Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

Після війни мораль упала до надто низького рівня. Ніхто не стежить ані за тим, що він каже, ані за тим, що вдягає на себе…

– Я згоден із вами, – поквапився сказати полковник Мелчет. – Розкажіть точно, що з вами сталося.

Місіс Прайс Рідлі вдихнула повітря й почала знову:

– Мені зателефонували…

– Коли?

– Учора в другій половині дня – увечері, якщо бути точною. Близько половини на сьому. Я підійшла до телефону, нічого не підозрюючи. Але мене негайно облили брудом, стали погрожувати…

– Що, власне, було сказано?

Місіс Прайс Рідлі злегка почервоніла.

– Я не хочу цього повторювати.

– Її образили непристойною мовою, – промурмотів констебль, намагаючись стишити свій густий бас.

– Яку саме непристойну мову застосували? – запитав полковник Мелчет.

– Це залежить від того, що ми вважаємо непристойною мовою.

– Ви змогли зрозуміти, що вам кажуть? – запитав я.

– Звісно, я можу зрозуміти, що мені кажуть.

– Тоді це не було непристойною мовою, – сказав я.

Місіс Прайс Рідлі подивилася на мене підозріливим поглядом.

– Шляхетну леді, – пояснив я, – не навчають непристойної мови.

– Либонь, вона була не зовсім такою, якою ви її собі уявляєте. Спочатку, мушу зізнатися, я почала дослухатися, я думала хтось хоче щось мені сказати. Але потім… е… е… особа на дроті стала мене ображати.

– Ображати вас?

– Брутально ображати. Я була дуже налякана.

– Вона вам погрожувала?

– Так. А я не звикла, щоб мені погрожували.

– А чим вони вам погрожували? Побиттям?

– Не зовсім.

– Боюся, місіс Прайс Рідлі, вам доведеться говорити ясніше. Як саме вам погрожували?

На це запитання місіс Прайс Рідлі зовсім не хотілося відповідати.

– Я точно не пам’ятаю. Я так розхвилювалася. Але в самому кінці розмови, коли я була в стані шоку, той мерзотник зареготав.

– То був чоловічий голос чи жіночий?

– То був голос дегенерата, – сказала місіс Прайс Рідлі з почуттям гідності. – Протиприродний голос. То грубий, то писклявий. Справді, то був дуже дивний голос.

– Мабуть, хтось хотів просто пожартувати з вами, – сказав полковник заспокійливим тоном.

– Нічогенький собі жарт! У мене могло б розірватися серце.

– Ми розслідуємо цей випадок, – сказав полковник. – Ви мене чуєте, інспекторе? З’ясуйте, звідки пролунав той телефонний дзвінок. Ви можете розтлумачити мені ясніше, що саме вам було сказано, місіс Прайс Рідлі?

Під розкішними грудьми місіс Прайс Рідлі, обтягнутими чорною блузкою, розпочалася жорстока боротьба. Стриманість боролася з бажанням помститися. Бажання помститися перемогло.

– Я сподіваюся, це залишиться між нами, – почала вона.

– Звичайно, залишиться.

– Те створіння почало з того, що сказало – я не можу примусити себе повторити…

– Ну ж бо, ну ж бо, – підбадьорливо сказав Мелчет.

– «Ви стара й огидна пліткарка!» Це я, полковнику Мелчет, стара й огидна пліткарка! «Але цього разу ви зайшли надто далеко. Скотленд-Ярд притягне вас до відповідальності за наклеп».

– Природно, вас опанував страх, – сказав Мелчет, покусуючи вуса, щоб приховати усмішку.

– «Якщо надалі ви не прикусите язика, то вам буде погано – й дуже погано». Я не можу описати вам, яким погрозливим тоном це було сказано. Я хапнула ротом повітря й слабким – як оце тепер – голосом запитала: «Хто це?», – і той голос мені відповів: «Месник». Я скрикнула. Незнайомий голос звучав жахливо, а потім та особа зареготала. Зареготала! Ви собі уявляєте? І на цьому все закінчилося. Я почула, як повісили слухавку. Звичайно, я зателефонувала на комутатор і запитала, хто мені дзвонив, але вони сказали, що не знають. Вам відомо, які дівки працюють на комутаторі. Брутальні й несимпатичні.

– Справді, – підтвердив я.

– Я почула себе геть слабкою, – провадила місіс Прайс Рідлі. – І була така перенапружена й знервована, що коли почула постріл у лісі, то ледь не вистрибнула зі своєї шкури. Ви просто уявити собі не можете, яка я була налякана.

– Постріл у лісі? – жваво перепитав інспектор Слек.

– У моєму збудженому стані він здався мені пострілом із гармати. «Ой!» – скрикнула я і впала на канапу майже непритомна. Клара мусила принести мені склянку джину, настояного на чорносливі.

– Ви пережили справжній шок, – сказав полковник Мелчет. – Вашим нервам було нелегко витримати. А постріл пролунав дуже гучно, ви кажете? Так, ніби хтось вистрелив зовсім близько від вашого вуха?

– Просто мої нерви були в такому стані.

– Звичайно. Й о котрій годині ви чули постріл? Згадайте, бо це допоможе нам з’ясувати, хто вам телефонував.

– Приблизно о пів на сьому.

– А точніше?

– Розумієте, маленький годинник на моєму каміні щойно видзвонив півгодини, і я сказала: «Безперечно, годинник поспішає». (І він справді в мене поспішає.) Тоді я порівняла його покази з показами годинника, який ношу на руці, і цей годинник показував лише десять хвилин на сьому, але потім я притулила його до вуха і з’ясувала, що він зупинився. Тож я подумала: «Ну, якщо годинник на каміні поспішає, то через хвилину або дві я почую, як забамкає церковний дзвін». Але потім задзвонив телефон, і я про все забула.

Вона замовкла, важко відсапуючись.

– Ну гаразд, ви назвали час із достатньою точністю. Ми розслідуємо, хто вам телефонував, місіс Прайс Рідлі.

– Ви думайте про той дзвінок як про дурний жарт і не турбуйтеся, місіс Прайс Рідлі, – сказав я.

Вона скинула на мене крижаним поглядом. Схоже, випадок із фунтовою банкнотою ще не вивітрився з її голови.

– Дуже дивні події стали відбуватися в цьому селі віднедавна, – сказала вона, звертаючись до Мелчета. – Справді, дуже дивні події. Полковник Протеро мав намір розслідувати їх, і що сталося з ним, бідолашним чоловіком?! Можливо, я буду наступною?!

І, сказавши ці слова, вона пішла, хитаючи головою з похмурою меланхолією. Мелчет тихо промурмотів: «Кому ти потрібна». Потім його обличчя посерйознішало, і він подивився запитливим поглядом на інспектора Слека.

Цей достойний детектив повільно кивнув головою.

– Усе сходиться, сер. Троє людей чули постріл. Тепер нам залишається тільки довідатися, хто стріляв. Ми надто багато згаяли часу на історію з містером Реддінґом. Але ми тепер маємо кілька відправних точок. Думаючи, що містер Реддінґ винний, я не потурбувався звернути на них увагу. Але тепер усе змінилося. Й одним із найперших наших завдань є з’ясувати, хто був автором телефонного дзвінка.

– До місіс Прайс Рідлі?

Інспектор усміхнувся.

– Ні – хоч нам, певно, і доведеться ним зайнятися, бо інакше старушенція не дасть нам спокою. Ні, я маю на увазі фальшивий дзвінок, який примусив вікарія піти з дому.

– Атож, – погодився полковник Мелчет, – це дуже важливо.

– А наступною важливою справою буде з’ясувати, що кожен робив того вечора між шостою і сьомою годинами. Я хотів сказати, кожен у Старій Садибі й, думаю, що кожен у селі теж.

Я зітхнув.

– Скільки енергії ви в собі зберігаєте, інспекторе Слек.

– Я вірю в тяжку роботу. Ми почнемо зі з’ясування ваших власних пересувань, містере Клемент.

– Залюбки. Телефонний дзвінок пролунав приблизно о пів на шосту.

– То був чоловічий голос чи жіночий?

– Жіночий. Принаймні він звучав як жіночий. Але, звичайно, я не мав найменших підстав сумніватися в тому, що зі мною говорила місіс Ебот.

– А ви не впізнали той голос як голос місіс Ебот?

– Ні, я не можу стверджувати, що впізнав. Я не звернув на голос найменшої уваги й не думав про нього.

– І ви вирушили