Читати книгу - "Парадокс любові"

дурнуватим, верзти бозна-що, попустувати не ризикуючи, що тебе погромить цензура, вигадувати іншому найменнячка, які спростовують акти громадянського стану.

В гармонії подружнього життя почуття розігрує саме себе, воно й режисер, і вистава, воно промовисте й оповісливе. Життя удвох рутинне, проте це щаслива рутина, в ній обіцяння надійності. Втіха від звичних речей, задоволення від того, що кожного вечора бачиш біля себе кохану людину. Не обтяжувати її своєю приязню, не набридати їй, основа найтіснішої близькості — точність дистанції. Мені потрібно, щоб інший був поруч: тоді я зможу перестати думати про нього, не каратися його відсутністю.

Що ж стосується любовних страждань, то вони невіддільні від щастя, нам подобається страждати, якби зник цей біль, щезла ця солодка мука, то без неї ми затужили б. Можна скільки завгодно ображати, клясти кохання, упиватися дешевим патосом, все одно всупереч усьому саме кохання, й лише воно, дарує нам відчуття високого польоту, бо в його чарівному полоні переживаємо ми найдорожчі етапи своєї долі. Може, пристрасть і несе з собою лихо, та ще дужче лихо — ніколи її не зазнавати.

Частина друга

Ідилія і розлад

Розділ IV

Шлюб зі схильності як шляхетний виклик

Щоб правильно уявити собі ту безодню горя, в якій приречена жити жінка, потрібно бути заміжнею або ж мати досвід подружнього життя.

Флора Тристан. Блукання виволанця, 1837

Отримав сьогодні два есемеси від своєї дівчини. В одному вона звістила, що всьому край… Другий надіслала мені, аби сказати, що помилилася номером.

З сайту Viedemerde.fr [33] , 2008

Щоб повернутися до життя, я намагався тебе розлюбити. Щоб віднайти твоє кохання, я зазнав багато лиха в житті.

Поль Елюар. Щире життя

У XIX столітті в одному замку Нормандії стара пані очікує смерті, поринувши у спогади про чудовні роки дівоцтва. Білява внучка сидить біля її ліжка й читає кримінальну хроніку з газет. Самі драми ревності: дружина обілляла сірчаною кислотою чоловікову любаску, продавчиня застрелила з револьвера молодого коханця-вітрогона. Бабуня обурюється цими історіями і тужить за ґречністю Старосвітської Доби.

«Дівчинко моя, послухай бабцю, яка пережила три покоління і добре знається й на чоловіках, і на жінках. Шлюб не має нічого спільного з коханням. Люди одружуються, щоб заснувати родину, а родину створюють, щоб утворити суспільство. Без шлюбу воно не може обійтися. Якщо суспільство — ланцюг, то кожна родина — одна із ланок цього ланцюга. Ланки повинні бути злютовані, для цього завжди добирають подібні метали (…). Одружуються лише раз, дитино моя, тому що цього вимагає світ, а кохати можна й двадцять раз у житті — такими створила нас природа. Річ у тому, що шлюб — це закон, а кохання — інстинкт, і пхає він то ліворуч, то праворуч. Для боротьби з інстинктами створили закони, це було необхідно, та інстинкти завжди дужчі, й не треба надто вже опиратися їм, адже інстинкти від бога, а закони тільки від людей».

Онучку лякають ці міркування, й вона вигукує: «Бабцю, таж кохати можна тільки раз (…), шлюб — це святе». У відповідь бабуся протиставляє ґречність давньої аристократії романтичним вигадкам сучасної доби, яка звела унівеч усі радощі буття.

«Ви вірите в рівність і вічну пристрасть. Люди наскладали віршів про те, що від кохання буцім помирають. За моєї пам'яті складали вірші, які навчали чоловіків кохати всіх жінок. А ми, жінки (…), якщо в серце западало нове захоплення, хутчій скараскувалися останнього коханця».

Сила цієї новели Мопассана[34] в тому, що тут епохи перемішалися, мов у калейдоскопі. Для сучасного читача ретроградкою є зовсім не бабуся, як можна було б подумати, адже розбещена стара вільніша у своїх міркуваннях, ніж її внучка, закута в панцир непохитного ідеалізму. Ми намагаємося примирити два погляди. Як і та дівчина, ми віримо в шлюб із кохання, як і та літня пані, освячуємо порив, та не цінуємо тривалості почуття, і знаємо, що кохати можна багато разів у житті. Ми вагаємося поміж двома концепціями подружнього щастя: перша шукає його основу в душевному спокої, друга в гарячій пристрасті. Сучасне подружжя стало найголовнішою турботою самого себе, своєю єдиною мукою, улюбленим породженням. У цьому його краса і його трагедія.