло у ваш намет, Гарпере, – пробурмотів сер Ґай, і його обличчя побіліло.

– Ні, – сказав Пуаро, – це намет доктора Еймза.

Лікар подивився на детектива шаленими очима, а потім закричав, повторюючи слова Тоссвілля:

– Хтось розігрує нас. Але ми скоро його впіймаємо!

І він рішуче кинувся навздогін темній фігурі. Я побіг за ним, але хай скільки ми шукали, не змогли знайти жодного сліду бодай якоїсь живої істоти. Довелося повертатися. Пуаро енергійно намагався убезпечити себе від усяких почвар: малював на піску навколо намету різні діаграми й таємничі написи. Я впізнав п’ятикінечну зірку – Пентагон, її Пуаро намалював багато разів. За своїм звичаєм детектив мимохідь прочитав нам імпровізовану лекцію про відьомство і магію, зокрема, білу, яка протистоїть чорній; у лекції було згадано про Ка і «Книгу мертвих».

Доктор Тоссвілль слухав, скривившись, а під кінець аж закипів від люті. Він відвів мене вбік і сердито сказав: – Що за нісенітниці, сер! Неймовірні нісенітниці. Цей чоловік несповна розуму. Не бачить різниці між середньовічними забобонами та віруваннями древнього Єгипту. Я ще ніколи не чув такої мішанини дурості й тупості!

Мені довелося заспокоювати роздратованого знавця, і аж після цього йти в намет до Пуаро. Мій друг аж засяяв мені назустріч.

– Тепер можна спати спокійно, – радісно заявив він. – А я б не відмовився трохи поспати. Голова болить немилосердно. О, якби ще чогось випити на ніч!

Ніби у відповідь на це бажання в намет увійшов Гасан, несучи Пуаро чашку, в якій парувало щось ароматне. Це виявився ромашковий чай, що його так любив мій друг. Ми подякували Гасанові, я відмовився від ще однієї чашки цілющого напою, і ми нарешті лишилися самі. Я роздягнувся і ще трохи постояв біля входу в намет, милуючись пустелею.

– Неймовірна краса, – сказав я, – і неймовірна робота. Я розумію, чому вони так захопилися нею. Жити в пустелі й стукати в саме серце зниклої цивілізації. Пуаро, ви, мабуть, теж у захваті?

Відповіді не було. Я стривожено озирнувся і з жахом схопився за голову. Пуаро лежав горілиць на твердій кушетці, а його обличчя спотворила гримаса болю. Біля нього стояла порожня чашка. Я кинувся до нього, а тоді обернувся і вибіг із намету в пошуках лікаря Еймза.

– Докторе Еймз! – закричав я. – Швидше сюди!

– Що сталося? – Лікар вийшов зі свого намету в нічній сорочці.

– Моєму другові зле, він помирає! Ромашковий чай! Затримайте Гасана, щоб він не вийшов за межі табору.