Читати книгу - "Земля Санникова"

Мандрівники підійшли під наглядом тридцяти пар очей, які пильно стежили за їхніми рухами. Горюнов виступив уперед, подав ватажкові руку. Той спочатку торкнувся своєю правою рукою лоба, потім серця й тільки після цього потис руку прибульцеві. Так само він привітався з іншими. Ланцюг у цей час заходив із флангів, зімкнувся й оточив прибульців колом; воїни стояли пліч-о-пліч зі зброєю в руках і напівголоса обмінювалися враженнями щодо одягу, взуття, торбин, сокир за поясом і блискучих палок на спині чужинців.

Усі вони були голі до пояса, одягнені в м’які шкіряні штани й узуті в торбаси з легкого хутра. Обличчя, груди й передпліччя були вкриті татуюванням у вигляді хвилястих ліній, кругів і цяток. На шиї в кожного висіло намисто із зубів, певно, вовчих, попереду з одним, двома чи трьома великим ведмежими іклами. Чорне гладке волосся було зібране на тімені у вузол, в який були встромлені одне, два чи три орлині пера. Тіло було мускулисте, смагляве, обличчя з ледь виступаючими вилицями, чорними очима й прямим носом. Два верхні середні різці були забарвлені в червоний колір, що робило посмішку людей дивною — рот при цьому ніби роздвоювався на два круглі отвори. Ватажок відрізнявся від решти могутнішою статурою й високим зростом, намистом із ведмежих іклів, червоною смугою вздовж лоба й червоними перами у волоссі. Плем’я, очевидно, було хоробрим і небезпечним ворогом, незважаючи на примітивність озброєння: наконечники списів були виготовлені з прозорого каменю, наконечники стріл — із кості; у багатьох за поясом була засунута кам’яна сокирка з дерев’яним держалом. На спині, крім сагайдака зі стрілами, висів невеликий шкіряний щит.

— Як звуть ваш народ і цю землю? — запитав Горохов за дорученням Горюнова.

— Мій народ — онкілони. І земля ця наша, завойована нашими предками. Мене звуть Амнундак. Я вождь онкілонів. А як звуть вас і вашу землю?

Отримавши відповідь на це і ще кілька запитань, що мали за мету те ж саме — дізнатися, навіщо і яким шляхом білі люди прийшли до них, вождь промовив:

— Ви прийшли здалеку і вас мало — будьте гостями онкілонів. Ходімо до моєї оселі.

Він повернувся й пішов назад стежкою, мандрівники слідом за ним, а воїни — по боках і позаду. Вони зверталися до Горохова з різними питаннями, які стосувалися одягу й зброї, дороги крізь льоди й життя на великій землі, про яку вони дещо знали за переказами, які передавалися з роду в рід. Горохов ледве встигав відповідати, тим паче, що мова онкілонів, хоча й близька до чукотської, все ж трохи відрізнялася від неї й співрозмовники не завжди розуміли одне одного.

Зелений пагорб виявився просторою землянкою — оселею онкілонів. Біля її входу у вигляді дверей, завішених шкурами, вождь зупинився, підняв завісу й жестом запросив гостей увійти. Усім довелося нагнутися, тому що двері були низькі. У центральній частині землянки палало багаття, над яким на перекладині, схожій на рожен, висіло кілька шматків м’яса, що смажилося. Ця центральна частина являла собою чотири товсті стовпи, поставлені в кутках квадрата зі стороною в шість метрів; зверху стовпи були зв’язані товстими поперечинами, поверх яких лежав дах із тонших деревин із квадратним отвором, який був і вікном, і отвором для виходу диму. До кожної поперечини наверху квадрата були прихилені довгі колоди у вигляді скату, які упиралися нижнім кінцем у землю. Кожний скат з боків було закрито коротшими й тоншими деревинами, поставленими навскіс. Таким чином утворилась оселя, яка мала вигляд хреста із заокругленими вхідними кутками. Три гілки хреста були спальнями, у четвертій були двері й склад різного майна; центральний квадрат був кухнею, їдальнею та вітальнею. Ззовні весь остов був накритий товстим шаром землі, порослої травою. Загалом утворилася простора, тепла, але темнувата оселя.

Увійшовши до землянки, вождь повів гостей до сторони квадрата, протилежного до входу, сів, підібгавши ноги, на ведмежу шкіру й посадив решту праворуч і ліворуч себе. Воїни розташувалися вздовж інших сторін квадрата навколо вогню. Коли очі мандрівників поступово звикли до напівтемряви землянки, вони помітили, що в скошених бічних частинах товпляться жінки й діти, які зацікавлено роздивлялися прибульців і поступово просувалися до воїнів, що сиділи. Жінки були майже голі; тільки вузька, з долоню, пов’язка з темної шкіри, яка за кольором майже не відрізнялася від смаглявого тіла, облягаючи стегна, проходила нижньою частиною живота. У молодих жінок пов’язка була прикрашена вишивкою з тоненьких чорних, жовтих і червоних ремінців. Крім цієї пов’язки, вони носили намисто з дрібних білих, сірих, зелених і червонуватих каменів і такі ж браслети на передпліччях і зап’ястках. Голизна ніби скрадалася татуюванням на грудях, животі, спині, руках, йогах і обличчі у вигляді фантастичних квітів і листя, хвилястих ліній і кружків. Особливу увагу привертала молода жінка вождя, в якої татуювання зображувало двох змій, що обвивали кільцями її ноги, звивалися на животі й боках і закінчувалися голівками, звернутими одна до одної між грудьми й ключицями; дві менші змії обвивали її руки й закінчувалися на обох лопатках. На смаглявім тілі ці чорно-сині змії справляли моторошне враження.

Риси обличчя жінок були дрібніші, ніж у чоловіків, і деяких можна було назвати навіть красивими; вони мали струнку статуру й пропорційні форми.

Діти були зовсім голі, а підлітки обох статей носили такий самий поясок сором’язливості, як і жінки, який у дівчаток теж був вишитий. Їхнє волосся було заплетене в дрібні кіски, а в хлопчиків закручене у вузол на тімені. У жінок волосся було заплетене у дві коси, які спускалися на груди й були прикрашені камінцями; у дівчат кіс було чотири: дві по боках голови, які спускалися на груди, і дві позаду, спадаючи на спину.

Амнундак зробив знак жінці зі зміями, і вона дістала зі скриньки, оббитої шкірою, невеликі дерев’яні чашки, наповнила їх молоком із бурдюка, що висів на стовпі, і подала одна за одною вождеві, який передав їх гостям. Залишивши останню собі, він, підносячи її до вуст, красивим жестом запропонував брати з нього приклад. У чашках виявилося густе оленяче молоко, трохи кисле, але смачне, у всякому разі для мандрівників, які вже давно не пили його. Чашки були наповнені ще раз, після чого жінка зняла з кілка підсмажене м’ясо, нарізала його кістяним ножем на товсті шматки й у дерев’яному коритці подала вождеві, який роздав по скибці кожному з гостей. Поки вони їли м’ясо, запиваючи молоком, Амнундак звернувся до населення землянки з промовою, змісту якої Горохов не