Читати книгу - "Бенкет круків"

154
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 248 249 250 ... 265
Перейти на сторінку:
і дикунів, про королівську кров і драконів, і не встиг спам'ятатися, як вибовкав геть усе: про блідавців на Кулаці Перших Людей, Чужого на дохлому коні, про вбивство Старого Ведмедя в Крастеровій фортеці, про Жиллі та втечу, про Білодерево й Малого Пола, про Холоднорукого і круків, про те, як Джон став лордом-командувачем, про «Чорного птаха», Дареона і Браавос, про драконів, яких Зондо бачив у Карті, про «Цинамоновий вітер» і про те, що шепотів перед смертю мейстер Еймон. Не виповів лиш таємниць, які присягався зберегти: про Брана Старка і його товаришів та про немовлят, яких поміняв Джон Сноу.— Єдина надія на Данерис,— підсумував він.— Еймон сказав, що Цитадель має негайно відіслати до неї мейстра й, поки не пізно, забрати її у Вестерос.

Аллерас слухав уважно. Час до часу кліпав, але не сміявся й не перебивав. Коли Сем закінчив, Аллерас легенько діткнувся тонкою брунатною рукою його передпліччя й мовив:

— Зеконом пенні, Семе. Теобальд і половині не повірить з того, що ти кажеш, але є дехто, хто може й повірити. Підеш зі мною?

— Куди?

— Побалакати з архімейстром.

«Ти маєш усе їм розповісти, Семе,— казав мейстер Еймон.— Архімейстрам».

— Гаразд,— мовив він: повернутися до сенешаля він може й завтра, тепер уже з пенні.— Далеко це?

— Не дуже. На острів Круків.

Щоб дістатися острова Круків, плисти не знадобилося: зі східним берегом він з'єднувався старим дерев'яним підйомним мостом.

— Круковець — найстаріша будівля в Цитаделі,— пояснив Аллерас, коли хлопці переходили понад повільними водами Медовинної.— За Доби героїв там начебто була кріпость піратського ватажка, який грабував кораблі, коли ті спускалися вниз по ріці.

Мури поросли мохом і повзучими лозами, бачив Сем, а замість лучників на зубчастих стінах походжали круки. Уже ніхто й не пам'ятав, коли востаннє піднімався міст.

За мурами замку було вогко й напівтемно. На цілий двір росло старезне віродерево, посаджене ще коли зводилися ці стіни. Різьблений лик на ньому заріс таким самим фіолетовим мохом, як і той, що важкими пасмами звисав з білого віття. Половина гілок уже всохла, однак де-не-де ще шурхотіло червоне листя, й саме там полюбляли сидіти круки. Вони обсіли ціле дерево, та й по всьому двору їх було багато: сиділи у високих арочних вікнах. Вся земля була всіяна їхнім послідом. Коли хлопці перетинали двір, один з круків пролетів просто над головою, а інші закрукали.

— Покої архімейстра Волгрейва — у західній вежі, попід білим гайворонником,— пояснив Аллерас.— Білі й чорні круки не миряться, як Дорн і Прикордоння, тож доводиться тримати їх окремо.

— А мейстер Волгрейв зрозуміє все, що я йому розповідатиму? — поцікавився Сем.— Ти ж казав, що він глузду відбився.

— Йому то гірше, то ліпше,— озвався Аллерас,— але ти йдеш на зустріч не з Волгрейвом.

Він відчинив двері в північну вежу й почав підніматися сходами. Сем незграбно поліз за ним. Згори линуло ляпотіння й туркотіння, а іноді й сердитий крик: круки нарікали, що їх збудили.

Нагорі, попід окутими залізом дубовими дверима, сидів блідий білявий хлопець приблизно Семового віку, правим оком пильно вдивляючись у полум'я свічки. Ліве око ховалося під пасмом попелястого волосся.

— Що хочеш видивитися? — поцікавився Аллерас.— Свою долю? Свою смерть?

Білявець відірвався від свічки, закліпав.

— Голих жінок,— сказав він.— Хто це тут у нас?

— Семвел. Він новак, прийшов до Мага.

— Цитадель уже не та,— поскаржився білявець.— Останнім часом усіх підряд беруть. Чорномазих і дорнян, свинопасів і калік, бовдурів, а тепер ще якогось чорного кита. А я гадав усе життя, що левіафани сірі.

З плеча у хлопця звисала зелено-золота смугаста накидка. Він був дуже вродливий, тільки очі хитрі, а рот чорний.

Сем його впізнав.

— Лео Тайрел,— зронив він. Промовляючи це ім'я вголос, він знову почувався семирічним хлопчиком, готовим напудити в штанці.— Я Сем, зі Сурмосхилу. Син лорда Рендила Тарлі.

— Справді? — Лео ще раз на нього глянув.— Мабуть, що так. А батько твій усім каже, що тебе і серед живих уже немає. Чи просто йому б так хотілося? — вишкірився він.— Ти й досі боягуз?

— Ні,— збрехав Сем. За Джоновим наказом.— Я був за Стіною і брав участь у битвах. Мені дали прізвисько Сем Смертовбивця.

Він гадки не мав, навіщо це бовкнув. Слова самі вихопилися.

Лео розсміявся, але відповісти не встиг: у нього за спиною розчинилися двері.

— Заходь, Смертовбивче,— прогарчав чоловік на порозі.— І ти, Сфінксе. Бігом.

— Семе,— мовив Аллерас,— це архімейстер Марвин.

На бичачій шиї Марвин мав ланцюг з різних металів. Якби не це, він більше нагадував портового горлоріза, ніж мейстра. Голова в нього була завелика, як на його статуру, з квадратним підборіддям, й він повсякчас так нахиляв її вперед, наче готовий був одірвати голову комусь іншому. Приземкуватий і корчуватий, він був широкий у плечах і грудях, з круглим і тугим пивним черевцем, що натягувало шнурівку на шкірянці, яку він носив замість мантії. З вух і ніздрів росло жорстке біле волосся. Брови низько нависали над очима, ніс був зламаний, і то неодноразово, а зуби всі були в червоних плямах від кислолисту. Таких величезних долонь, як у цього чолов'яги, Сем у житті ще не бачив.

Хлопець завагався, й одна з цих долонь схопила його за руку й затягнула в двері. Кімната виявилася великою і круглою. Кругом валялися книжки й сувої: розкидані на столах і нагромаджені на підлозі цілими купами по чотири фути заввишки. Муровані стіни були завішані вицвілими гобеленами й пошарпаними картами. У коминку під мідним казанком палахкотів вогонь. З казанка відгонило горілим.

Якщо не рахувати коминка, єдиним джерелом світла була висока чорна свічка в центрі кімнати.

Сяяла свічка занадто яскраво, аж неприємно. Щось було в ній дуже дивне. Полум'я не миготіло — навіть не сіпнулося, коли архімейстер Марвин з такою силою захряснув двері, що з найближчого столу злетіли папери. І кольори у цьому світлі були якимись чудернацькими. Білий яснів, наче перший сніг; жовтий сяяв, мов золото; червоний горів, як полум'я, а тіні здавалися таким чорними, що нагадували діри в інші світи. Сем не міг відірвати від свічки очей. Була вона три фути заввишки, тонка як меч, рельєфна й покручена, блискучо-чорна.

— Це...

— ...обсидіан,— промовив інший присутній у кімнаті — блідий і дебелий юнак з обрезклим обличчям, круглими плечима, м'якими долонями, близько посадженими очима та

1 ... 248 249 250 ... 265
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бенкет круків», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бенкет круків"