Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

тільки-но вони надумають на нього сідати, щоб вийти в море, – як ми їх тут – хоп-хоп! – і схопимо!

– Блискучий план, ватаже! – закричала решта голосів. – Краще й не придумаєш! Отакої! Оце вже голова так голова!

– Тоді гайда, побратими! – наказав перший голос. – Поквапимося!

– Ось це наказ так наказ! – у захваті загорлали всі інші. – Сказав, як зав’язав!

Гупання миттєво відновилося – спершу дуже гучне, воно ставало дедалі тихіше, аж поки врешті-решт остаточно не загубилося десь біля самого берега.

Люсі розуміла, що тепер не час сидіти та гадати, хто це був. І, коли гуркіт стих, вона схопилася на рівні ноги і дременула що є духу наздогін за іншими.

А вони тим часом уже дійшли до будинку – невисокого, з багатьма вікнами; його стіни з м’якого черепашнику наполовину заросли плющем. Звідти не було чути аніякого звуку, і Юстас сказав:

– По-моєму, там нікого немає.

Однак Каспіан мовчки показав на трубу, з якої йшов дим.

Широкі ворота були не замкнені, і всі зайшли до двору, вибрукуваного сірим кругляком. Ось тут вони вперше і відчули, що на острові відбувається щось дивне. Посеред двору стояв водяний насос, а над ним висіло відро. У цьому, звісно, нічого дивного не було. Та підойма насоса рухалася вгору-вниз, хоча поряд не було ані душі.

– Тут не обійшлося без чаклунства, – повідав Каспіан.

– Це автоматичний механізм! – із виглядом знавця заперечив Юстас. – Нарешті ми потрапили до цивілізованого краю.

Та цієї миті до двору влетіла розпашіла та захекана Люсі. Не встигши як слід віддихатися, вона впівголоса переказала, що їй привелося підслухати. І коли вони збагнули що до чого, то й навіть найхоробріші з них занепали духом, якщо не сказати – підібгали хвіст.

– Незримі недруги, – пробубонів Каспіан, – які до того ж відрізали нас від човна… Авжеж, становище не з приємних.

– Люсі, розкажи нам докладніше, які вони з себе, – попрохав Едмунд.

– Еде, та що ж я розповім, якщо я їх зовсім не бачила?

– А кроки їхні схожі на людські?

– Кроків я взагалі не чула – лише голоси та цей жахливий гуркіт, немовби обухом по землі!

– Цікаво, – мовив Рипічип, – а чи стануть вони зримі, якщо їх простромити шпагою?

– Схоже, нам доведеться це перевірити, – невесело пожартував Каспіан. – Відійдімо звідси, бо той, що стоїть біля насоса, усе чує!

Вони вийшли з двору на алею, де можна було хоч якось схоронитися за деревами.

– Хоча взагалі-то, – зауважив Юстас, – який сенс ховатися від тих, кого не бачиш? Можливо, вони десь тут, зовсім поруч…

– Скажи, Дриніане, – задумливо промовив Каспіан, – а що, коли ми залишимо човна противнику, а самі вийдемо на берег подалі від нього і дамо сигнал кораблю, щоб нас узяли на борт?

– Тут надто мілко, ваша величносте, – відгукнувся Дриніан.

– А ми попливемо до нього самі, – запропонувала Люсі.

– Ваші величності, – втрутився Рипічип, – будь ласка, вислухайте мене. Смішно й подумати, що від невидимого недруга можна утекти навшпиньки чи відповзти геть тишком-нишком. Якщо ці створіння вирішили викликати нас на бій, то, уже повірте, вони цього доможуться. І чим би це не закінчилося, я краще стрінуся з ними віч-на-віч, аніж дозволю спіймати себе за хвіст!

– Як на мене, Рип має цілковиту рацію, – визнав Едмунд.

– До того ж, – додала Люсі, – коли Ринс і матроси побачать, що ми з кимось б’ємося, вони обов’язково стануть нам у допомозі.

– Але ж ворогів-то вони не побачать! – понуро вимовив Юстас. – І подумають, що ми просто блазнюємо та розмахуємо шпагами.

Запала тяжка мовчанка.

– То що, – сказав нарешті Каспіан, – чому бути, того не минути. Нехай Люсі візьме лук та стріли, а всі інші оголять шпаги. Можливо, супротивник стане до перемовин.

Поки вони спускалися до берега, дерева та луки довкола ввижалися такими самими спокійними і мирними. А коли вони вийшли до моря і побачили свій човен, що лежав на тому самому місці, і ненасліджений м’який пісок, багато хто подумав, що Люсі все просто намарилося.

Та тільки-но вони зайшли на пісок, як у повітрі пролунав голос.

– Ані руш, лебедики! – виголосив він. – Спочатку погуторимо. Нас тут більше півсотні, й усі як один при зброї.

– Отож-то! – підхопив невидимий хор. – Слухайте ватага, а то пошкодуєте! Він слів на вітер не пускає, це вже точно!

– Щось не бачу я ніяких п’ятдесятьох воїнів, – розвів лапками Рипічип.

– І не побачиш, – мовив голос ватага. – Нас ніхто не бачить. А чому? Та тому, що ми – невидимки!

– До ладу сказано! – загомоніли інші. – Молодець, ватаже! Так тримати!

– Спокійно, Рипе, – сказав Каспіан впівголоса та продовжував голосніше: – Скажіть, невидимки, що вам від нас треба? І чим ми вас прогнівили?

– Нам потрібна ваша дівчинка, – проговорив голос ватага. (Решта голосів відзначили, що ліпше і не скажеш.)

– Дівчинка? – роздратувався Рипічип. – Та перед вами її величність королева!

– З королевами я не стрічався, – проказав голос ватага. («І ми, і ми також!» – заверещала решта голосів.) – І все-таки нам необхідно, аби ваша дівчинка-королева для нас дещо зробила.

– Що я маю зробити? – запитала Люсі.

– Якщо це може завдати шкоди честі чи здоров’ю її величності, – ув’язався Рипічип, – то ви не дорахуєтеся багатьох зі своїх воїнів, перш ніж ми віддамо життя!

– Це довга історія, – прорік голос ватага. – Присядьмо.

Інші невидимки палко підтримали цю пропозицію, проте нарнійці стояли.

– Спробую бути стислим, – проговорив голос ватага. – Адже, як відомо, слово не горобець… Тобто я хочу сказати: порожня бочка гучить, а повна – мовчить. Менше говори – більше почуєш. Так ось, у прадавні часи цей острів дістався у володіння одному великому чародійнику. І всі ми є чи, якщо вам так зрозуміліше, були його слугами. Словом, цей самий чародійник наказував нам робити те, що нам було не до вподоби. А чому, спитаєте, було не до вподоби? Та тому, що не хотілося, ось чому! І тоді цей самий чародійник, про якого я вже говорив, запалав великим гнівом – одним словом, просто оскаженів. Адже позаяк він, бачте-но, був на острові велителем, то ж, самі розумієте, не звик, аби йому суперечили. Ой, і розізлився ж він, скажу я вам! Стривайте, на чому це я зупинився? Ага! Так от, цей чародійник, про якого я вже розповідав, підійнявся тоді нагору в будинку, тому що він тримав свої чародійницькі штуковини нагорі, а ми, треба сказати, жили внизу, та не буду перевтомлювати вас цими подробицями, – підійнявся він, значить, нагору, щось там почаклував, почаклував, і ми всі поперетворювалися.