Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

на кону — кар’єра. Навіть коли до нього дійде, що ти живий, буде пізно. Версія, яку він дав у рапортах, до того зобов’яже.

— Ти багато знаєш.

— Я ніколи того не приховувала. Тому аргумент про нільфгардську погоню відпадає. А інших із тих, що говорили б на користь швидкого виїзду, немає.

— Цікаво.

— Але правдиво. З Туссану можна виїхати через чотири перевали, що ведуть у чотири сторони світу. Який перевал ти вибереш? Друїдки не сказали тобі нічого й відмовилися співпрацювати. Ельф із гір зник…

— Ти насправді багато знаєш.

— Це ми вже встановили.

— І прагнеш мені допомогти.

— А ти цю допомогу відкидаєш. Не віриш у щирість моїх бажань. Не довіряєш мені.

— Послухай, я…

— Не виправдовуйся. З’їж іще артишоків.

Хтось там знову приносив присягу на чаплі. Кагір роздавав компліменти бароновим дочкам. Ангулему, уже під хмільком, було чути за всім столом. Рябопикий барон, пожвавлений дискусією про луки й стріли, почав мало не залицятися до Мільви.

— Прошу, мосьпанно, скуштуй шиночки з веприка. Ех, так скажімо… У моїх волостях є поля під паром, де риються, так скажу, цілі ватаги.

— О.

— Трапляються там ладні особини, десь цетнарів на три… Сезон у розпалі… Якщо мосьпанна викаже бажання… Можемо, так скажімо, на сумісне полювання…

— Ми тут нє надовго станьмо звеселятися, — Мільва на диво прохально поглянула на Ґеральта. — Бо є в нас, перепрошую пана, важливіші справі, аніж полювання. Хоча, — додала вона швидко, побачивши, що барон спохмурнів, — я б охоче з вашою милістю на чорного звіра пішла.

Барон відразу розпромінився.

— Якщо не на полювання, — заявив охоче, — тоді хоча б до себе вас запрошую. До садиби. Покажу мою колекцію рогів, так скажу, люльок та шабель…

Мільва знову уткнула погляд у скатертину.

Барон схопив тацю з чикотнями, прислужив їй, а потім налив келих вина.

— Вибачте, — сказав. — Я не придворний. Забавляти не вмію. З придворною балаканиною в мене недобре.

— Я, — відкашлялася Мільва, — у лісі вихована. Тишу цінувати вмію.

Фрінгілла знайшла під столом долоню Ґеральта й міцно її стиснула. Відьмак глянув їй в очі. Не міг відгадати, що в них криється.

— Я тобі довіряю, — сказав він. — Я вірю в щирість твоїх намірів.

— Ти не брешеш?

— Присягаюся чаплею.

* * *

Міський стражник, мабуть, добряче набрався з приводу Йуле, бо ходив похитуючись, лупив алебардою об вивіски й голосно, але невпевнено оголошував, що на годиннику вже десята, хоча насправді було добряче за північ.

— Їдь до Боклера сам, — сказав несподівано Рейнар де Буа-Френ відразу після того, як вони вийшли з шинку. — Я залишуся в місті. До завтра. Бувай, відьмаче.

Ґеральт знав, що рицар має в місті жіночку, чоловік якої чимало подорожує в справах. Не розмовляли вони про те ніколи, бо про такі справи чоловіки не розмовляють.

— Бувай, Рейнаре. Подбай про скоффіна. Щоб той не засмердівся.

— Нині мороз.

А мороз і справді стояв. Вулички були порожні й темні. Світло місяця падало на дахи, діамантово лисніло на бурульках, але не доходило вглиб провулків. Підкови Плітки видзвонювали бруківкою.

«Пліточка, — подумав відьмак, прямуючи в бік палацу Боклер. — Зграбна гніда кобилка, презент від Анни Генрієтти. І від Любистка».

Він підігнав коня. Поспішав.

* * *

Після бенкету всі зустрілися за сніданком, на який призвичаїлися ходити до комплексу замкової кухні. Там їх завжди були раді бачити, незрозуміло чому. Завжди знаходилося там для них щось тепле просто з горнятка, з пательні чи рожна, завжди були хліб, смалець, шинка, сир і засолені рижики. Завжди виявлявся там напоготові жбан чи два якогось білого чи червоного продукту славетних місцевих виноградників.

Вони завжди туди ходили. Усі два проведені в Боклері тижні. Ґеральт, Регіс, Кагір, Ангулема й Мільва. Тільки Любисток снідав десь-інде.

— Йому, — коментувала Ангулема, намащуючи хліб, — смалець зі шкварками до ліжка приносять! І низенько кланяються!

Ґеральт був схильний вірити, що саме так усе й було. І, власне, сьогодні мав намір те перевірити.

* * *

Знайшов Любистка в рицарській залі. Поет мав на голові карміновий берет, великий, наче буханець петльованого хліба, а на тілі — підібраний у тон дублет, багато гаптований золотою ниткою. Сидів він на карло з лютнею на коліні й недбалими кивками реагував на компліменти дам і придворних, які його оточували.

Анни Генрієтти, на щастя, на горизонті не було видно. Тож Ґеральт без вагання зламав протокол і сміливо перейшов до дій. Любисток помітив його відразу.

— Мосьпанство, — він надувся й воістину по-королівськи махнув рукою, — прошу залишити нас самих. Слуги нехай також віддаляться!

Плеснув у долоні, і раніше, ніж відлуння того плескоту відзвучало, вони вже опинилися в рицарській залі сам на сам з обладунками, картинами, панопліями й сильним запахом пудри, що лишився після дам.

— Файна забава, — оцінив без великої злостивості Ґеральт, — так оце їх ганяти, га? То мусить бути миле відчуття: віддавати накази одним владним жестом, одним плесканням у долоні, одним монаршим нахмуренням брів. Дивитися, як вони відступають задом, наче раки, згинаються перед тобою в уклонах. Файна забава. Правильно, пане фаворит?

Любисток скривився.

— Тобі йдеться про щось конкретне? — запитав кисло. — Чи просто потеревенити?

— Ідеться мені про щось дуже конкретне. Настільки сильно, що сильніше неможливо.

— То кажи, я слухаю.

— Ми потребуємо трьох коней. Для мене, Кагіра й Ангулеми. І двох запасних. Разом то три добрі скакуни й двоє в’ючних. В’ючних — ну, можуть то бути й мули — навантажимо провіантом і фуражем. Настільки-но твоя княгиня тебе, сподіваюся, цінить, га? Заслужив ти в неї на стільки-но, маю сподівання?

— Із тим не буде жодної проблеми. — Любисток, не дивлячись на Ґеральта, заходився налаштовувати лютню. — Дивує мене тільки твій поспіх. Сказав би я, що дивує мене також — настільки ж сильно — і твій дурнуватий сарказм.

— Поспіх тебе дивує?

— А ось так от. Жовтень закінчується, а погода помітно псується. Будь-якого дня на перевалах випаде сніг.

— Тебе дивує поспіх, — покивав відьмак. — Але добре, що ти мені нагадав. Забезпеч нас також теплим одягом, Любистку. Хутрами.

— Я думав, — повільно промовив поет, — що ми перечекаємо зиму тут. Що залишимося тут…

— Хочеш, — рубанув Ґеральт, не задумуючись, — то зоставайся.

— Хочу, — Любисток раптом встав, відклав лютню. — І зостаюся.

Відьмак голосно втягнув повітря. Мовчав. Дивився на гобелен, на якому було зображено битву титана з драконом. Титан, упевнено стоячи на двох лівих ногах, намагався виламати драконові щелепу, а дракон не виглядав радісним.

— Зостаюся, — повторив Любисток. — Я кохаю Анарієтту. А вона кохає мене.

Ґеральт усе ще мовчав.

— Будете мати ваших коней, — продовжив