Читати книгу - "Битва королів"

Санса — за довгу-довгу мить — сповзла з ліжка, то була вже сама. На підлозі лежав плащ, міцно скручений і поплямований від крові й вогню. На той час небо за вікном уже потемніло, між зірок танцювало лише кілька світло-зелених відблисків. Віяв холодний вітер, гупав віконницями. Санса змерзла. Розправивши подертий плащ, вона, тремтячи, скулилася під ним на підлозі.

Скільки вона так просиділа, не відомо, але за деякий час почулося калатання дзвону з дальнього кінця міста. То був гортанний бронзовий гуркіт, що з кожним ударом лунав дедалі швидше. Санса саме міркувала, що могло б це означати, коли до першого дзвона долучився другий і третій, і їхні голоси линули над пагорбами й падолами, над вулицями й вежами — в усі куточки Королівського Причалу. Скинувши плащ, Санса підійшла до вікна.

На сході вже означився перший слабенький натяк на світанок, і заспівали дзвони Червоної фортеці, вливаючись у мелодійну ріку, що линула з сімох кришталевих веж Великого септу Бейлора. Санса пам’ятала: коли помер король Роберт, теж лунали дзвони, але сьогоднішній спів був зовсім інакший: не повільний скорботний похоронний дзвін, а радісний гуркіт. На вулицях кричали люди, і крики ці були явно вітальні.

Звістку їй приніс сер Донтос. Він важко переступив поріг відчинених дверей, пригорнув Сансу своїми ослаблими руками й закружляв по кімнаті, таке щось белькочучи, що Санса й слова не могла розібрати. Він був п’янючий, як Гончак перед тим, але це було щасливе сп’яніння. Коли Донтос нарешті відпустив її, у неї паморочилось у голові й не було чим дихати.

— Що таке? — вчепилася вона у стійку ліжка.— Що сталося? Кажіть!

— Все! Все! Все! Місто врятоване. Лорд Станіс загинув, лорд Станіс утік, нікому не відомо, нікому діла немає, його військо розбите, небезпека позаду. Порубане, розпорошене, а хтось, кажуть, і на другий бік перекинувся. Ох, ясні знамена! Знамена, Джонкіл, знамена! Вина немає? Слід відзначити цей день, так. Бо ти в безпеці, розумієш?

— Розкажіть мені, що сталося! — потрусила його Санса.

Засміявшись, сер Донтос почав стрибати з ноги на ногу й мало не впав.

— Вони з’явилися просто з попелу, поки горіла ріка. Станіс по шию в ріці, а вони заскочили його з тилу. Ох, знов побути лицарем, долучитися до такого! Подейкують, його вояки майже й не боролися. Деякі розбіглися, але більшість прихилили коліно й перейшли на другий бік, славлячи лорда Ренлі! І що мав подумати Станіс, коли почув це? Мені розповів Озні Кетлблек, а йому — сер Озмунд, але вже повернувся сер Балон, і його вояки кажуть те саме, і золоті плащі також. Ми врятовані, сонечко! Вони йшли рожевим гостинцем, а тоді берегом ріки, через ті ниви, що попалив Станіс, з-під їхніх чобіт пахкав попіл, фарбуючи обладунки в сірий колір, але знамена... о, знамена, мабуть, були ясні: золота ружа, і золотий лев, і всі решта — Марбрандове дерево, і Рованів герб, і мисливець Тарлі, і Редвинів виноград, і листочок леді Окгарт. Усі західняки, вся сила Небосаду й Кичери Кастерлі! Правий фланг на північному боці ріки вів сам лорд Тайвін, Рендил Тарлі командував центром, а Мейс Тайрел — лівим флангом, але битву вирішив передовий загін. Вони врізалися в Станіса, як спис врізається в гарбуз, і при цьому вили, наче демони в криці. І знаєш, хто вів передовий загін? Знаєш? Знаєш? Знаєш?

— Роб?

Марно на це й сподіватися, але...

— Лорд Ренлі! Лорд Ренлі в зелених обладунках, і полум’я відблискувало від його золотих оленячих рогів! Лорд Ренлі з довгим списом у руці! Кажуть, він сам убив сера Гіяра Моригена у двобої, а потім ще дюжину видатних лицарів. То був Ренлі, то був Ренлі, то був Ренлі! Ох! Знамена, люба Сансо! Ох! Знов побути лицарем!

Данерис

Вона саме снідала мисочкою холодного супу з креветок з хурмою, коли Іррі принесла картянську сукню — невагомий туалет з парчі кольору слонової кістки, оздоблений узорами з дрібненьких перлин.

— Забери,— сказала Дані.— Доки — не місце для жіночої вишуканості.

Якщо молочні вважають її такою вже дикункою, вона і вдягатиметься відповідно. Коли вона вийшла в стайню, то була вбрана у вицвілі штанці з пісочного шовку та плетені трав’яні сандалі. Під фарбованою дотрацькою безрукавкою вільно гуляли її груденята, а з паска, зробленого з бляшок, звисав ятаган. Джикі по-дотрацькому заплела їй косу й до кінчика прикріпила срібний дзвоник.

— Я не здобула ніяких перемог,— спробувала заперечити Дані своїй служниці, коли дзвоник стиха заспівав.

Але Джикі була незгодна.

— Ви спалили мейгі в їхньому Палаці праху й відправили їхні душі до пекла.

«То була Дрогонова перемога, а не моя»,— хотіла сказати Дані, але припнула язика. Якщо в неї у волоссі з’явиться кілька дзвіночків, дотраки більше її цінуватимуть. Вона видзвонювала, сідаючи верхи на свою сріблясту кобилу, але цього наче не помітили ні сер Джора, ні її кровні вершники. Чатувати людей і драконів за її відсутності вона обрала Рахаро. А Джого з Аго поїдуть з нею на набережну.

Лишивши позаду мармурові палаци й запашні сади, вони рушили через бідніші райони міста, де скромні цегляні будинки виходили на вулицю сліпими безвіконними стінами. Тут було менше коней і верблюдів, не траплялося і паланкінів, зате на вулицях мурашилося від дітей, жебраків і худоребрих собак пісочного кольору. В арочних дверях стояли білошкірі люди в запорошених лляних спідницях, проводжаючи проїжджих поглядом. «Вони знають, хто я, і я їм не подобаюся». Дані бачила це з того, як вони дивилися на неї.

Сер Джора б радше запхав її в паланкін, надійно заховавши за шовковими завісками, але вона відмовилася. Задовго вона лежала на атласних подушках, дозволяючи волам возити її туди-сюди. Коли вона їде верхи, то принаймні відчуває, що кудись прямує.

Не з власної волі вона обрала набережну. Просто Дані знову тікала. Схоже, ціле її життя — одна довга втеча, яка почалася ще в материному лоні й так ніколи не закінчилася. Скільки разів вони з Вісерисом щезали глупої ночі, на один крок попереду Узурпаторових найманців? Але тут така справа: або втеча, або смерть. Заро дізнався, що Піят Прі збирає вцілілих ворожбитів, щоб зурочити її.

Коли він це розповів, Дані розсміялася. «Хіба не ти мені казав, що ворожбити — як старі вояки, які марнославно вихваляються забутими звитягами та втраченою майстерністю?»

Заро мав стурбований вигляд. «Тоді