Читати книгу - "Чвара королів"

ж тут на півночі народився. Смердюк знає багацько людей, а ті люди знають Смердюка.

Дві сотні людей — певна річ, ще не військо. Але щоб оборонити такий міцний замок, як Зимосіч, багато тисяч і не треба. Кількасот людей, які знають, котрим кінцем списа тицяти у ворога, можуть вирішити справу.

— Роби, що сказав, і матимеш мою дяку. Нагороду собі назви сам.

— Ну, мосьпане, я не мав жінки, відколи служив князеві Рамзаю. — мовив Смердюк. — Я тут накинув оком на Паллу, але чув, що її вже теє, отож…

Теон надто далеко зайшов у обіцянках Смердюкові, аби повертати назад.

— Приведеш дві сотні людей, і вона твоя. Але одним менше — і повернешся до сажу гойдати свиней.

Смердюк зник ще до заходу сонця з торбою старківського срібла та останніми Теоновими сподіваннями. «Більше за все, я того покруча вже не побачу» — подумав він гірко. Та все ж завважив за розумне вчепитися хоч за якусь ниточку.

Тієї ночі йому наснився бенкет, влаштований Недом Старком на честь приїзду короля Роберта до Зимосічі. Трапезна гриміла музикою та сміхом, хоча надворі здіймалися холодні вітри. Спершу все було гаразд: пахкотіла смаженина, рікою лилося вино, Теон жартував, накидав оком на молоденьких служниць і радів з доброї гулянки… аж поки не помітив, що почало темнішати. У жвавій попервах музиці з’явився розлад та дивні мовчанки; окремі її звуки висіли у повітрі, наче спливаючи кров’ю. Раптом вино у роті почало гірчити, і коли він підняв голову від келиха, то побачив, що обідає з мертвими.

Король Роберт сидів, виклавши на стіл кишки з розпанаханого черева; в князя Едарда поруч з ним бракувало голови. Унизу на лавах рядком сиділи трупи; коли вони здіймали кухлі під здравиці, їхня сіро-брунатна плоть злазила з кісток, а у очницях ворушилися черви. Теон знав кожного мерця за столом: Джорі Каселя і Товстуна Тома, Портера, Кайна, Гулена-конюшого, решту чаді, що пішла на південь до Король-Берега і не повернулася. Біч-обіч сиділи Мікен та Чайл; один капотів кров’ю, інший водою. Більшу частину столу заповнювали Бенфред Толгарт зі своїми Дикими Зайцями. Сиділа там і мірошничиха, і Фарлен, ба навіть дичак, якого Теон убив у вовчій пущі, рятуючи Бранове життя.

Були там, проте, і обличчя, які він ніколи не бачив за життя, хіба що в камені. Струнка та сумна дівчина у вінці з блакитних троянд і білій сукні, заплямованій кров’ю, могла бути тільки Ліанною. Поруч стояв її брат Брандон, а ззаду — їхній батько, князь Рікард. Вздовж стін рухалися крізь тіні ледве видні постаті — бліді примари з довгими похмурими обличчями. Помітивши їх, Теон затрусився зі страху, гострого, наче ніж. Раптом з гуркотом розчахнулися високі двері, палатою дмухнув морозний вітер, і з ночі вийшов Робб. Поруч біг Сірий Вітер з палаючими очима. І вовк, і людина спливали кров’ю з сотні страшних ран.

Теон прокинувся з вереском і так налякав Векса, що хлопець голим утік з кімнати. Коли варта вдерлася до опочивальні з оголеними мечами, Теон наказав привести маестра. Доки з’явився заспаний і абияк вдягнений Лювин, келих вина дещо стишив тремтіння Теонових рук, і він вже соромився свого переляку.

— Наснилося, — пробурмотів він, — тільки і всього. То нічого не означає.

— Саме так. Нема чого хвилюватися, — поважно кивнув Лювин.

Він лишив по собі снодійний трунок, але Теон вилив його до нужника, щойно маестер пішов. Лювин був не тільки присяжним слугою дому, але й живим чоловіком, який не мав приводу любити Теона. «Хоче, щоб я заснув, еге ж… і краще навіки. Хоче так само сильно, як Аша.»

Теон послав по Кайру, ногою зачинив двері, заліз на неї та гойдав з такою люттю, якої ніколи в собі не знав. Коли він скінчив, шия і груди дівчини були покусані та вкриті синцями. Теон випхав її з ліжка і кинув слідом ковдру.

— Забирайся геть!

Та навіть тоді не зміг заснути.

Коли настав ранок, Теон вдягнувся і вийшов надвір — обійти зовнішній мур. Між зубцями вихором завивався жвавий та холодний осінній вітерець. Від нього червонілися щоки, на очі набігали сльози. Теон дивився, як мовчазний ліс перетворюється з сірого на зелений, просякаючи світлом дня. Зліва над внутрішнім муром він бачив дахи башт, визолочені східним сонцем. Серед зелені палало полум’ям червоне листя оберіг-дерева. «Дерево Неда Старка» — подумав він, — «у гаю Неда Старка. Замок Старка, меч Старка, боги Старка. Тут господарі вони, а не я. А я — Грейджой на Пайку, народжений плавати великим солоним морем з кракеном на щиті. Я мав би піти звідси разом з Ашею.»

На залізних шпичаках над брамною баштою чекали голови.

Теон мовчки роздивлявся їх, поки вітер смикав його за кирею малими примарними рученятами. Мірошникові діти були одного віку з Браном та Ріконом, схожі зростом та кольором волосся. Смердюк зняв шкіру з їхніх облич та вмочив голови у смолу. Після того кожен зміг би знайти які завгодно знайомі риси у спотвореній плоті, що ось-ось почне гнити. «Люди такі дурні. Якби ми сказали, що то баранячі голови, вони б побачили на них роги.»

Санса V

У септі співали всенький ранок, відколи замку досягла перша звістка про те, що ворог вже пливе. Голоси змішувалися з іржанням коней, брязкотом криці, стогоном завіс великих спижевих воріт у одну чудернацьку та страшну музику. «В септі співають до Матері про милість, а на мурах, мабуть, мовчки моляться Воїнові.» Санса згадала, як септа Мордана казала їй, що Воїн та Мати — то лише два лики одного великого бога. «Та якщо він один, то чиї молитви почує краще?»

Пан Мерин Трант тримав гнідого коня для Джофрі. Хлопець і його кінь мали на собі дуже схожі визолочені кольчуги та полив’яні кармазинові лати з однаковими левами на головах. Бліде сонячне світло блимало на золоті та черлені з кожним рухом Джофрі. «Сяє, наче мідний шеляг» — подумала Санса. — «А сам і того шеляга не вартий.»

Біс сидів на темно-рудому огирі, узброєний значно простіше за короля. Своєю бронею він нагадував хлопчака, вдягненого у батькові недоноски. Але бойова сокира, підвішена під щитом до сідла, на дитячу іграшку не скидалася. Коло нього їхав пан Мандон Мур, виблискуючи крижаним білим сяйвом. Коли Тиріон побачив Сансу, то розвернув до неї коня.

— Панно Сансо! — покликав він з сідла. — Напевне ж,