Читати книгу - "Планета Pixar"

Він був на кілька років за нас старший, одягнутий буденно, проте добротно, мав теплу, приязну усмішку та волосся, що вже почало сивіти. Ми розпочали з діяльності Pixar. За кілька хвилин із того кутка кабінету, де стояв стіл Джо, пролунав телефонний дзвінок.

— Перепрошую, — сказав Джо. — Мені дуже шкода, проте я мушу відповісти на дзвінок. Він не займе багато часу. Будь ласка, залиштесь і почувайтесь, як удома.

Кілька хвилин Джо провів за телефоном біля вікна, у протилежному кінці приміщення. Тоді повернувся до нас.

— Перепрошую, що мусив відповісти на дзвінок, — сказав він. — Це був Роберт Редфорд. Зв’язатися з ним — справа не з легких. Та більше нас ніщо не перериватиме.

Уже коли ми зі Стівом вийшли з офісної будівлі, то намагалися зберігати спокій, та насправді нас обох не полишала однакова думка.

— Роберт Редфорд! — вигукнув Стів. — «Буч Кессіді»! «Афера»![17] Я би теж не захотів, щоб він очікував на лінії! Нічого собі!

— Згоден, — підтвердив я. — Сам до кінця зустрічі думав тільки про це.

— Я теж, — зауважив Стів.

Від зірковості аж паморочилося у голові! Всього через кілька років Стів отримає змогу спілкуватися з будь-якою знаменитістю світу, але тієї миті ми більше скидалися на підлітків, які витріщаються на зірок, що дефілюють червоною доріжкою.

Під час тієї зустрічі у нас була нагода прослухати свій перший урок на тему виробництва фільмів з реальними акторами.

— Кіновиробництво треба сприймати як бізнес із портфоліо, — пояснив Джо. — Щороку студії виділяють певний ліміт на фінансування для добірки фільмів — малобюджетних, із середнім і великим бюджетом. Потім ми займаємося маркетинговим позиціюванням, визначаючи ринкову частку для кожного фільму. І випускаємо добірку, сподіваючись, що створили достатньо хітів, аби покрити фільми, які не покажуть гідного результату.

— Скільки фільмів входить у добірку? — запитав Стів.

— По-різному, — відповів Джо. — Чарівного числа не існує. Може бути кілька, наприклад, півдюжини. А може й чимало — п’ятнадцять, двадцять… Залежить від року, розміру студії, джерел фінансування й решти факторів.

— А звідки ви знаєте, які саме фільми стануть помітними? — поцікавився Стів.

— Напевне не знаємо, — зізнався Джо. — Нам би хотілося думати, що ми знаємо секрет успіху, проте насправді — ні. Складно передбачити, який фільм справді стане хітом. Інколи прогнозуєш, що участь знаменитого актора забезпечить яскраву прем’єру, проте навіть залучення зіркового складу не гарантує результату, який зрештою покаже фільм.

— То такий спосіб роботи — це більше фінансова стратегія, ніж творчий підхід? — запитав я.

— Слушно кажете, — погодився Джо. — Звісно, ми намагаємося випускати найкращі фільми, на які лиш спроможні з погляду креативності, проте суть полягає у правильному складанні добірки.

Усе це було для нас цілковито новою інформацією. Отже, Disney та інші студії розподіляли кошти між фільмами з добірки, сподіваючись, що деякі з них зможуть підірвати публіку й стати хітами, щоб покрити витрати на ті, яким це не вдасться.

— Кіновиробництво — бізнес не з найкращих, — вів далі Джо. — Дуже важко досягти успіху, покладаючись лише на випуск нових фільмів. Значну цінність несуть у собі фільмотеки.

— Що це означає? — запитав Стів.

— Щойно фільм перестає демонструватися в кінотеат-рах — у нас і за кордоном — він стає частиною студійної фільмотеки. Якщо стрічка хороша, її переглядатимуть знову й знову — роками. Новітні технології, на кшталт відео для домашнього перегляду, роблять це ще більш можливим. Головні студії побудували величезні фільмотеки, щоб сприяти збільшенню вартості свого кінобізнесу.

Ще одне відкриття. Я захотів довідатися, як студії оцінюють фільмотеки.

— Це ж ніяка не точна наука, — пояснив Джо. — Але якщо ви подивитися на вартість головних голлівудських студій, то побачите, що роль фільмотек досить значуща.

Ми зі Стівом продовжили обговорювати це питання, коли прямували додому. Стів найняв приватний літак для польоту в Лос-Анджелес і назад. Це був невеликий реактивний літак, де на зручних обтягнутих шкірою кріслах могли вміститися шестеро пасажирів. Раніше ми літали рейсовими літаками, але Стів не любив дратівливої метушні аеропортів. Ми зайняли сидіння один навпроти одного; це був мій перший політ приватним літаком. Зустріч минула дуже добре — Джо був надзвичайно відкритим і готовим допомогти. Тож це знайомство стало початком гарних відносин, що сягнули кульмінації за кілька років, коли Джо приєднався до ради директорів Pixar.

— Отже, великі студії насправді вкладають гроші й займаються розповсюдженням, — зауважив Стів. — Вони не зосереджуються на виробництві одного-єдиного великого продукту. Це кардинально інша бізнес-модель.

— Вона передбачає, — додав я, — що навіть якщо фільм непогано показав себе під час показів у кінотеатрах, він ще багато років зберігатиме цінність як складова фільмотеки. На противагу технологічним продуктам, які надто швидко стають застарілими. Виходить, якщо ми візьмемося за виробництво фільмів з участю реальних акторів, — вів я далі, — ми не зможемо випускати небагато стрічок. Щороку доведеться братися за цілу добірку, сподіваючись на те, що деякі з фільмів стануть хітами, і розбудовувати фільмотеку.

— Але галузь анімації працює по-іншому, — підмітив Стів. — Навіть Disney береться лише за один чи два мультфільми на рік. Чому б нам не взяти за основу модель анімаційного бізнесу? Якщо Pixar цілком зосередилась на створенні одного хітового мультфільму, чому б нам не зробити те саме і з фільмами?

Дискусія тривала — ми обговорювали питання, яким чином Pixar зможе увійти в кіноіндустрію, чи будемо ми здатні залучити талановитих співробітників галузі, чи потрібен буде офіс у Голлівуді та решту деталей. Доки ми обмірковували перспективу, я не міг позбутися також і думки про те, що ось я в приватному літаку, обговорюю зі Стівом Джобсом доцільність виходу Pixar у сферу кіновиробництва. На коротку мить я сам собі здався голлівудським магнатом. Звісно, ми ще не були керівниками кіностудії, проте вивчення процесу приносило задоволення.

Через кілька днів ми порушили цю тему в розмові з Едом. Сидячи в його кабінеті, обговорювали можливість створення фільму із залученням справжніх акторів. За тим принципом, який ми використовували для виробництва мультфільму.

— Якщо вже йдеться про методи кіновиробництва, — зауважив Ед, — то анімація передбачає значно більший контроль. Ми раз за разом повертаємося до питання сюжету, доки проробляємо розкадрування, моделюємо персонажів, випробовуємо анімацію — під час усіх процесів. Якщо поворот сюжету або герой не вкладається — можемо все змінити. Гра справжніх акторів не допускає такої гнучкості. Коли