Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

розгорівся міжнародний скандал – йшли перші шпигунські репетиції холодної війни, згодом їх у дещо викривленому світлі покажуть у радянському серіалі «Сімнадцять миттєвостей весни».

1949 року Вільям Гуд перейшов на роботу у створене за два роки до цього Центральне розвідувальне управління. Його відрядили у Відень, де Гуд мав перевербувати майора Петра Попова з радянської військової розвідки. У Мюнхені Гуд очолював місцеву базу ЦРУ, а таємними операціями в цілій Німеччині керувало відділення у Франкфурті. Гуд приїхав у Баварію разом з дружиною Корделією Додсон, теж офіцером ЦРУ, вона була на сім років старша за чоловіка. Місіс Гуд вільно говорила французькою і німецькою, вчилася у Греноблі і Відні та почала працювати на американську розвідку ще до війни. Під час війни вона працювала із секретними матеріалами про код «Енігма» і допомагала переправляти нелегалів у нейтральну Швейцарію. Місіс Гуд мала блискучий розум і, як дехто вважав, розвідницькими талантами перевершувала чоловіка[97].

Робота на мюнхенській базі потребувала активної допомоги і дружини, і підлеглих Гуда. За деякими свідченнями, йому добре вдавався джеймс-бонд стиль, життя на широку ногу, але не повсякденна рутина. Джону Шервуду, оперативнику ЦРУ, який зустрічав Гуда в Мюнхені, не подобалися аристократичні манери боса. «Він поправляв ваш одяг, – згадував Шервуд. – На вечірках йому не було рівних. Він грав у шахи, любив шаради, добре грав у бадмінтон, вживався в роль і ніколи не працював «у полі» – ніколи». Хоч підлеглі мали про Гуда Різні думки, Вільям Гуд вважався молодою зіркою управління і закінчив службу у 70-ті роки на дуже високих посадах у штаб-квартирі ЦРУ у Вашінгтпоні. Жовтень 1959-го був передостаннім місяцем його роботи в Мюнхені; на початку грудня Гуда переведуть на посаду начальника бази ЦРУ в Західному Берліні – набагато відповідальніша й престижніша посада, зважаючи на роль розділеного міста у холодній війні. Можна припустити, що в останні дні роботи в Мюнхені він не хотів ризикувати новим призначенням. Можливо, саме тому він і його підлеглі тримали вашингтонське начальство в курсі загадкової загибелі Степана Бандери від першого дня після його смерті[98].

Але для такого докладного інформування були й інші, більш поважні причини. Про лідера українських націоналістів добре знали у Вашінгтоні, а не так давно він навіть вів переписку зі штаб-квартирою у його справі. 5 жовтня 1959 року, за якихось десять днів до смерті Бандери, Гуд писав начальству, щоб посприяти Бандері в отриманні американської візи – тієї самої, яку місяцями не видавали Едвард Пейдж і консульські працівники в Мюнхені. Записку Гуда супроводжував більш детальний лист агента ЦРУ в німецьких спецслужбах під кодовим ім’ям «Гердаль». «Гердаль» вважав, що Бандера відмовився від надто жорсткої тактики, бо намагається втримати свою організацію і цілу українську громаду під контролем. Гуд запевнив агента, що «штаб-квартира дуже зацікавлена в цій справі, особливо з огляду на те, що Бандера “змінився”, і може становити оперативну користь у майбутньому».

Формально Бандера подався на тримісячну американську візу, щоб відвідати родичів. Справжня причина полягала в іншому. Він планував зустрітися з послідовниками й надихнути їх на продовження боротьби. За німецькими оцінками, чисельність української еміграції, контрольованої прихильниками Бандери, становила від трьохсот до чотирьохсот тисяч. Крім того, з Північної Америки Бандера отримував фінансову підтримку: у 1953–1958 роках звідти надійшло близько 900 000 доларів. Бандера також хотів зустрітися з представниками американського уряду й обговорити можливу співпрацю. «УВ принципі, – підсумовував Гуд повідомлення агента, – сьогодні Бандера в оперативному плані може запропонувати більше, ніж будь-яка інша російська емігрантська група на Заході». Гуд мав на увазі шпіонаж за залізною завісою – західні спецслужби дуже хотіли знати, що там відбувається[99].

Коли мюнхенська база отримала повідомлення про смерть Бандери, відповідь на запит про візу з Вашінгтона ще не надійшла. Наступного дня після першої короткої телеграми Гуд відправив у Вашингтон посутнішу інформацію. 16 жовтня він написав Далесу, що, за словами «суб’єкта», «близько місяця тому Бандера отримав анонімного листа з погрозами. З цієї причини та з міркувань загальної безпеки він перебував під захистом СБ. Утім, з невідомої причини Бандера 15 жовтня поїхав з контори на Цепелінштрасе додому на обід сам. Подзвонив у двері з вулиці, відчинила дружина. Далі він піднімався сходами на третій поверх. Дружина почула крик на другому поверсі й падіння. Викликали швидку. Приїхавши до лікарні, Бандера помер. Що є причиною травми голови – падіння чи щось інше, досі не з’ясовано. Люди Бандери підозрюють убивство. Поліція веде слідство. Розтин проведено вранці 16 жовтня». «Суб’єкт» Гуда – «Гердаль» або хтось інший – очевидно, мав доступ до попередніх результатів слідства. Телеграма закінчувалася на тривожній ноті і обіцяла нові подробиці: «Результати повідомлю».

У неділю 18 жовтня до того, як стали відомі результати розтину, Гуду довелося відкласти шахи і шаради і знову телеграфувати у Вашингтон новини від «Гердаля»: «Попередні результати розтину свідчать, що смерть Бандери не була природною. Ознаки отруєння». Гуд також повідомив до Вашінгтона, що за день до смерті Бандери «Гердаль» з ним обідав і той був у «доброму здоров’ї і гуморі». Шеф мюнхенської бази нічого не писав про суїцид. Він підозрював убивство[100].

Головне джерело інформації Гуда про смерть Бандери, агент «Гердаль» обіймав впливову посаду у західнонімецькому Федеральному розвідувальному управлінні (Bundesnachrichtendienst, БНД), яке було створено 1956 року й підпорядковувалося безпосередньо канцлеру. Конрад Аденауер хотів, щоб нова шпигунська організація звітувала йому особисто. Аденауер задумав БНД спільно з Центральним розвідувальним управлінням, яке протягом десяти років фінансувало німецьких контррозвідників й керувало попередницею БНД, т. зв. «організацією Гелена» (найчастіше її називали просто «Орг»). У документах ЦРУ за кінець 50-х років БНД фігурувало під кодовою назвою «Стрибок» (Upswing), згодом – «Підйом» (Uphill). ЦРУ підтримувало тісний зв’язок з новою організацією, але більше не відповідало за її фінансування і щоденну роботу. Це стало сходинкою вгору і для генерала Гелена, який очолив БНД і керував ним наступні двадцять два роки[101].

Під час війни генерал-майор Гелен відповідав у генштабі вермахту за військову розвідку на Східному фронті. Після війни він запропонував архів свого відділу й частину людей до послуг американської армії в Баварії. Відмовитися від такої щедрої пропозиції американська розвідка не могла – вона щойно починала роботу на радянському напрямі. Мало того, Гелен запропонував американському командуванню інформацію про членів комуністичної партії в лавах Управління стратегічних служб, попередника ЦРУ. Цілий рік Гелена і його людей допитували у Сполучених Штатах. Влітку 1946-го їх випустили на свободу, вони повернулися до Німеччини й почали працювати проти СРСР та його східноєвропейських союзників.

Гелен