Читати книгу - "Чвара королів"

— Чи не пробуєте ви мене обдурити?

Десь тут крилася пастка.

— Я вам зізнався, що власноруч викинув ваше безцінне хлоп’я з вікна. Заради якого хісна я б став брехати про ножа?

Він дмухнув ще один кухоль вина.

— Вірте у що хочете, а мені байдуже, що про мене думають. Тепер моя черга. Чи стали Робертові брати до бою?

— Так, стали.

— Не надто щедра відповідь, еге ж? Ану розповідайте, пані, бо й від мене почуєте не більше!

— Станіс рушив на Король-Берег, — буркнула Кетлін. — Ренлі мертвий. Його вбив у Лихомості його ж брат. Якоюсь чорною химороддю, мені невідомою.

— Яка жалість, — зазначив Хайме. — Ренлі був мені до вподоби, а от Станіс — то зовсім інша справа. На чий бік стали Тирели?

— Спочатку на бік Ренлі. Тепер вже не знаю.

— Вашому хлопчакові, напевно, самотньо.

— Роббові кілька днів тому виповнилося шістнадцять… він дорослий чоловік і король. Він переміг у кожній битві, яку дав ворогові. Остання звістка була про те, що він узяв приступом замок Прискалок, стіл дому Вестерлінів.

— Але з батьком моїм ще не стрічався, ні?

— Коли стрінеться, то поб’є. Як побив вас.

— Мене він застукав зненацька. То була підла штука.

— Ви ще смієте балакати про підлі штуки? Ваш брат Тиріон надіслав нам горлорізів у шатах послів, під прапором миру.

— Якби в цюпі сидів один з ваших синів, хіба його брати не вчинили б заради нього так само?

«Мій син не має братів» — подумала Кетлін. Та про свій біль вона не розкаже такій тварюці, як оця перед нею.

Хайме ковтнув ще вина.

— Життя брата — ніщо, честь — усе? Такий ваш звичай, еге ж?

Ще ковток.

— Тиріон розумний. Він знає, що ваш син ніколи не погодиться віддати мене за викуп.

Цього Кетлін заперечувати не могла.

— Роббове панство радше зажене вас на той світ. Зокрема Рікард Карстарк. Ви вбили двох його синів у Шепітній Пущі.

— Отих двох з сонцями? — Хайме здвигнув плечима. — Та я ж, по правді, намагався вбити вашого синочка. А ті просто стали на дорозі. Я їх убив у чесному бою, посеред запеклої битви. Звичайна справа для лицаря.

— Як ви можете вважати себе лицарем, коли порушили геть усі лицарські обітниці?!

Хайме сягнув по глек і знову налив собі кухля.

— Ой леле, тих обітниць стільки… кінця їм немає. Захищай короля. Корися королю. Зберігай його таємниці. Виконуй його накази. Віддай своє життя за нього. Але ж і батькові корися. Люби сестру. Захищай невинних. Борони слабких. Шануй богів. Додержуй законів. Це вже занадто. Хай що робиш, а якусь обітницю та порушиш.

Він зробив добрячий ковток, на мить заплющив очі та відкинув голову на пляму селітри на стіні.

— Я ж був наймолодшим лицарем, який вдяг біле корзно.

— І наймолодшим, який зрадив обітниці свого корзна, Крулерізе.

— Кру-ле-різ! — повторив Хайме. — Ой, якого зацного круля вам врізав!

Він підняв кухля.

— За Аериса Таргарієна, Другого тако нареченого, всього Семицарства Повелителя і на Державі Господаря! І за меча, що перетяв йому горлянку! Золотого меча, щоб ви знали. Він такий був, доки лезом не потекла червона кров. От і вийшли ланістерівські кольори — червінь та золото.

Коли він зареготав, Кетлін зрозуміла: вино свою справу зробило. Хайме висмоктав більшу частину глека і був добряче п’яний.

— Тільки такий, як ви, пишатиметься скоєним.

— Кажу ж вам — таких, як я, немає. Ану скажіть мені ось що, пані Старк: чи розповідав вам колись ваш Нед докладно про батькову смерть? Або братову?

— Брандона вдавили на очах в його батька. Потім убили і князя Рікарда.

«Бридке свавілля, що сталося шістнадцять років тому. Навіщо він питає про нього зараз?»

— Вбили, так, але як саме?

— Зашморгом чи сокирою. Як іще?

Хайме зробив ковток, витер рота.

— Мабуть, Нед хотів вас пожаліти. Любу юну наречену, хай вже дещо зіпсовану. Гаразд, ви хотіли правди — то питайте. Ми уклали угоду, я вам не брехатиму. Питайте.

— Мертві є мертві.

«Я не хочу цього знати.»

— Брандон був інакший, ніж його брат, еге ж? Він у жилах мав кров, а не холодну воду. Скидався на мене.

— Брандон нічим не скидався на вас.

— Гаразд, вам видніше. Це ж ви мали з ним одружитися.

— Він їхав до Водоплину, коли…

Дивно, як після стількох років горло в неї досі стискалося, коли вона про це розповідала.

— … коли почув про Ліанну і натомість ринув на Король-Берег. Він вчинив так з гарячки, не подумавши.

Вона згадала, як навіснів батько, коли звістка дісталася Водоплину. «Шалений йолоп» — ось як князь Гостер назвав Брандона.

Хайме вилив рештки вина; вийшло десь із пів-кухля.

— Він в’їхав до Червоного Дитинця з кількома супутниками. Волав, щоб принц Раегар виїхав і прийняв смерть. Але Раегара там не було. Аерис вислав сторожу, і вона схопила усіх за змову на життя його сина. Здається, інші теж були княжими синами.

— Етан Гловер служив зброєносцем Брандона, — мовила Кетлін. — Він єдиний вцілів. Решта були Єфорія Малістер, Кайл Ройс та Елберт Арин, небіж і спадкоємець Джона Арина.

Моторошно було згадувати їхні імена після стількох років.

— Аерис звинуватив усіх у зраді та закликав їхніх батьків до двору, щоб відповісти на звинувачення. Синів лишив у заручниках під вартою. Коли викликані з’явилися, він усіх — батьків і синів — замордував без суду.

— Та ні, суд відбувся. Певного штибу. Князь Рікард вимагав суду двобоєм, і король погодився. Старк узброївся для битви — думав, що доведеться битися з кимось із Королегвардії. Може, зі мною. Натомість його схопили, притягли до престольної палати і підвісили на кроквах. Двоє Аерисових вогнечарників розпалили під ним багаття. Король сказав йому, що поборником дому Таргарієн є вогонь. Тому все, що князь Рікард мусив зробити, щоб довести свою невинність у зраді, це… не згоріти.

— Коли вогонь вже палахкотів, до палати привели Брандона. Руки йому були скуті за спиною, а навколо шиї зав’язано вогкого шкіряного паса, прикріпленого до пристрою, який королю привезли з Тирошу. Ноги йому, проте, лишили вільними, а поруч — так, щоб трохи не діставав — поклали його власного меча.

— Вогнечарники повільно