Читати книгу - "Пан Ніхто"

неї якісь інші наміри, але вона охоче дає можливість Розмарі поратись на кухні і знову сідає на місце. Виявляється, правдивим є друге. Тільки-но Розмарі вийшла, вона схиляється над столом і шепоче мені:

— Я б хотіла вас бачити… Наодинці.

— Коли і де? — коротко запитую я, оскільки моя приятелька не має звички довго роззиратися.

— Завтра о п'ятій, у лісі… на вчорашньому місці…

Наївна.

— Тільки не там. Пропоную в кондитерській «Меркур», на першому поверсі, там, на головній вулиці, словом, знайдете.

— Знайду, — киває Віолетта, наче слухняна учениця.

— І постарайтесь, щоб за вами ніхто не стежив, — кажу заради чистої формальності, бо навіть якби хтось і стежив, навряд чи вона його помітить при своїй щиросердості.

Але вона знову поважно киває, аби показати, що розуміє всю серйозність становища. Розмарі затримується довше, ніж це припустимо. Очевидно, знайшла щось варте уваги — якийсь витяжний душник або коробку від електромережі. Нарешті моя квартирантка з'являється, тріумфально несучи пляшку газованої води і склянку. Боюсь, одначе, щоб вона хоч не забула, навіщо їх принесла.

«Меркур». П'ята година. Це якраз та пора, коли бабусі, пардон, літні дами, приходять випити пообідній чай і з'їсти традиційний величезний шматок шоколадного торта з кремом, з цілою шапкою крему, так чудово збитого, що він нагадує не крем, а ефірний подих, юну фантазію, дорогу мрію.

Взагалі бабусь, пардон, літніх дам, тут усюди стільки, що створюється враження, начебто життя — в цілому — належить тільки їм, в той час як завдання молодих — трудитись у конторах і за автоматичними касами, словом, акуратно обслуговувати широкі маси бабусь.

Їх повно у кав'ярнях, у магазинах, на вулицях, і, звичайно, в першу чергу на головній вулиці, яка з кінця в кінець усіяна бабусями. Але якими бабусями! З укладеним і завитим волоссям блідо-лілового, блідо-синього і навіть блідо-зеленого тонів, в ефірних шовкових сукнях найбільш веселих кольорів, у модних туфлях — тих самих з огидно грубими каблуками, — з парасольками і сумками з крокодилячої шкіри. Однак найістотнішим елементом туалету цієї старечої фауни, безперечно, є капелюхи. Позбавлені можливості виставляти інші частини тіла, бабусі зосереджують всі свої зусилля на голові, а найбільше — на капелюсі, який увінчує її. Тут можете зустріти капелюхи з усілякого матеріалу, різних кольорів, розмірів і форм — у вигляді корзин, пташиних гнізд, сковорід, каструль, але найбільше у вигляді каструль, по можливості глибших і імпозантніших за розміром.

Точно о п'ятій я опиняюсь у просторій кондитерській і невпевненими рухами, наче недосвідчений плавець чи лунатик, входжу в море капелюхів, розташованих біля маленьких столиків перед шоколадними тортами. Капелюхи роблять легкий круговий рух у мій бік: я забув сказати, що вони надзвичайно допитливі. Потім, видно, зробивши висновок, що я надто молодий, а можливо, й дуже старий і взагалі нецікавий з їхньої точки зору, капелюхи знову повертаються на вихідні позиції й зосереджуються на шоколаді і кремі.

На щастя, я знаходжу вільний столик, сідаю й непомітно роззираюся. Побіжний огляд показує, що я єдиний чоловік у цьому закладі, і це мене заспокоює. Хоча в наші дні не виключено, що західні розвідки захопили своїми щупальцями і світ бабусь. А що може бути небезпечніше від бабусі-шпигунки, яка так глибоко насунула каструлю на голову, що годі навіть угледіти її очі, не те що зрозуміти її думки.

Через кілька хвилин у залі нарешті з'являється одна молода істота — Віолетта (новий круговий рух капелюхів, довгий оцінювальний погляд, а вслід за цим — повернення на вихідні позиції). Я підводжусь і стримано піднімаю руку. Молода жінка уловлює мій жест і квапиться сюди.

— Здається, один пан ішов за мною, — шепоче вона, трохи задихавшись, — але я вислизнула від нього. Зайшла у Льоб і загубилася в натовпі.

— Не дивно, якби це був і незнайомий залицяльник, — підхоплюю я, запрошуючи її сідати.

— О месьє Лоран, — засоромлюється вона, — я прийшла поговорити про серйозні речі.

Замовляю неминучий чай і неминучі торти кельнерці у міні-сукні, — тепер такі короткі сукні носять лише кельнерки, якщо не рахувати окремих періодичних капризів Розмарі, — а коли ласощі з'являються на столику, промовляю:

— Чим можу бути корисний вам?

— Не уявляю, — відповідає Віолетта. — Тобто нічим особливим. Хочеться просто поговорити з кимось зовсім вільно, щоб розібратись у своїх клопотах, а в мене немає жодної людини, на яку можна було б покластися; і навіть ця ваша Розмарі, пробачте, може, й хороша дівчина, але іноді проявляє таку цікавість, що… що… Словом, ви єдиний викликаєте у мене довір'я саме тому, що не проявляєте цікавості; ви справили на мене гарне враження ще в той день, там, у лісі… І хоч я не розбираюсь у людях, мені здається, що ви не схожі на тих, які винюхують навколо, начебто в цій віллі сховані…

— Діаманти, — підказую їй.

— Так, діаманти чи бозна-які скарби.

— Відвертість за відвертість, — киваю я. — Діаманти справді існують, панно Віолетто.

Вона кидає на мене швидкий недовірливий погляд:

— Ви певні?

— Цілком.

— В такому разі, де вони можуть бути?

— Можливо, десь у віллі. В якомусь секретному тайнику.

— Єдиний секретний тайник — це сейф. Я знаю від батька.

— Значить, вони в сейфі.

— Сейф порожній.

— У вас є ключ від нього?

— Так, звичайно, мій батько залишив мені в Лозанні.

— Тоді десь в іншому місці. Наприклад, у підвалі.

— У цій віллі немає підвалу. Підвал є в моїй — у Лозанні. Але не думаю, щоб я не знала про те, що знаходиться у моїй власній віллі…

— Значить, досі ви жили там?

— Не зовсім. Я жила переважно у приятельки. Мій дім в досить безлюдному місці, і, щиро кажучи, мені страшно залишатись там самій, особливо увечері. Тому я мешкаю в квартирі приятельки з пансіону. Там я прописана, там одержую кореспонденцію. Хоч яка може бути кореспонденція у такої жінки, як я?..

— І все-таки діаманти існують, — повторюю я, щоб відвернути її від цих побутових подробиць. — І тільки цим пояснюється пожвавлення навколо вас і навколо вашого дому. Не будемо вже говорити про вбивства…

— О, так, прошу вас, не будемо говорити про вбивства.

— Згоден. Поговоримо про більш чисті і невинні речі. А хіба може бути щось чистіше й невинніше за розкішний діамант?

— Можливо, й ні. Ви краще знаєте. Але мушу вам признатися, що дорогоцінні камені мене зовсім не цікавлять. І якщо ці камені — не легенда, а реальність, і колись потраплять до моїх рук, можете бути певні, що я одразу ж продам їх першому стрічному ювеліру.

— Чому ж? Вам необхідні гроші?

— Ні, принаймні