Читати книгу - "Бенкет круків"

і Серсі залишили голісіньку в холодній похмурій камері.

Але вона не покірна Марджері Тайрел, щоб одягти платтячко й змиритися з ув'язненням. «Я їм покажу, що це таке — замкнути в клітку левицю»,— подумала Серсі. Подерши сукню на клапті, вона побачила глечик з водою й розтрощила його об стіну, а потім так само вчинила і з нічним горщиком. Але ніхто не з'явився, тож вона почала гатити кулаками в двері. Внизу, на площі, лишився її почет: десять ланістерівських гвардійців і сер Борос Блаунт. «Щойно вони мене почують, то прийдуть звільняти, і тоді заберуть того клятого верховного горобця в Червону фортецю в ланцюгах».

Вона верещала, била ногами в двері й, аж поки не захрипла, волала і під дверима, і під вікном. Але ніхто не озвався, ніхто не прийшов її рятувати. В камері почало темніти. І холоднішати. Серсі бив дрож. «Як вони могли отак мене тут залишити, навіть вогню не запалити? Я ж королева!» Вона вже пожалкувала, що подерла сукню, яку їй залишили. У кутку на солом'янику лежало тонесеньке коричневе вкривало, геть витерте. Було воно грубе й колюче, але ж іншого нічого немає. Серсі, щоб не тремтіти, скулилася під ним і незабаром, геть виснажена, поринула в сон.

А прокинулася від того, що її трусила важка долоня. У камері було темно, хоч в око стрель, а над королевою навколішках стояла дебела потворна жінка зі свічкою в руці.

— Хто ви? — запитала королева.— Ви прийшли мене звільнити?

— Я — септа Юнелла. Я прийшла вислухати від вас зізнання у вбивствах і перелюбстві.

Серсі відкинула її руку.

— Я вам голову відрубаю. І не торкайтеся мене! Забирайтеся.

Жінка підвелася.

— Ваша світлосте, я повернуся за годину. Можливо, тоді ви готові будете до сповіді.

Година, ще година, ще година. Так спливла найдовша ніч у житті Серсі Ланістер,— якщо не рахувати ночі весілля Джофрі. В горлі так пересохло від крику, що королева заледве могла ковтнути. В камері постуденіло. Оскільки Серсі розбила нічний горщик, довелося присісти навпочіпки в кутку; струмочок побіг по підлозі. Щоразу як вона заплющувала очі, над нею нависала Юнелла, розбуркувала й питала, чи не хоче вона сповідатися в своїх гріхах.

День не приніс полегшення. На світанку септа Моель подала їй миску якоїсь ріденької сірої каші. Серсі жбурнула їй ту миску в голову. Та коли принесли новий глек води, королеві довелося попити: її вже мучила спрага. Затим їй видали нову сукню — сіру, тоненьку, пропахлу цвіллю, і Серсі вдягнула її на голе тіло. І коли ввечері знову з'явилася Моель, королева з'їла хліб з рибою і почала вимагати вина, щоб запити вечерю. Але замість вина з'явилася септа Юнелла, яка знову щогодини почала навідуватися й питати, чи готова королева до сповіді.

«Що ж це коїться? — думала Серсі, а тоненька смужка неба за вікном почала знов темніти.— Чому ніхто не прийшов і не визволив мене звідси?» Вона не могла повірити, що Кетлблеки просто покинуть свого брата. А що робить рада? «Боягузи і зрадники! Виберуся звідси — повідрубую голови всім і підшукаю кращу заміну».

Тричі того дня з площі чулися віддалені крики, але юрма вигукувала ім'я Марджері, а не її.

На другий день на світанку, коли Серсі вилизувала останні крихти каші з денця миски, двері несподівано розчахнулися та впустили лорда Кайберна. Серсі мало не кинулася йому на шию.

— Кайберне,— прошепотіла вона,— о боги, яка я рада вас бачити! Заберіть мене додому.

— Цього не дозволять. Ви постанете перед судом святої сімки за обвинуваченнями у вбивстві, державній зраді й перелюбстві.

Серсі була настільки виснажена, що ці слова спершу не дійшли до неї.

— Томен... Розкажіть про сина. Він ще король?

— Так, ваша світлосте. З ним усе гаразд, він у безпеці, за мурами Мейгорової тверджі, під охороною королівської варти. Однак йому самотньо. Страшно. Він питає вас і свою маленьку королеву. Поки що йому не казали про ваше... ваше...

— ...ускладнення? — замість нього мовила вона.— А як там Марджері?

— Вона також постане перед судом — тим самим, що судитиме і вас. Блакитного Барда, як ваша світлість і наказували, я відіслав до верховного септона. Нині він тут, десь унизу під нами. Нашіптувачі кажуть, що його шмагають, але поки що він співає тої самої солодкої пісеньки, що ми його навчили.

«Тої самої солодкої пісеньки...— у Серсі від недосипу в голові стояв туман.— Вот, насправді його звати Вот. З божої ласки Вот помре під батогом, тоді Марджері вже ніяк не зможе спростувати його свідчень».

— Де мої лицарі? Сер Осфрид... верховний септон зібрався стратити його брата Озні, тож золоті плащі повинні...

— Осфрид Кетлблек більше не командує міською вартою. Король змістив його з посади, а натомість призначив капітана Драконової брами, такого собі Гамфрі Вотерза.

Серсі була настільки змучена, що взагалі нічого не розуміла.

— Навіщо Томен це зробив?

— Хлопчик не винен. Коли рада кладе перед ним декрет, він підписує його своїм іменем і прикладає свою печатку.

— Рада... хто? Хто ж таке зробив? Не ви?

— На жаль, мене з ради вигнали, хоча поки що дозволили працювати з євнуховими нашіптувачами. Королівством правлять сер Гарис Свіфт і великий мейстер Пайсел. Вони вже відіслали у Кичеру Кастерлі крука, запрошуючи вашого дядька повернутися до двору й прийняти регентство. Якщо він збирається на це погодитися, то ліпше йому поквапитися. Мейс Тайрел покинув облогу Штормокраю і з усім військом рушив назад до міста, а Рендил Тарлі, як мені доповідають, теж уже виступив з Дівоставу.

— І лорд Мерівезер погодився на все це?

— Мерівезер вийшов з ради й утік назад у Довгостіл разом з дружиною, яка однією з перших дізналася про... звинувачення... висунуті проти вашої світлості.

— Тобто Тейну відпустили,— зронила Серсі; після того «ні», яке промовив верховний горобець, це була перша добра звістка. Тейна могла остаточно знищити королеву.— А що лорд Вотерз? Кораблі... якщо він з усіма командами висадиться на суходіл, то йому має вистачити людей, щоб...

— Щойно на річці дізналися про біду, яка спіткала вашу світлість, лорд Вотерз підняв вітрила, опустив на воду весла й вивів флот у море. Сер Гарис побоюється, що він хоче долучитися до лорда Станіса. Пайсел вважає, що він пливе на Східці й почне там піратити.

— Усі мої шикарні дромони! — мало не розреготалася Серсі.— Мілорд-батько любив приказку,