Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Безсмертний полк. Священна війна Путіна

Читати книгу - "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"

163
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 51
Перейти на сторінку:
Значну частину цих людей, простих солдатів, або відпустили, або передали німцям (43 000 осіб). Близько 15 000 офіцерів (серед них багатьох студентів-резервістів) і колишніх поліцаїв запроторили в табори. Табори, які «приймали», крім того, тисячі представників цивільної польської еліти: лікарів, адвокатів, викладачів і т. ін.

5 березня 1940 року Політбюро на чолі зі Сталіним погодилося з проханням Лаврентія Бери (1899–1953), начальника НКВД, що бажав застосувати смертну кару до «25 700 польських в’язнів, колишніх офіцерів, службовців, поліцаїв, членів різних контрреволюційних організацій, шпигунів і саботажників» без суду і обвинувальних актів.

Число розстріляних було трохи меншим. 21 982 жертви повезли у ваговозах до шістьох місць страти. Найвідоміше містилося в Катинському лісі під Смоленськом. Британський історик Ентоні Бівор[64] уточнює, що НКВД записало адреси родин жертв, дозволявши їм спершу писати додому. Ці родини схопили й депортували в Казахстан, загалом 60 667 осіб, з яких 80% були жінки та діти.

Але й без Катині репресії проти поляків були надто жорстокі. Під час великих чисток поляки — або люди, чиє прізвище мало польське звучання — ставали об’єктом особливих зусиль. За словами Ніколя Верта[65], зі 140 000 арештованих осіб 111 000 стратили, решту заслали в ГУЛАГ. Під час окупації Східної Польщі 150 000 чоловіків силоміць забрали до Червоної армії, а 100 000 — у будівельні батальйони, які споруджували укріплення. Польський Інститут національної пам’яті підбиває вкрай тяжкий загальний підсумок: 320 000 поляків, депортованих у Сибір, і 150 000 померлих (або страчених) унаслідок совєтської окупації.

Останки жертв, убитих у Катині, знайшла 1941 року німецька армія під час наступу на західну частину СССР; нацисти широко висвітлили це відкриття як доказ більшовицького варварства. СССР заперечував свою відповідальність і звинувачував нацистську Німеччину. Знову-таки довелося чекати перебудови, щоб Михайло Горбачов і Борис Єльцин опублікували частину таємних документів, які доводять совєтську провину. Проте нині це вбивство мало присутнє в офіційному історичному наративі. Ще тривожніше те, що Володимир Путін і Дмитро Медведєв не раз висловлювали свою «власну думку», стверджуючи, мовляв, ці страти свідчили про особисту помсту Сталіна, розлюченого через свою поразку в Совєтсько-польскій війні 1920 року. Чимало російських есеїстів та істориків, скажімо, Юрій Жуков і Олег Назаров, ідуть набагато далі: вважають, що головні документи, пов’язані з Катинським злочином, і зокрема рапорт Берії, сфальшовані, щоб викривити роль Сталіна в совєтській історії та історії XX ст. Зокрема існує сайт «Правда о Катыни», який заперечує совєтський злочин і звинувачує в ньому нацистів. У соціальних мережах ці заперечення досить поширені. Ось що писав 2012 року молодий популярний блогер Максим Акімов:

«Я і мільйони інших громадян Росії не визнаємо і ніколи не визнаємо брехливих звинувачень на адресу нашої країни, яка не тільки врятувала світ від світової катастрофи, а й подарувала тій самій Польщі велику незалежну державу... Я не збираюся визнавати, або бодай мовчати про «катинську брехню» ще й з тієї причини, що накидання цієї абсурдної провини СССР має мету кинути тінь на всю концепцію правоти нашого народу і його моральної переваги над тими, хто напав на нас, і над їхніми спадкоємцями, які тепер намагаються прирівняти свій, засуджений міжнародним трибуналом, нацистський рейх до Совєтської держави, що перемогла в головній війні в історії»[66].

Це формулювання підтверджує слова Арсенія Рогінського: є дуже багато людей, які відмовляються вірити в очевидні факти лише тому, що вони суперечать їхньому баченню справедливої по суті Росії.

Заперечення і викривлення правди стосуються й інших болючих тем історії Великої Вітчизняної війни. Згадаймо, наприклад, про існування армії Власова та інших російських добровольців, які воювали чи то в складі вермахту, чи то в російських дивізіях СС. Олександр Солженіцин писав в «Архіпелазі ГУЛАГ»:

«Це досить незвичайний феномен у світовій історії: кілька сотень тисяч молодих людей у віці від двадцятьох до тридцятьох років узялися за зброю, щоб воювати проти своєї Батьківщини на боці її найлютішого ворога. Тут слід, напевне, подумати: хто тяжчий злочинець — ця молодь чи наша стара Батьківщина? Це не можна пояснити біологічною зрадою, вона повинна мати соціальні причини».

У середині 1990-х років про цей феномен ще писали. Роман Георгія Владимова «Генерал і його армія» (1994 р.), де йдеться про перехрещені долі генерала Власова і німецького генерала Ґудеріана, отримав 1995 року премію «Російський Букер», а 2000 року — Сахаровську премію «За громадянську сміливість письменника». Тоді численні критики вважали його твір за «найважливіший роман десятиріч», оцінювали його як один із найкращих творів про війну. Незважаючи на породжену полеміку, цей роман і далі вважають за видатний текст, дарма що в наші дні про нього мало говорять.

Натомість у грудні 2018 року спалахнув скандал навколо слів не згодного з режимом письменника Дмитра Бикова, вимовлених під час однієї публічної зустрічі в Санкт-Петербурзі. Не виправдовуючи нацизм і колабораціонізм, Биков стверджував, що цей колабораціонізм був виявом громадянської війни, тобто опором населення СССР комунізму і совєтському режиму під час і після німецького нападу[67].

Биков, на жаль, лише нагадав про відомі факти: масовий колабораціонізм із нацистами, бо вони воювали проти більшовизму, і боротьбу проти совєтської окупації в західних районах СССР після війни. Додаймо, що протягом Великої Вітчизняної війни нарахували 1,7 млн дезертирів і 2,5 млн осіб, які уникнули військового призову — завдяки, наприклад, фальшивим медичним довідкам. Як доводять рідкісні свідчення, часто йшлося про відмову воювати і вмирати за більшовицьку Батьківщину.

А втім, більшість совєтських громадян мужньо воювали з німецькими окупантами. Проте видатний письменник Василь Гроссман, автор роману «Життя і доля», бачив точно: в більшості випадків люди воювали проти тих, хто напав на рідну землю, їхню Батьківщину, а не задля захисту більшовизму. Та війна стала національно-визвольною війною: солдати в Сталінграді та на інших фронтах сподівалися, що Перемога забезпечить після війни більшу свободу. Цю мрію Сталін швидко розбив новою хвилею репресій...

Що далі відступають від війни, то більш священними стають її історія і пам’ять про неї. В січні 2014 року, незадовго до вшанування 70-ї річниці кінця блокади Ленінграда вермахтом, єдиний незалежний телеканал «Дождь» запропонував глядачам та відвідувачам свого сайту таке запитання: «Чи треба було віддати Ленінград німцям, щоб урятувати сотні тисяч людських життів?» Нагадаймо, що ця блокада, яка тривала майже дев’ятсот днів, була страхітливим випробуванням: близько мільйона осіб, можливо, навіть більше, померли там від голоду, хвороб і холоду, якщо не загинули під час бомбардувань або нелюдських атак. 54% глядачів того каналу, що складаються з освічених містян, дали відповідь «так». Це «блюзнірське опитування» спровокувало лють ЗМІ і соціальних мереж. Місцева прокуратура з ініціативи Санкт-Петербурзької думи навіть почала розслідування проти каналу «Дождь» за «образу» захисникам міста. Телеканал

1 ... 24 25 26 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безсмертний полк. Священна війна Путіна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"