Читати книгу - "Обережно: міфи!"

пам’яті підвладних імперії народів». І, додамо, не тільки передбачалося...(обратно)

143 Ось і «золоте перо» московської «Комсомолки» — Я. Голованов (1996) сповнений ностальгійного жалю за минулим. Отримавши «як виняток» цілу шпальту під статтю із промовистою назвою «...Но ведь это наша Родина!» (певен, усім нам, колишнім «радянським людям», добре зрозуміло, кого саме має на увазі московський журналіст і про яку «родіну» йдеться. І це, між іншим, надзвичайно характерно: справді, чи ви чули коли–небудь, щоб, скажімо, українці, або казахи, або чеченці, про яких теж згадується на розлогих обширах цієї статті, коли–небудь скиглили, що із розвалом СРСР вони втратили свою батьківщину? Звичайно, вони можуть висловити невдоволення тим, що це призвело до певних незручностей і ускладнень, однак щодо вітчизни, то, навпаки, саме завдяки цьому вони її нарешті й набули, так би мовити, у власне користування), пустився на всі заставки, намагаючись охопити все і вся як союзної минувшини, так і російсько–СНДівського сьогодення. Ну і як же ж можливо при цьому та не зачепити оте подразливе для великороської свідомості «українське питання»!

Облишмо поза увагою його розумування щодо колишнього «зацюканого» секретаря «республіканського ЦК» Кравчука, якого Я. Голованов зі свого високого постаменту столичного журналіста звично сприймає як пересічного провінціала: «політекономіст на рівні Чернівецького фінансового технікуму» — і не інакше! Вони цілком відповідають рівневі головного слухача і пасивного співбесідника — сантехніка «Толі Родіна» (чого варте, наприклад, уже взяте на озброєння — наскільки мені пам’ятається, з легкої руки відомого «кіношника» Марка Захарова — декотрими російськими інтелігентами ототожнення колишніх радянських республік з окремими північноамериканськими штатами; при цьому начисто «забувається», що у будь–якому штаті Америки живе все той же американський, а не, скажімо, окремий флоридський народ, тоді як в Україні чи Казахстані — український та казахський народи). Однак, виходячи зі своїми «роздумами» на широкий загал, навряд чи пан Голованов мав підстави сподіватися, що його аудиторія буде обмежена самими лиш «сантехніками», які зі зрозумілих причин не надто переобтяжу ваті і мугь себе щонайменшим аналізом його столичного «мовлення».

Він, зокрема, просто не може повірити, що якийсь–то там «народ, який здобув нарешті незалежність і свободу, скинувши ярмо завойовників», справді хоче «вдихнути на повні груди». «Брехня!» — безапеляційно заявляє автор, бо це просто не вкладається у його розуміння. А ось і переконлива, на думку автора, аргументація такої впевненості: «Я, росіянин, об’їхав за 38 років журналістської роботи всі республіки СРСР. Всі! І ніколи люди, що оточували мене в розмовах якнайдовірливіших, не говорили, що росіяни їх пригнічують (а от компартійний діяч найвищого рангу, — маю на увазі М. Горбачова, який точно знав справжній стан справ у цій царині, — не втримався і, аби хоч якось допекти тим упертим «відщепенцям», про це сказав. Та й його посадовий попередник Ульянов–Ленін, згадаймо, хоча й пишався великороською нацією, однак не соромився визнавати її «давильною»... — М. Л.). Я ніколи не повірю, шо українці, казахи, грузини ненавидять росіян».

Ну, по–перше, будь–хто, хоч трохи обізнаний із пам’ятною ще радянською дійсністю, уявляє, яким рівнем «довірливості» зустрічали кореспондента «центрального» органу будь–де в провінції (навіть для пересічного москвича тоді такою «провінцією» було усе, окрім самої Москви) — не нижче рівня райкомівської сауни. По–друге, аргументування за принципом: «якщо я про це не чув (не бачив, не знаю), значить, цього взагалі нема» — навіть на рівні уподобаного автором Толі Родіна аж ніяк не є бездоганним. «Не говорили» — ще жодним чином не означає, шо й не думали про це, не відчували цього. Ось. скажімо, не менш відомий радянський журналіст, письменник і кінодраматург Є. Габрилович, який до того ж об'їхав і побачив аж ніяк не менше Я. Голованова, вустами одного із персонажів своєї «Останньої книги» (1996. — с. 24–25) стверджував: «Росіян не люблять — пора сказати це прямо... Адже все це байки й нісенітниці про братство і дружбу! Вони ненавидять (виділено Є. Г. — М. Л.) нас — я знаю це, все бачив і всюди побував. І треба бути останнім йолопом, щоб не передбачити, що все це розлетиться у друзки, як тільки ослабнуть віжки...» Ще раніше це, до речі, визнав Ленін. А от говорити — остерігалися («бояться слово зайве сказати», наголошував у своєму передсмертному листі про нові радянські порядки згадуваний вже М. Нікітін), бо навчені гірким досвідом...

Те, шо пан Голованов, за його ж визнанням, хоча й «лається матом», є все ж таки «інтелігентом у третьому коліні», мало б означати, що він, на відміну від постійно присутнього Тол і Родіна, мав би здебільшого покладатися бодай на сякі–такі аргументи, аніж на сліпе «вірю — не вірю», яким неспроможні до аналізу через недостатню обізнаність саме це незнання і прикривають (я, до речі, теж вірю, шо українці, казахи, грузини справді не «ненавидять росіян», однак це ще зовсім не означає, що через це вони зобов’язані палко любити російську «тюрму народів», якою, як наголошував у вже згаданій статті академік Покровський, були не лише зведені «на кістках «інородців» держава Романових чи Московське царство, але «вже Московське велике князівство»). На жаль, автор і не пробує аналізувати бодай свої власні роздуми.

Наведемо його ж міркування: «Сантехнік Толя Родін і його однодумці (певно, автор має на увазі таких, що, як і його улюбленець, обіцяють подумати лише за умови, як наголошує сам Я. Голованов, «якщо я ще наллю»... — М. Л.) не знають — та й звідки ж їм знати?! — як дуже часто московське начальство поводилося стосовно республік непристойно, керувало невміло, нетактовно, втручаючись не лише в розв’язання проблем загальносоюзних, ай виключно республіканських: культурних, національних, релігійних. Вдумливим, талановитим людям у республіках Москва в’язала руки й ноги...» То скажіть на милість, пане Голованов, чому ви, знаючи про все це, чим, до речі, злочинні дії московського «центру» щодо «провінційних» народів далеко не вичерпуються, вперто знову й знову кличете нас під ту ж «руку» Москви? Аби знову повторилося те саме (ну, невже можна вважати за серйозний «конструктив» декларовані автором благі наміри на кшталт «поміняти непридатний механізм керівництва»?)?!

Та ви, вочевидь, цього не лише не бачите, а й бачити не