Читати книгу - "Кіберіада"

тями», — подумав я. Почав одягатися. Черевики вціліли, бо були зашнуровані, але сандалі Аннабель пропали. Щоправда, в наш час боса дівчинка на вулиці не дивина. А сорочечка цілком могла зійти за блузку. Я допоміг їй розправити складки ззаду на спідничці, що вже майже висохла.

— Зараз підемо, наче тато з донею, так швидше дістанемось до телефону. Розумієш?

Вона кивнула, я взяв її за руку, й ми помандрували у світ. На перший кордон наткнулися за пандусом. Карабінери виштовхували геть журналістів з камерами, кудись бігли пожежники в касках, на нас ніхто не звертав уваги. Поліцейський, до якого я звернувся, трохи знав англійську. Я пробував пояснити, що ми були в душових, але він, зовсім не слухаючи, звелів піднятися ескалатором Б до європейської секції, де зібрано всіх пасажирів. Ми пішли до ескалатора, але як тільки сховалися з очей, я повернув у бічний коридор. Гамір лишився позаду. Ми увійшли до порожнього багажного залу. За транспортерами, що продовжували беззвучно рухатись, виднілась шеренга телефонів-автоматів. Разом з Аннабель я увійшов до кабіни й набрав номер Ренді. Підняв його з ліжка. При світлі жовтих ліхтарів, прикриваючи трубку долонею, розповів йому про все, що сталося. Він перебив мене лише раз, мабуть, подумавши, що не зрозумів. Далі я чув лише його тяжке дихання, а згодом у трубці взагалі стихло, наче його й не стало.

— Ти чуєш? — запитав я в кінці розповіді.

— Хлопче, — тільки й сказав він. І повторив: — Хлопче!!

Тоді я переповів найважливіше. Треба заїхати в посольство і привезти сюди Феннера. Це потрібно зробити якнайшвидше, бо ми знаходимося між двома поліцейськими кордонами. Аеропорт зачинено, але Феннер, очевидно, проб’ється. Ми з малою чекаємо в лівому крилі, біля транспортера Е-10 і телефонів-автоматів. Якщо нас не буде на місці, нехай шукають серед пасажирів у європейській секції, або, що ймовірніше, в префектурі. Попросив його коротко повторити сказане. Повісивши трубку, я глянув на дівчинку, сподіваючись, що вона зрадіє щасливому закінченню пригоди або хоча б полегшено зітхне. Але вона заціпеніло мовчала, лише крадькома позираючи на мене, коли я не дивився на неї Наче чогось чекала. Між кабінами стояла м’яка лава. Ми сіли. Звідси, через скляні стіни, видно було під’їзні естакади аеропорту. Одна по одній під’їжджали машини техдопомоги. З глибин будівлі крізь постійний гамір долинали розпачливі жіночі крики. Аби не мовчати, я запитав дівчинку про її батьків, про поїздку, чи хтось проводжав її в аеропорт. Вона відповідала уривчасто і якось недоладно, не назвала своєї адреси в Клермоні, й це мене трохи роздратувало. Годинник показував першу сорок. Від розмови з Ренді минуло вже більше як півгодини. Люди в комбінезонах, не звернувши на нас уваги, підтюпцем перетнули зал, тягнучи щось схоже на електрозварювальний апарат. Знову пролунали кроки. Уздовж кабін ішов технік у навушниках, прикладаючи міношукач до кожних дверей. Побачивши нас, зупинився, за ним наблизилися двоє поліцейських.

— Що ви тут робите?

— Чекаємо, — відповів я, не кривлячи душею.

Один з карабінерів кудись побіг і повернувся з кремезним цивільним. На повторне запитання я відповів, що ми чекаємо представника американського посольства. Цивільному забаглося оглянути мої документи. Коли я виймав портмоне, технік показав на кабіну, з якої ми дзвонили. Шиба зсередини запітніла від нашого одягу, який у будці почав був парувати. Всі витріщилися на нас. Карабінер доторкнувся до моїх штанів.

— Мокрі!

— Так! — негайно підтвердив я. — Мокрісінькі!

Вони піднесли зброю.

— Не бійся нічого, — шепнув я Аннабель.

Цивільний витяг з кишені наручники і без жодних формальностей прикував мене до себе. Аннабель зайнявся поліцейський. Вона якось дивно дивилася на мене. Цивільний підніс до уст мікрофон перекинутої через плече рації й заговорив по-італійськи так швидко, що я нічого не зрозумів. Почувши відповідь, він зрадів. Коли нас виводили бічним виходом, ескорт зріс ще на трьох карабінерів. Ескалатор стояв. Широкими сходами ми зійшли до залу, крізь шиби я побачив ряд поліцейських «фіатів» і спробував угадати, який з них призначений для нас. У цей час з протилежного боку під’їхав чорний «континенталь» посольства з прапорцем. Не пам’ятаю, чи був я ще коли-небудь такий задоволений з отих наших зірочок і смуг. Усе відбувалося мов на сцені, — ми, скуті наручниками, спускалися до скляних дверей, а вони, Дюбуа, Ренді й перекладач посольства, саме заходили. Вигляд у них був досить кумедний, бо Ренді був у джинсах, а ті двоє — в смокінгах. Побачивши мене, Ренді здригнувся, нахилився до Феннера, а той, у свою чергу, звернувся до перекладача, який прямував до нас. Обидві групи зупинилися, й відбулася коротка мальовнича сцена. Представник їхньої групи звернувся до цивільного, з яким я був скутий. Розмова точилася у швидкому темпі, й мій італієць отримав гандикап[165] — він постійно забував, що скутий зі мною, і, жестикулюючи, весь час смикав мене за руку. Крім «астронаута амерікано» і «престо! престо!», я не зрозумів нічогісінько. Врешті мого опікуна вдалося вмовити, й він знову вхопився за свою рацію. Нарешті й Феннеру ласкаво дозволили сказати кілька слів у мікрофон. Тоді мій супроводжуючий проговорив у скриньку ще щось, але відповідь була така, що він аж виструнчився. Ситуація змінилась, як у фарсі. З мене зняли наручники, всі повернули кругом і таким же чином, як і досі, лише в протилежних ролях — мої конвоїри стали почесною вартою — піднялися на другий поверх. Минувши зали чекання, забиті пасажирами, які повмощувалися хто де міг, і пройшовши поліцейський кордон та двоє оббитих шкірою дверей, ми втрапили до кабінету, заповненого людьми.

Побачивши нас, апоплексичний велетень узявся випихати всіх за двері. Нарешті в кімнаті лишилося чоловік десять. Захриплий велетень виявився віце-префектом поліції. Мені підсунули крісло. Аннабель вмостилася на другому. Хоч був сонячний день, усі лампи світилися, на стінах висіли перерізи Лабіринту, а макет його стояв на візку біля письмового столу, на якому виблискували ще мокрі фото. Я здогадався, що то були за фото. Феннер, сідаючи за мною, стиснув мене за плече: він, виявляється подзвонив префектові ще з посольства, тому все й пішло так гладко. Дехто з присутніх посідав навколо столу, дехто — на підвіконня, віце-префект мовчки ходив з кутка в куток, з сусідньої кімнати вивели попід руки заплакану секретарку. Перекладач, готовий прийти на допомогу, обертався то до мене, то до малої, але моя італійська мова чомусь ураз поліпшилася. Виявляється, аквалангісти виловили з води мою куртку й торбинку Аннабель, через що я став головним підозрюваним, до того ж поліція встигла побувати і в «Хілтоні». На