Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

суду і не було. За три дні до Ромен приїде великий князь Сергій Михайлович, щоб нагородити вас відзнакою государя за щедрий дар казні й мужнє рішення піти добровольцем на фронт. Все спрацювало, Іване Карповичу, спрацювало!

Я скидаю піджак із голови. Підводжуся. Мене хитає, але адвокат підтримує.

— Іване Карповичу, вітаю! — підходить до мене ротмістр зі щасливим обличчям. — Мені наказано доправити вас додому. У Ромнах уже почалася підготовка до візиту Великого князя. Як я знаю, разом із вами у ряди добровольців запишуться ще кілька сотень чоловіків. Підготовку до урочистостей очолить генерал Скобінцев, а також полтавський губернатор!

— А суд?

— Якась прикра помилка, — ротмістр розводить руками. — Ніякого суду не мусило бути. Капітан із Генштабу злякався повертатися. Що ж, їдемо.

— Дякую, я доберуся на хутір сам.

— Ні, мені наказано провезти вас по Ромнах із військовим караулом Там уже збираються громадяни, щоб вітати земляка-героя. Прошу до машини. Ви готові?

— Так.

— Тоді ходімо.

Натовпи нас зустрічають ще на в’їзді до Ромен, тисячі людей, що кидають квіти і скандують: «Слава Івану Карповичу!» Ми їдемо неквапливо, водій прибрав верх у авто, мене всі бачать і аплодують. Позаду гарцює загін вершників. Всі збуджені та веселі. Мене довозять до самого хутора, де нас зустрічають схвильовані дівчата.

— Був дуже радий знайомству з вами, Іване Карповичу. І ще більше радий, що все закінчилося добре, — каже ротмістр.

— Побачимося на війні, — я тисну йому руку.

— Сподіваюся, що там ви не втратите свого фарту! — ротмістр сідає в машину і їде. За ним вершники. Ми з дівчатами стоїмо і дивимося, як потроху осідає курява.

— Ваню, що трапилося? — питає Єлизавета Павлівна.

— Я йду на війну, — кажу я і не знаю чи радіти, чи сумувати.

(30.08.11. — 14.11.2012. Суми)

Про пригоди та подвиги Івана Карповича Підіпригори на фронтах Першої світової можна буде прочитати у третій частині цієї епопеї — «Стовп самодержавства на Великій війні».

Владислав Івченко народився 11 грудня 1976 року в місті Києві, де прожив тиждень, а потім був висланий за сарказм до Сум, де живе і досі.

Закінчив Вищі курси літературної майстерності при Будинку-музеі А. П. Чехова за фахом «Поміркований реалізм».

Закінчив із червоним дипломом і червоним обличчям економічний факультет Сумського держуніверситету.

З 2000 року працює у сумській газеті, де зробив карколомну кар’єру і досягнув посади заступника головного редактора.

Пише з 1998-го року, з 2004-го здебільшого українською.

Перед тим, як почати писати, деякий час терпів.

У творчості сповідує принципи.

Аауреат і стипендіат.