Читати книгу - "Вигнанець і чорна вдова"

— раптом знову спробує зайти.

Чечель сів, потім ліг, поклавши револьвер біля себе, і заплющив очі. Спати не збирався, сон усе одно пропав. Отак лежати краще, ніж їсти поглядом темну стелю. Скільки часу минуло — не стежив, слухав маятник і навіть задрімав під його колисанку.

Щойно подумав: треба зачинити двері, лежати в незамкненій кімнаті не хотілося, — і раптом кроки долинули знову.

Платон рвучко підвівся, ступив уперед, готуючись.

Тепер явно чув — хтось іде, причому швидко, не криється, не боїться бути почутим. Рипучі кроки не застигли біля його дверей. Наміру зайти той, хто ходив, цього разу не виявив. Платон уже взявся за ручку, збираючись нагрянути й таки викрити нічного гуляку. Та кроки швидко віддалилися.

Сонного царства маєтку більше ніщо не порушувало.

Виглядало, у маєтку барона фон Шлессера завелися привиди.

Залишивши пошук іншої відповіді на ранок, Платон таки ретельно замкнув двері. Знову влігся. Револьвер примостив біля ліжка. Трохи покрутився, міркуючи над новою загадкою.

Думав, не спатиме.

Та заснув на диво швидко, ніби й не було нічого.

Розбудив крик і грюкіт у двері, сильний, мовби їх хотіли вивалити.

— Платоне! Пане Чечель, Платоне! Біда!

Нікола Садовський.

Підхопившись, Чечель побачив — уже ранок, світло пробивалося крізь портьєри. Різким рухом відсунувши їх, гукнув:

— Та зараз, зараз, уже! — й натягнув штани.

Аж тепер відчинив.

Управитель замалим не збив з ніг, влетів до кімнати, і Платон завважив — Садовський теж напіводягнений. Волосся, зазвичай дбайливо вкладене та вкрите легким шаром лаку, відстовбурчилося, мов голки войовничого дикобраза. Сорочка вибивалася зі штанів, дуже недбало, наспіх, закріплених широкими смугастими помочами.

— Біда, Платоне! — видихнув він.

— Хазяїн?

— Звідки знаєш?

— Вирвалося. Інтуїція. Чорт, яка різниця?! Барон?

— Бігом за мною!

— Та чекай ти!

Чечель запхав босі ноги у черевики. Накинув сорочку, абияк застебнувши ґудзики. Нахилився, підхопив револьвер. Труснув головою, наче щойно побував у діжці з дощовою водою.

— Все, гайда!

Слідуючи за управителем, Чечель дістався баронової спальні. Під нею вже товклася, тихенько перешіптуючись, збурена криками челядь. Платон хотів просити народ дати пройти, але його випередили.

— Геть! Усі геть!

Це волав Базиль, який сунув до них, хитаючись, плутаючись у полах власного халата. Навіть на відстані чувся вчорашній перегар.

Слуги злякано відступили до стіни, та чомусь не квапилися розходитися.

— Геть! — знову видихнув Базиль, і Платона б не здивувало, аби хазяйський син, депутат київської міської Думи, когось вдарив.

— Нечипір! — мовив Садовський до лакея.

Той усе зрозумів — ляснув у долоні, ще раз, ще. Його челядь чомусь послухалася швидше, ніж барина, люди миттю розбіглися. Тим часом наспіла Варвара, вдягнена вочевидь давно, навіть зачіска доведена до ладу. На тлі нашвидку вдягнених чоловіків і особливо розхристаного старшого брата жінка виглядала найбільш впевнено, шляхетно й спокійно.

— Де вона? — спитала коротко, дивлячись на Ніколу.

— Там. — Садовський кивнув на двері.

— Я казав! Я попереджав! — гаркнув Базиль.

— Господи, Васю, ти можеш хоч зараз помовчати?!

— Чому я повинен...

Це треба було припинити.

— Тихо! — втрутився Платон. — Панове, ви, напевне, знаєте, що тут коїться. Я — ні. Коли сталося щось екстраординарне, зважайте: для таких ситуацій мене й викликано. Тому давати лад дозвольте мені.

— Вас покликали, щоб ви не дали цій лярві вбити нашого батька! — Базиль тупнув ногою, взутою в домашній пантофель.

— Хазяїн мертвий, — сказав Нікола. — Тіло виявила хазяйка. Зараз вона в його спальні...

— І там, біля тіла, замітає сліди свого злочину, — єхидно мовила Варвара.

Чечель глибоко вдихнув.

Голосно, шумно видихнув.

— Більше ніхто туди поки не заходить! — звелів, відсторонивши озброєною рукою Садовського.

І сильно штовхнув важкі двері.

Розділ 12

У своїй стихії

іло лежало на підлозі біля ліжка.

Перш ніж ступити далі, Платон причинив двері. Побачивши клямку, для певності накинув її. Ще й перевірив, чи щільно.

Марія, розтріпана, заплакана й налякана, машинальним рухом запнула рожевий халат, ступила до Платона. Заквилила, голос тремтів:

— Пане Чечель... Я... Я... Рятуйте...

— Кого? — сухо спитав він, не зводячи погляду з мертвого барона. — Вашого чоловіка вже ніхто не врятує.

— Мене. Ви ж чули, бачили все! Ви ж для того тут! Мій чоловік найняв вас!

— Цитьте! — прикрикнув Платон. — Ви чудово знаєте, для чого я тут. Усі знають. Я мусив знайти автора анонімки. Тепер сталося те, про що в ній попереджали.

— Це не я!

— Та тихо вже! — Чечель тупнув ногою. — Розберемося. Поки сядьте он там, у кутку. Далі відповідаєте лише на моі запитання.

— Що ви хочете знати?

— Сядьте! — тепер Платон був змушений на неї гримнути.

Нарешті Марія послухалася, тугіше запнула халат, відійшла в куток, до глибокого крісла, вмостилася в ньому, підібгавши ноги. Блиснули голі п’яти, та новоспечена вдова швидко закрила їх полами.

Тепер Чечель з головою занурився у свою стихію. Мертве тіло, місце злочину, розслідування — те, що він навчився робити найкраще. Власне, більше нічого в свої двадцять шість не навчився. Навіть не думав про іншу професію, хай історія з Полінкою Урусовою поставила на кар’єрі поліцейського великий хрест.

Дзуськи.

Не втечеш від долі.

Платон підступив до тіла впритул. Опустився на коліна, нахилився нижче. Перше, що вдарило в ніс, — запах не до кінця висохлої сечі. Мрець перед смертю вдягнув халат, він затримував неприємне. Схоже, сечовий міхур небіжчика розслабився в момент смерті. З подібним Чечель уже стикався, і, якщо все так, як він припустив, фон Шлессер міг іще й загидити нічну сорочку.

Глянувши на мертве лице з вибалушеними очима, побачив висохлу піну в кутику рота.

Огиди не відчував, інакше поганий з нього сищик.

Нахилився так близько, як міг. Втягнув ніздрями запах, який на такій відстані сеча не перебивала повною мірою. Гмикнув, зітхнув, випростався.

— Як у бульварних романах.

— Що? — озвалася Марія зі свого кутка.

— Мигдаль чути. Ціаністий калій. Миттєва смерть. І прийняв його ваш чоловік не з доброї волі.

Платон хотів випростатись, та щось зачепило увагу.

Рачкуючи, обігнув тіло. Підліз із лівого боку. Обережно, двома пальцями, підняв аптечну пляшечку, що лежала біля лівиці. Понюхав, наморщив носа, поклав знахідку назад. Аж тепер став на рівні, повернувся до Марії всім корпусом.

— Він