Читати книгу - "Тінь гори"

як вони назвуть це місце?

— Так. «Любов&віра». А що?

— Наскільки я бачу,— мовила Карла,— він — кохання, а вона — віра.

Біля нас зупинилося авто, блокуючи шлях. Насправді це був катафалк з Денісом — Несплячим Бабою — за кермом. Конкенон сидів на пасажирському сидінні. Біллі Башу і Джамал — Театр Одного Актора — сиділи позаду, а біля одного з вікон лежав манекен у чомусь схожому на прозору пластикову домовину.

Конкенон поклав ліктя на вікно.

— Розшукуються,— заявив він, вишкірившись на Карлу.— Живі чи мертві.

— Рухайся,— мовив я.

— Привіт, Карло,— озвався Деніс.— Так приємно познайомитися з тобою, коли я не сплю. А ми зустрічалися, коли я був на тому боці?

— Ні, Денісе,— розсміялася вона, обхопивши рукою моє плече.— Ти однозначно був на тому боці, коли я вперше тебе побачила. Що ти в біса робиш?

— Ми перевіряємо, як рухаються сплячі, коли транспортуються у сонній камері,— терпляче пояснив він.— Я приєднав до манекена сенсори. Вони вкажуть на синці різного розміру. Це допоможе нам визначити найбільш комфортне внутрішнє розташування у сонних камерах, які ми створили для сплячих.

— Ви робите власні домовини? — запитала Карла.

— Звісно,— підтвердив він, передаючи Конкенону чилум.— Ми мусимо. Наявні сонні камери змушують сплячих стискати ноги разом. Наші сонні камери будуть ширші. Це дуже важливо для комфорту сплячих.

— Розумію,— посміхнулася Карла.

— Усередині буде найм’якіша шовкова підкладка, підбита пір’ям,— провадив Деніс, тримаючи руки на кермі.— І труни будуть зроблені зі скла, щоб сплячі були ближче до рослин, тваринок і комах, які мандруватимуть у землі навколо них, щоб було не нудно спати.

— Круто,— посміхнулася Карла.

— Чи можу я відрекомендувати Біллі Башу і Джамала — Театр Одного Актора? — сказав Деніс.— Хлопці, це мадам Карла.

Біллі Башу привітався з Карлою усмішкою, а Джамал покрутив головою, брязкаючи прикутими богами.

Я не зміг утриматися.

— Театр одного актора,— мовив я, киваючи Джамалу.

— Театр одного актора,— повторив він.

Я глянув на Карлу, і вона зрозуміла.

— Театр одного актора,— сказала вона, посміхаючись йому.

— Театр одного актора,— як по сигналу відповів Джамал, теж посміхаючись.

Я зиркнув на Конкенона, бажаючи, що він звалив, але натомість він заговорив.

— А знаєш, мертві вміють танцювати,— розповів він.

Я перевів погляд на Деніса за кермом катафалка.

— Денісе, те певен, що здатен зараз кермувати? — запитав я, намагаючись заткнути Конкенона.

— Я мушу кермувати,— проспівав Деніс, а його буркотливий голос пролетів відлунням у катафалку.— Конкенон недостатньо обкурений, щоб вести катафалка.

— Мертві вміють танцювати,— повторив Конкенон, радісно посміхаючись.— Вони справді вміють, знаєш.

— І не кажи,— мовила Карла, нахиляючись до мене.

— А я кажу,— вишкірився Конкенон.— Я багато чого вивчив на цій роботі. Вона стала справжньою школою. Зазвичай я ішов, поки люди ще сіпалися, і ніколи не озирався.

— Конкеноне,— втрутився Деніс.— Ти нищиш мій кайф, чоловіче.

— Я лише веду розмову, Денісе. Лише тому, що ми трунарі, не означає, що ми не можемо бути товариськими.

— Правда,— погодився Деніс.— Але як ти очікуєш, щоб я тестував цей новий катафалк, якщо немає кайфу?

— Я лише кажу,— наполягав Конкенон,— вони смикаються, ці трупи, вже по смерті: разі — і починають труситися на столі. Одне тіло, яке вчора в нас опинилося, танцювало краще, ніж я. Але я ніколи не обирав танці, якщо відверто, коли натомість можна битися або цілуватися.

— Запали наступний чилум,— скомандував Деніс, заводячи катафалка.— Якщо тобі по барабану на мій кайф, то послухай манекена. Він просто волає.

Вони від’їхали, а гасло компанії повільно пропливало повз нас, наклеєне на довгі вікна катафалка: «Мир у спокої».

— А оце вже цікава команда.

— Шлюб, укладений у Лімбі[164],— вирішив я.— Але манекен здався приємним хлопцем.

Розділ 88

Діва Девнані запросила нас на зустріч у своєму корпоративному офісі. Він містився на Ворлі-Сіфейс, який нагадував велику посмішку з будівель, що сяяла з широкого вигнутого бульвару, звернута до моря. Будівля Діви нагадувала верхню палубу океанського лайнера з високими півкруглими вікнами, на повному ходу, а суцільний балкон був як леєр.

Коли двері ліфта зачинились, я запропонував Карлі свою флягу. Карла зробила ковток і віддала її назад. Ліфтер зиркнув на мене. Я запропонував флягу йому, і він теж зробив ковток, наливаючи ром собі в рота, не торкаючись губ. Передав флягу назад, хитаючи головою.

— Благослови всіх, Боже,— сказав він.

— До речі про всіх,— мовила Карла,— і тебе хай теж благословить Бог.

Двері відчинилися перед мармурово-скляною прерією з кількома дуже привабливими дівчатами у дуже вузьких спідницях, які паслися за столами розваги.

Поки Карла спілкувалася з секретаркою, я крутився навколо сталево-скляних столів, зазираючи дівчатам через плече. Дівчата слухали музику в навушниках, грали у відеоігри й читали журнали.

Одна з дівчат, перегортаючи сторінку, підвела погляд. Вони стишила звук на своєму плеєрі.

— Я можу вам чимось допомогти? — запитала вона, блискаючи лютими очима.

— Я... знаєш... я буду отам,— сказав я, задкуючи.

Секретарка відвела нас до алькову навпроти дверей офісу Діви, і ми сіли на м’яких стільцях. Там стояв столик з діловими газетами і журналами, на ньому — газована вода у карафі та трохи арахісу, насипаного у бронзовий зліпок людської руки.

Долоня з арахісом привернула мою увагу, коли ми сідали. Я вказав на неї, намагаючись зрозуміти натяк.

— Це так ми тобі заплатимо? — прошепотів я Карлі.— Чи, може, це те, що сталося з останнім хлопцем, який попросив надбавки?

— Біднякам не випадає перебирати,— сказала Карла.

— Збіса добре,— посміхнувсь я, подумки аплодуючи.

Біля нас з’явилася висока гарненька дівчина.

— Я можу принести вам кави? — запитала вона.

— Може, пізніше, з Дівою,— відмовилася Карла.— Дякую.

Дівчина пішла, і я обернувся до Карли.

— Там досить дивно, на рецепції.

— Мармурова плитка — якось замало для дивного.

— Ні, я про дівчат. Вони нічого не роблять.

— Що ти маєш на увазі — вони нічого не роблять?

— Там просто джайв неробства.

— І? Може, це просто тихий день.

— Карло, ну ж бо. Там сім дуже вродливих дівчат, і жодна з них нічим не займається. Це якось дивно.

— Якось дивно, що ти їх порахував,— посміхнулася вона.

— Я...

Відчинилися двері Дівиного офісу. Це відбулось якраз за хвилину до нашої