Читати книгу - "Королі і капуста"

антрепренера. В серці його не вгасала надія, що наказ із столиці таки прийде. Великою образою для самолюбства та патріотизму Феліпе було те, що ніхто не потребував його адміральських послуг. Щоразу, прийшовши на телеграф, він запитував дуже серйозно, з надією в погляді, чи немає телеграми для нього. Телеграфіст удавав, що шукає, а потім відказував:

— Ще немає. Señor el Almirante! Poco tiempo!Сеньйоре адмірал! Зачекайте! (іспан.)

А на вулиці, в холодку під лимонними деревами, його команда жувала цукрову тростину або дрімала. Приємно служити країні, що задовольняється такою легкою службою!

На початку літа несподівано спалахнула революція, передбачена начальником митниці. Вона давно вже тліла під попелом. При першому сигналі тривоги адмірал флоту відплив па всіх парусах з Кораліо, взявши курс па великий порт сусідньої республіки, де проміняв нашвидку зібрані фрукти на патрони для п’яти гвинтівок системи Мартіні — єдиної артилерії, якою міг похвалитись флот. Потім адмірал знов побіг на телеграф. Лежачи у своєму улюбленому кутку, вже сильно обшарпаній, з дивовижною шаблею поміж своїх червоних холош, він знову став очікувати на телеграму — ту телеграму, яка так довго не приходила й мала тепер прийти неодмінно!

— Ще немає, Señor el Almirante, — казав йому телеграфіст.

При цій відповіді адмірал, гримнувши шаблею, знов опускався на своє місце й ждав, поки зацокає апарат.

— Прийде, — казав він з непохитною впевненістю. — Я адмірал!

IX. НАДЗВИЧАЙНИЙ ПРАПОР

Повстання очолив дон Сабас Пласідо, цей Гектор і вчений фіванець південних республік. Мандрівник, солдат, поет, науковець, державний діяч і тонкий знавець мистецтва — що цікавого міг він знайти для себе у дріб’язкових справах своєї батьківщини?

— Оця політична інтрига, — сказав один із найближчих його друзів, — каприз Пласідо. Революція для нього — те саме, що новий темп у музиці, нова бацила в повітрі, новий аромат, нова рима, чи то нова вибухова речовина. Він витисне з революції всі можливі гострі почування, а за тиждень забуде про неї й знову пуститься на своїй бригантині по всіх океанах, аби поповнити якою-небудь рідкістю свої й без того всесвітньо-відомі колекції. Колекції чого? Por Dios! Та всього, чого хочете, починаючи від поштових марок і кінчаючи доісторичними кам’яними ідолами.

Проте, як на звичайного естета-дилетанта, Пласідо зняв надто велику бучу. Анчурійці обожнювали його. Вони були зачаровані його блискучими здібностями, і їм було приємно, що така визначна людина не погребувала справами такої маленької країни, як власна батьківщина. У столиці швидко відгукнулись на заклик його поплічників, хоч армія (всупереч домовленості) зберегла вірність урядові. У прибережних містах теж почалися жваві сутички. Ширилися чутки, ніби революціонерів підтримує фруктова компанія «Везувій», сила, яка завжди дивилась на Анчурію з докірливою усмішкою й сварилась пальцем, щоб та не пустувала й була хорошою дівчинкою. Відомо, що два пароплави компанії виділено для перевозки повсталих військ.

В Кораліо поки що було спокійно. Там оголосили воєнний стан, і революційні дріжджі на деякий час опинились під покришкою. І раптом пройшла чутка, що революціонери всюди зазнають поразки. У столиці військо президента тріумфувало; переказували, ніби ватажки повстання змушені тікати й що за ними послано погоню.

У невеличкій телеграфній конторі в Кораліо завжди юрмились чиновники та вірнопіддані жителі міста, очікуючи вістей із столиці. Одного ранку апарат нарешті зацокав, і незабаром телеграфіст голосно вигукнув:

— Телеграма для el Almirante, дона сеньйора Феліпе Каррера!

Почулося швидке шарудіння, загриміли бляшані піхви; адмірал скочив із свого звичайного місця й кинувся через усю кімнату до телеграфіста.

Йому дали телеграму. Він почав читати її повільно, по складах. То був перший офіційний наказ на його ім’я. Там стояло:

«Негайно вирушайте на своєму судні до гирла Ріо-Руїс. Перевезіть м’ясо та інші припаси для солдатських казарм в Альфорані.

Генерал Мартінес» Не дуже воно почесне, це перше доручення батьківщини! Але батьківщина таки звернулась до нього, й серце адмірала забилось од радощів. Він підтяг пояс із шаблею ще на одну дірочку, розбуркав сонну команду, й за чверть години «El Nacional» уже мчав понад узбережжям під свіжим вітром з океану.

Ріо-Руїс — невеличка річка, яка впадає в море за десять миль від Кораліо. Ця частина берега дика й безлюдна. Прудко збігає холодна, кипуча Ріо-Руїс міжгір’ям Кордільєр, на низині втихомирюється, широко розливається серед наносного багнища й повільно стікає в море.

За дві години «El Nacional» увійшов у гирло Ріо-Руїс. На берегах грізно шикувались величезні дерева. Буйні тропічні зарості густо вкривали землю й поринали в коричнювато-жовту воду. Тихо зайшов туди шлюп, і його зустріла там ще глибша безмовність. Яскріючи зеленню, охрою, пишною червінню квітів, гирло Ріо-Руїс спочивало в холодку без руху, без шуму; чути було тільки, як вода, ринучи до моря, дзюркотіла біля носа адміральського корабля. Чи можна вирвати м’ясо або інші припаси у цієї безлюдної пустелі?

Адмірал вирішив кинути якір, і ледве загримів ланцюг, як увесь ліс одразу сповнився лунким галасом. Гирло Ріо-Руїс проснулось від ранкової дрімоти. Папуги та павіани заверещали й загавкали серед гілля; все засвистіло, засичало, загуло — тваринне життя прокинулось; промайнуло щось темно-сине — то сполоханий тапір продирався крізь ліани.

Військовий флот за наказом адмірала простояв у гирлі річки кілька довгих годин. Команда зготувала обід: юшку з акулячих плавців, банани, варені краби та кисле вино. Адмірал пильно розглядав у трифутовий телескоп непроникні хащі ярдів за п’ятдесят від себе.

Сонце вже було на заході, коли в лісі, з лівого боку, почулось розкотисте «Ал-ло-о!» З судна відповіли, і три чоловіки, верхи на мулах, продерлись крізь тропічні нетрі й зупинились ярдів за десять від берега. Там вони злізли з мулів, і один із них розстебнув пояс і став так люто бити піхвами своєї шпаги всіх мулів одного по одному, що вони вибриком кинулись назад у хащі.

Не вірилося, щоб ці чудні люди привезли з собою м’ясо та інші припаси. Один — огрядний, енергійний — відразу привертав до себе увагу. Чистий іспанський тип — темне кучеряве волосся, де-не-де посріблене сивиною, блакитні іскристі очі — справжній caballero grandeЗнатний кавалер (іспан.).. Двоє інших — невисокі, смагляволиці, у білих військових мундирах, у високих ботфортах і при шаблях. Одяг у всіх був мокрий, заболочений, подертий. Мабуть, якась лиха пригода погнала їх diable á quatreСтрімголов (франц.). через джунглі, болота, річки.

— О-ге! Señor Almirante! — вигукнув огрядний чоловік. — Пришліть сюди човен!

Човен спустили; Феліпе з одним карібом сів за весла й пристав до