Читати книгу - "Кінь і його хлопчик"

class="p1">– Зрозумій, о сину мій, – похитав головою тісрок, – що ніякі слова твої не змусять мене піти війною на Нарнію.

– Коли б не були ви моїм батьком, о тісроче, що живе вічно, – заскрипів зубами принц, – я б сказав, що слова ті промовляє боягуз.

– Коли б не був ти моїм сином, о палкий Рабадаше, – відповів на те тісрок, – життя б твоє було швидким, а смерть – аж занадто повільною, коли б промовив ти ті слова.

Його спокійний, незворушний голос змусив кров Аравіс захолонути в жилах.

– Але чому, о батьку мій? – знову спитав принц, цього разу куди шанобливіше. – Чому ми маємо думати двічі, чому повинні зволікати більше, ніж коли ми вішаємо ледачого раба чи віддаємо на поживу собакам стару шкапу? Розмірами Нарнія вчетверо менша за найменші з ваших земель. Якась тисяча списів завоюють її за п’ять тижнів, бо то всього лише брудна пляма на тлі вашої імперії!

– Можливо, так воно й було б, – промовив тісрок. – Маленькі варварські країни на зразок цієї звуть себе «вільними» (а це те саме, що «ледачими», «безладними» та «збитковими»), зазвичай ворожі до богів та всіх, кого вони не обділили мудрістю.

– Тоді ж чому ми дозволяємо такій країні, як Нарнія, стільки часу лишатися непідкореною?

– До відома твого, о просвітлений принце, – втрутився великий візир, – до того року, як великий батько твій розпочав своє благодатне та нескінченне правління, землі Нарнії були вкриті снігами та кригою і правила ними непереборна чаклунка.

– То добре мені відомо, о велемовний візире, – була йому відповідь. – Але відомо мені й те, що тепер та непереборна чаклунка мертва. Крига та сніги розтанули без сліду, і ласі землі Нарнії квітучі та родючі.

– Зміни ці, о найобізнаніший із принців, без сумніву, є наслідком могутніх заклять, що їх наклали ті, хто тепер зве себе королями та королевами Нарнії.

– Я, навпаки, схильний вважати, – заперечив Рабадаш, – що виною цьому стала зміна в розташуванні зірок та дія суто природних причин.

– Усе це, – втрутився тісрок, – питання для диспуту поміж вченими мужами. Я ж ніколи не повірю, що такі всеохопні перетворення укупі з умертвінням старої могутньої чаклунки трапилися без втручання потужної магії. А саме таких речей можна очікувати від мешканців земель, що здебільшого заселені демонами під машкарою розумних звірів та чудовиськ, що є напівлюдьми-напівзвірами. До мене нерідко доходять звіти, що Великий король Нарнії (нехай боги позбавлять його своєї ласки!) має на своєму боці химерного демона, що на вигляд як лев і славиться лихим норовом. Тож напад на Нарнію бачиться мені темною та сумнівною справою, і я не зазіхатиму на шматки більші, аніж зможу проковтнути.

– Блаженне Остраханство, – улесливо промовив візир, знов показавши своє обличчя, – чийого правителя боги обдарували розсудливістю та обачністю. Однак, як уже сказав наш мудрий тісрок, із ким ми не можемо не згодитися, Нарнія і справді є ласим шматком, і вельми прикро тримати руки свої від неї далі. Беззаперечно, обдарованим був той поет, що казав… – цієї миті Ахошта помітив загрозливий порух – то сіпнулася нога принца – і змушений був перерватися.

– Це й справді вельми прикро, – зазначив тісрок глибоким тихим голосом. – Щоранку сонце темніє у мене в очах, та щоночі сон мій бадьорить мене менше саме через те, що я ані на мить не забуваю, що Нарнія й досі вільна.

– О мій батьку! – вигукнув Рабадаш. – А що, коли я знаю, як можете ви прибрати до рук Нарнію і не вдавитися, якщо спроба не вдасться?

– Коли ти й насправді те знаєш, о Рабадаше, – відповів тісрок, – то явив би ти себе найліпшим із моїх синів.

– Тож слухай-но, батьку. Цієї ж ночі, у цю саму годину, я візьму дві сотні коней і перетну із ними пустелю. Жодна жива істота не здогадається, що вам відомо, куди саме я вирушив. На ранок я вже маю досягти воріт замку Анвард, що належить древлянському королю Луну. Ми перебуваємо з ними в мирі, тож вони не чекатимуть нападу, і я захоплю Анвард ще до того, як вони встигнуть оговтатися. Відтак я попрямую шляхом, що лежить за Анвардом, і спущуся вниз, просто до Кейр-Паравеля. Великого короля там не буде – коли я їх покинув, він збирався в похід проти велетнів, що безчинствували на його північних кордонах. Тож ймовірніше за все Кейр-Паравель зустріне мене із відчиненою брамою. Я увірвуся туди, захоплю його, і мені залишиться сидіти там і чекати, доки не причалить «Здіймач хвиль» із королевою Сьюзан на борту. Тож варто їй буде ступити на берег, як я спіймаю мою заблукалу пташку, прив’яжу до кульбаки та скакатиму, скакатиму, скакатиму назад до Анварда!

– Та чи не ймовірно, о сину мій, – зауважив тісрок, – що під час захоплення жінки хтось із вас – чи то король Едмунд, чи ти – покладе своє життя?

– Їх буде небагато, – похитав головою Рабадаш. – Я накажу десятьом своїм воїнам роззброїти його і спробую стримати палку жагу до його крові, тож не повинно виникнути жодних приводів, аби розпочалася війна між тобою та Великим королем.

– А що, як «Здіймач хвиль» опиниться у Кейр-Паравелі раніше за тебе?

– Із нинішніми вітрами я вважаю це маловірогідним, о мій батьку!

– І останнє, о винахідливий мій сину, – зазначив тісрок, – ти розповів мені, як здобудеш собі жінку варварів, але забув додати, як це допоможе мені здобути Нарнію.

– О батьку мій, чи, може, це випало з вашої уваги, що, хоч ми з вершниками й проминемо Нарнію, мов стріли, випущені з луків, Анвард лишиться нашим навіки. А коли Анвард стане вашим і ви стоятимете в Нарнії чи не на подвір’ї, гарнізон в Анварді можна непомітно збільшувати, аж доки ви не зберете там величезне військо.

– Сказано з розумом та завбачливістю… Але ж як воно має мені зійти з рук у разі, якщо ти зазнаєш поразки?

– Ви скажете, що робив я все без вашого відома, проти вашої волі та позбавлений благословення, і штовхнула мене на цей відчайдушний учинок палка любов та юнача нестримність.

– А що, як Великий король вимагатиме, щоб ми відпустили назад оту дикунку, його сестру?

– О мій батьку, будьте певні, що він цього не зробить. Бо хоч найвродливіша з жінок мені й відмовила, Великий король Пітер – людина розсудлива й кмітлива, і він у жодному разі не відмовиться від такої великої честі та всіх тих переваг, які на нього чекають, якщо він побратається із нашим домом і небіж його, а колись і небіж у других, зійдуть на трон Остраханства.

– Але ж він цього не побачить, якщо я житиму вічно, чого, певен, ти мені бажаєш… – зауважив тісрок, і голос його пролунав навіть стриманіше, аніж завжди.

– До того