Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

їх піднімаючи й старанно клацаючи страшенними, гострими щипчиками.

— Стільки було вереску, — оголосив раптом без емоцій Золтан, стаючи поряд із відьмаком, — що я думав, що воно щось насправді страшне. Наприклад, кавалерист з добровольчого верденського загону. Або прокуратор. А це, на тобі, такий собі павукуватий ракоподібний. Треба визнати, цікаві форми вміє набувати природа.

— Уже не вміє, — відповів Ґеральт. — Те, що там сидить, це окоголів. Створіння Хаосу. Вимираючий посткон’юнкційний релікт, якщо розумієш, про що я кажу.

— Звичайно, що розумію. — Ґном заглянув йому в очі. — Хоча я й не відьмак, спец із Хаосу і таких створіньок. Ну, ото мені цікаво, що тепер відьмак зробить із посткон’юнкційним реліктом. Точніше сказати, цікаво мені, як відьмак те зробить. Скористаєшся власним мечем чи волієш мій сігіль?

— Добра зброя, — Ґеральт кинув оком на меч, який Золтан витягнув з обмотаних котячими шкірками лакованих піхов. — Але потреби у ній не буде.

— Цікаво, — повторив Золтан. — То ми маємо стояти й взаємно переглядатися? Чекати, аж поки релікт відчує в нас загрозу? А може, повернутися і покликати на допомогу нільфгардців? Що пропонуєш, убивцю потвор?

— Принесіть мені з возу черпак і кришку від казанка.

— Що?

— Не дискутуй зі спецом, Золтане, — відізвався Любисток.

Перцифаль Шуттенбах кинувся до возу й миттю доставив потрібні предмети. Відьмак підморгнув компанії, після чого узявся з усіх сил гепати черпаком по кришці.

— Досить! Досить! — закричав за хвилку Золтан Хівай, затискаючи вуха долонею. — Черпак, суко, знищиш! Рак уже втік! Утік вже, холера ясна!

— Та ще й як тікав! — захоплено крикнув Перцифаль. — Аж курява стояла! Мокро, а курява стояла, щоб мені здохнути!

— Окоголов, — прохолодно пояснив Ґеральт, віддаючи ґномам трохи погнуте кухонне начиння, — має надзвичайно тонкий і вразливий слух. Не має вух, але чує, так би мовити, усім собою. Особливо не в змозі він винести металеві звуки. Відчуває біль…

— Навіть у сраці, — перервав Золтан. — Знаю, бо я теж відчув, як ти почав молотити об кришку. Якщо монстр має слух тонший, аніж у мене, я йому співчуваю. Але чи не повернеться, га? Не приведе колег?

— Не думаю, аби на світі лишилося забагато його колег. Та й сам окоголов також навряд чи повернеться у цей крайок. Немає чого лякатися.

— Про потвор дискутувати не стану, — насупився ґном. — Але твій концерт бляшаних інструментів було чути, напевне, аж на островах Скелліге, тож я не виключав би, що якісь любителі музики вже сунуть з того боку, і краще буде, якщо вони нас тут не застануть, коли присунуть. Згортаємо обоз, хлопці! Гей, дівки, одягатися і перерахувати діточок! Виходимо, живо!

* * *

Коли стали на ночівлю, Ґеральт вирішив прояснити усі неясності. Золтан Хівай цього разу не сідав грати у гвинт, тож не було проблем затягнути його в тихе місце на щиру чоловічу розмову. Почав він прямо й без церемоній.

— Кажи, звідки ти знав, що я — відьмак?

Ґном глянув на нього й легенько посміхнувся.

— Я міг би похвалятися своєю спостережливістю. Міг би сказати, що помітив, як змінюються твої очі у сутінках і при повному сонці. Міг би також сказати, що я бувалий ґном і чув те та інше про Ґеральта із Рівії. Але правда є більш банальною. Не дивися вовком. Ти потайний, але твій приятель бард співає і теревенить, і пащека у нього не закривається. Звідси я і знаю, яка у тебе професія.

Ґеральт стримався від того, аби поставити нове питання. І слушно.

— Ну, добре, — продовжив Золтан. — Любисток усе розтеревенив. Мусив відчути, що ми цінуємо щирість, а того, що ми до вас приязно настроєні, відчувати й не мав, бо ми приязні не приховуємо. Коротше кажучи: я знаю, навіщо тобі так треба на південь. Знаю, які важливі й пильні справи ведуть тебе до Нільфгарду. Знаю, кого ти там маєш намір шукати. І не тільки із пліток поета. Я мешкав перед війною в Цінтрі, тож чув розповіді про Дитя Несподіванку й про біловолосого відьмака, якому та Несподіванка була призначена.

Ґеральт і цього разу не прокоментував.

— Решта, — продовжив ґном, — то вже проблема спостережливості. Ти ту ракувату мерзоту злякав, хоча ти відьмак, а відьмацька ж справа таких монстрів убивати. Але потвора нічого поганого твоїй Несподіванці не зробила, тож ти пожалів меча і просто прогнав потвору, у кришку б’ючи. Бо ти зараз не відьмак, а шляхетний рицар, який поспішає врятувати діву, яку викрали й завдали утисків.

— Усе ще очима мене свердлиш, — додав він, так і не дочекавшись відповіді чи коментарю. — Усе ще зраду винюхуєш, переймаєшся, як отой виявлений секрет проти тебе обернутися може. Не гризи себе. Спільно до Іни дійдемо, взаємно допомагаючи. Така само мета перед тобою, як і перед нами: пережити й жити далі. Для того, аби шляхетну місію продовжити. Або просто жити, але так, аби не було соромно у годину смерті. Ти вважаєш, що ти змінився. Що світ змінився. Але ж світ такий, як і раніше був, такий само. І ти такий само, яким ти був. Не гризи себе.

— Облиш думку про те, аби від’єднатися, — Золтан поновив монолог, не збитий з пантелику мовчанкою відьмака, — як і про самотню подорож на південь, через Брюґґе й Содден до Яруги. Мусиш пошукати іншого шляху до Нільфгарду. Як хочеш, пораджу тобі…

— Не радь. — Ґеральт помасирував коліно, яке вже кілька днів не покидав біль. — Не радь, Золтане.

Він знайшов Любистка, який вболівав за ґномів, які різалися у гвинт. Без слова узяв поета за рукав і відтягнув до лісу. Любисток одразу зорієнтувався, про що йдеться, вистачило йому одного погляду на обличчя відьмака.

— Патякало, — сказав тихо Ґеральт. — Талалай. Пустобрех. Язик би тобі у лещата взяти, дурбецелу. Вудило у зуби вставити.

Трубадур мовчав, але морду мав горду.

— Коли стало відомо, що я став із тобою з’являтися, — продовжував відьмак, — деякі розсудливі люди дивувалися цьому знайомству. Дивувало їх, що я дозволяю тобі із собою подорожувати. Радили мені, аби я тебе десь на пустках пограбував, придушив, вкинув до яру й присипав листям. І скажу тобі, що — жалію, що я так не зробив.

— Чи то був аж