Читати книгу - "Кіберіада"

з тим самим дурнуватим відчуттям, що граю в самодіяльній виставі. Роблю, що можу, — пробував виправдатися перед самим собою. Повернувся до ліжка, розчинившись у темряві; торс, руки, ноги зникли, засмага зливалася з темрявою, лише стегна відсвічували блідим пругом. Я вмостився, відчуваючи, як алкоголь розходиться теплом у шлунку, стусонув кулаком подушку: на, маєш, дублере. Натягнув ковдру й знову почав рівно дихати. Впав у напівсон, в якому рештки свідомості може здмухнути лише повна пасивність. Мені вже щось марилося. Я літав у повітрі. Цікаво, що такі польоти вві сні я відчував до перебування на орбітальній станції. Вперті катакомби мого мозку наче не бажали враховувати жодних поправок досвіду. Політ уві сні — це фікція, бо тіло зберігає звичну орієнтацію, а рухи рук і ніг такі ж, як і наяву, тільки плавніші й легші. Насправді на орбіті це відбувається зовсім інакше. М’язи в цілковитому безладді. Хочеш щось відсунути — й летиш назад, хочеш сісти, а підтягаєш ноги до підборіддя, а коли зробиш цей рух різкіше — то ще й нокаутуєш себе коліном. Тіло поводиться як навіжене, хоча насправді воно просто звільнене, позбавлене благотворного опору, який йому завжди чинить Земля.

Прокинувся від того, що вже не міг дихати. Щось м’яко, але непоступливо не давало мені ковтнути повітря. Я зірвався з простертими руками, наче хотів схопити напасника. Сидячи на ліжку, важко приходив до тями, мовби здираючи з мозку невідчепну липку павутину. Крізь шпару між шторами до кімнати падав відблиск живого срібла вулиці. В його мерехтінні я розгледів, що в кімнаті нікого немає. І далі не міг дихати, ніс був закладений, мов забетонований, вуста спеклися, язик пересох. Напевно, я страх як хропів. Мені навіть здалося, що саме це хропіння долинало до мене крізь залишки сну, коли я вже прокидався.

Встав, трохи заточуючись, бо хоча й отямився, сон і далі тиснув на мене нерухомим тягарем. Обережно нахилившись, намацав за гумкою в бічній кишеньці трубочку пірабензаміну. У Римі, напевно, теж зацвіли трави. На півдні їхні китиці завжди рудішають найшвидше, а згодом ця хвиля половіння прокочується по всіх широтах. Це знають усі, хто все життя приречений на сінну лихоманку. Минула друга. Я трохи непокоївся, чи не вискочать з машини мої охоронці, помітивши в осцилоскопі, як вистрибує моє серце, тож знову ліг, поклавши голову боком на подушку, аби швидше минув набряк слизової носа. Лежав, наслухаючи одним вухом до дверей, чи не йде непотрібна підмога. Панувала тиша, й серце забилось у звичному ритмі.

Я вже не згадував про дім, може, не хотілося, а може, вирішив, що не варто втягати дітей у цю справу. Не засне він, бачите, без дітей! Для цього досить і йоги, адаптованої для астронавтів доктором Шарпом та його помічниками. Я знав її як «отченаш» і застосував так успішно, що мій ніс догідливо засвистів, помалу пропускаючи повітря, пірабензамін без протвережуючого додатку проник у мозок і заволік свідомість характерною, трохи наче нечистою, каламутною сонливістю, і я, непомітно для себе, міцно заснув.

РИМ — ПАРИЖ

О восьмій ранку я пішов до Ренді в досить доброму настрої, бо розпочав день з плімазину, після якого, незважаючи на задушливу спеку, в носі не крутило. Готелю, в якому зупинився Ренді, було далеко до «Хілтона». Він містився неподалік від Іспанських сходів на мощеній римською бруківкою вуличці, геть заставленій машинами. Забув, як вона називається. Чекаючи на Ренді у вузькому приміщенні, що правило за хол, адміністраторську й кав’ярню, я переглядав куплену по дорозі «Геральд», зацікавився переговорами «Ейр Франс» з урядом — мені аж ніяк не подобалася перспектива стирчати в Орлі. Страйкувала наземна обслуга аеропорту, однак літаки Париж приймав, як і досі.

Невдовзі з’явився Ренді. Якщо зважити на безсонну ніч, він виглядав непогано, дивився, правда, трохи осоловіло, але ж невдача була очевидною. Нам лишився Париж, остання соломинка надії. Ренді хотів сам відвезти мене в аеропорт, але я заперечив, хотів, щоб він виспався. А Ренді запевняв, що в його номері заснути неможливо, тож я пішов з ним нагору. Кімнату справді заливало сонце, а з відчиненої ванної замість прохолоди тягло випарами лазні.

На щастя, панував азорський антициклон, було досить сухо, тож я, звернувшись до своїх професійних знань, затягнув штори, намочивши їх знизу, аби поліпшити циркуляцію повітря, трохи повідкручував усі крани й після цієї самаритянської операції попрощався з Ренді, запевнивши, що подзвоню, якщо дізнаюся щось конкретно. В аеропорт я поїхав на таксі, заскочивши по свої речі в «Хілтон», і вже близько одинадцятої котив візок з валізами до прийомного конвейєра. В новому римському аеропорту я був уперше, тому розглядався за його розрекламованими в пресі чудесами технічного забезпечення, й гадки не маючи, як докладно мені доведеться їх пізнати.

Газети, вітаючи відкриття цього аеровокзалу, галасували, що він покладе край усім замахам. Лише засклений зал відправки був такий, як і всюди. Будівлю, схожу згори на бубон, заповнює мережа ескалаторів і доріжок, які непомітно профільтровують людей. Останнім часом зброю стали проносити по частинах, складаючи її в туалеті літака, тому італійці першими відмовились від магнітометрів. Зондування одягу й тіл виконують ультразвукові коливання на ескалаторі, а дані цього нечутливого контролю підсумовує комп’ютер, класифікуючи запідозрених у контрабанді. Писали, що ці коливання виявляють кожну пломбу в зубі й пряжку на підтяжках. Від них не сховається навіть безметалевий заряд.

Новий аеропорт неофіційно називають Лабіринтом. Під час пробного пуску детективи кілька тижнів намагалися пронести через ескалатори зброю, сховану найхитромудрішим чином, і жодному буцімто це не вдалося. Лабіринт став до ладу у квітні і відтоді працював без особливих інцидентів, якщо не зважати на людей, виловлених з речами настільки дивними, наскільки й невинними, як дитячий пістолет чи його силует з фольги. Одні експерти доводили, що це психологічна диверсія одурених терористів, інші — що спроба визначити справжні можливості фільтрів. Юристи мали мороку з цими псевдоконтрабандистами, наміри яких були недвозначними, але не підлягали покаранню. Єдиний серйозний випадок стався того дня, коли я покинув Неаполь. Один азіат, коли його викрили прилади, викинув справжню бомбу на так званому «мосту зітхань» посеред Лабіринту. Заряд вибухнув у глибині залу під мостом, не завдавши жодної шкоди, якщо не зважати на переполох серед пасажирів. Тільки й усього. Тепер мені здається, що всі ті незначні випадки були підготовкою до операції, в якій нову оборону мав прорвати новий тип нападу.

Рейс було відкладено на годину, бо «Аліталія» ніяк не могла з’ясувати, хто нас прийме — Орлі