Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

спостерігається на початку VI ст. Причому цей процес у межиріччі Вісли й Одри проходив під впливом населення празької культури, яке в цей час, поширюючись зі сходу на захід, з’явилося у південно-східній частині Польщі.

Процеси формування на території України великих слов’янських племінних союзів тепер знаходять підтвердження в усіх трьох видах джерел — писемних, археологічних та лінгвістичних, які взаємно доповнюють одне одного. Можна не сумніватися в тому, що складовим компонентом племінних груп східного слов’янства в V—VII ст. були й предки українського народу.

На основі аналізу писемних джерел видатний український історик М. Грушевський висунув припущення, що предками українців можна вважати наддніпрянський союз східних слов’ян, відомий візантійським авторам VI ст. під іменем антів[165]. У світлі сучасних археологічних досліджень його гіпотеза може бути дещо уточнена й розширена.

Як зазначено вище, на території України в V—VII ст. існувало три суміжні групи слов’янських старожитностей: празька культура між Дніпром, Дністром та Верхньою Віслою, де, за писемними даними, у цей час жили склавини, пеньківська культура в Середньому Подніпров’ї, де Йордан розміщує антів, та колочинська культура у лівобережній частині Верхнього Подніпров’я, імені носіїв якої ми не знаємо.

На основі празьких старожитностей виникають пам’ятки типу Луки-Райковецької між Дніпром і Дністром, що датуються VIII— X ст., а пам’ятки пеньківської і колочинської культур є одним із компонентів волинцевської та роменської культур Дніпровського Лівобережжя цього ж часу. Друга складова лівобережних культур VІІI—X ст. привнесена нащадками празької культури, які наприкінці VII—VIII ст. не лише зайняли все Правобережжя Дніпра, але й проникли на його лівий берег. Про це свідчить наявність на поселеннях і городищах роменської культури керамічних форм, які типологічно пов’язуються з посудом празької культури, а також печей, нижня частина яких вирізана в материковому останці, спеціально залишеному в одному з кутів житла. Такі печі в VI—VII ст. відомі лише на поселеннях празької культури на Західному Бузі (Ріпнів І, Ріпнів II, Ріпнів III), на Волині і в Румунії, куди у V—VI ст. переселилась частина склавинів — носіїв празьких старожитностей[166].

Із старожитностями VIII—X ст. хронологічно позв’язується більш пізній список племен, добре відомих за літописом. Це — дуліби-бужани-волиняни (назви одного й того ж племені в хронологічній послідовності), деревляни й хорвати на Волині, у Верхньому Подністров’ї та Прикарпатті, де відкрито численні пам’ятки типу Луки-Райковецької, сіверяни — носії роменської культури на Лівобережжі Дніпра. Крім того, поляни, уличі та тиверці займали регіони, що також у VIII—X ст. характеризуються керамікою типу Луки-Райковецької. В більш ранній період (VI—VII ст.) тут проходила смуга стику пам’яток празької і пеньківської культур.

Цілком можна припустити, що саме ці племена складали частину східнослов’янського населення, яке в подальшому своєму розвитку спричинилося до утворення своєрідної етнокультурної спільноти із своїми мовними особливостями; вона стала ядром України-Русі[167].

Якщо це припущення вірне, то, виходячи з археологічних джерел, ще невідомих у часи М. Грушевського, витоки предків українців слід шукати не тільки в пеньківських старожитностях Подніпров’я, залишених антами, але й у празьких — на території Верхнього Подністров’я і Волині, де відкрито численні поселення склавинів. Це тим більш можливо, що вже у VIII—X ст. пам’ятки типу Луки-Райковецької, які з’являються на основі празької культури склавинів, не лише займають все Правобережжя від Дніпра до Вісли і від Прип’яті до Карпат та Буковини, але й стають одним із вагомих компонентів волинцевської і роменської культур Дніпровського Лівобережжя. У другій половині VІІ ст. і надалі ім’я антів вже не згадується в писемних джерелах. На них поширюється загальне ім’я слов’ян. Це відображено і в матеріальній культурі, пам’ятки якої вказують на проникнення склавинів в райони антського ареалу. Усі літописні племена VIII—X ст. на Правобережжі Дніпра вписуються в межі культури типу Луки-Райковецької, а лівобережне плем’я сіверян виникає на змішаній склавино-антській основі.

Все це й визначає місце склавинів у тих історичних процесах, що зумовили зародження етнокультурної спільноти, яка на кінцевому етапі свого розвитку стає ядром українського народу.

Глава 4

Велике розселення слов’ян

Період V—VII ст. відзначається в історії слов’ян не лише завершенням процесів їх етнічного самоутвердження і створенням крупних слов’янських племінних союзів. У цей час починається велике розселення слов’ян, що на півдні сягнуло глибинних районів Балканського півострова, а на заході — межиріччя Одри та Ельби до Балтійського узбережжя.

В результаті вивчення слов’янських культур раннього середньовіччя на території Східної і Центральної Європи після Другої світової війни і зіставлення здобутої інформації з писемними джерелами значно розширилась джерелознавча база до вивчення цих процесів. Вихідним регіоном, звідки почалися походи слов’янських дружин, які, за висловом Йордана, «тепер» (тобто у VI ст.) «бушують повсюдно», було межиріччя Дніпра й Дністра на стику пам’яток празької і пеньківської культур.

На основі картографування датованих комплексів V ст. встановлено зону формування ранньосередньовічних слов’янських культур на території Європи. Вона простягається від верхів’їв Псла і Середньої Десни до верхів’їв Дністра і Пруту. Шляхом ретроспекції визначена спадкоємність археологічних старожитностей від ранньосередньовічних культур через київську і слов’янську частини черняхівської культури, пізньозарубинецьку і волино-подільську групи пам’яток углиб, до рубежу І тис. н. е. Це й визначає регіон, де проходили історичні процеси, що спричинилися до виникнення крупних слов’янських об’єднань. Звідси й почалося їх велике розселення.

Певні пересування слов’янського населення мали місце й в більш ранній час. Під тиском племен пшеворської і вельбарської культур і, зокрема, гото-гепідів, з північного заходу та зустрічних потоків сарматів з південного сходу вже наприкінці І—II ст. н. е. якась частина носіїв зарубинецької культури пересувається з Волині у Верхнє Подністров’я і з Середнього Дніпра у верхів’я Десни і Сейму. В III ст. н. е. частина верхньодністровського населення відходить на схід, у райони Дніпровського Лівобережжя. Останніми десятиріччями на Сумщині, Полтавщині, Харківщині, Курщині відкрито поселення другої половини III — початку IV ст. н. е. (Боромля II, Букреївка II, Рідний Край III та ін.), які за характером жител, ліпного і гончарного посуду, фібул з високим приймачем (VІІ група за Альмгреном), грибоподібних прясел, конічних кухлів на кільцевому піддоні та інших елементів матеріальної культури пов’язуються з верхньодністровською групою черняхівських старожитностей[168]. На Лівобережжі вони розташовані посмужно з пам’ятками київської культури. Нерідко в їх комплексах трапляються фрагменти київської кераміки. Однак все це не стирає суттєвих відмінностей між ними і київськими поселеннями, позбавленими гончарного посуду і багатьох інших знахідок, характерних для цієї групи пам’яток і черняхівських селищ Верхнього Подністров’я. Відносити пам’ятки типу Боромлі II до київської культури неправомірно. Це пам’ятки етнічно