Читати книгу - "Числа Харона"

кпини, розповідаючи при сторонніх про домашні справи.

— Ага, ось ти де, Едзю, — почувся веселий голос Заремби. — Хіба ж добре в неділю ходити до жидівського різника? Хіба не знаєш примовки «свій до свого»?

— Дай спокій, Вілеку, — Попельський усміхнувся. — «Свій до свого» буде нині ввечері. Я хочу повернути тобі позичену сотню. Може, сьогодні в «Луврі»? Я давно там не був.

— А-а-а, бачиш, — голос Заремби споважнів. — Я саме в цій справі... Тобто не через сотню, а щодо зустрічі. Бо я телефоную за дорученням Коцовського. Отримали переклад нового гебрайського напису. Він якийсь дивний, і там прямо говориться про вбивство...

— О дев’ятій в «Луврі»?

— Звісно!

Попельський повернувся до кімнати й знову сів у крісло. І раптом відчув, що за час його відсутності настрій у вітальні змінився. Щоправда, Леокадія продовжувала розкладати пасьянс, але робила це якось демонстративно, а Рита відчайдушно розмальовувала папір. «Невже посварилися?» — подумав він трохи роздратовано.

— І як же ти помчав до телефону! — озвалася німецькою Леокадія. — Аж тут розчарування, гірке розчарування, чи не так, Едварде?

— Не розумію, про що ти.

— Ну, бо це ж була не вона, — кузина навіть не глянула на нього. — Це пан Заремба, а не твоя солодка жидівочка...

Рита колись уже чула з тітчиних вуст це німецьке слово, отож знала, про кого йдеться. Стиснула губенята й пильно глянула на батька. Обидві жінки його життя ненавиділи ту, яка навіть не встигла в ньому з’явитися. Можливо, вона й хотіла придивитися до нього, хтозна, чи не шукала там місця для себе! А він накинувся на неї, як на дешеву шльондру! Нахабно запихав лаписька під її сукню! Торкнувшись голого тіла над панчохою, тремтів, розпалений бажанням! Прагнув відплатити їй за те, що бачила його приниження Бекерським! Оволодіти нею силоміць, зґвалтувати, видирати волосся, коли вона стоятиме навколішках перед ним! Ось, про що він мріяв. А натомість — пекучий ляпас і пекучий сором. Отримав, що йому належало, справедливий урок зневаги, але вона не дочекалася жодних перепросин, ані слівця. «Suum cuique», — думав старий, побитий сатир.

Не продовжуючи дискусії з Леокадією, Попельський пригнітив недопалок і вийшов до передпокою. Старанно зачинив двері до вітальні й сів біля апарату. Узяв телефонний довідник, відшукав у ньому те, що було потрібне, і набрав номер. Був напружений, хоча знав, що однаково не почує в слухавці Ренатиного голосу.

— Стратин, маєток графа Юзефа Бекерського, — пролунало звідти.

— Добридень, — мовив він ледь тремтячим голосом. — Чи це камердинер, пан Станіслав Вйонцек?

— Так, це я.

— Говорить Едвард Попельський. Це ви мене відвезли...

— Чим можу допомогти?

— Я хотів би поговорити з панною Шперлінг.

— Вона тут уже не працює.

У слухавці запала тиша. Попельський почув брязкіт, тоді якийсь шурхіт, розмову, навіть музику. Але сигналу припинення зв’язку не було. Чекав. Відчував, як усе йому свербить, немов невидимі комахи обліпили тіло й залазять до всіх отворів у голові. Він добре знав це відчуття. Люта, палюча нетерплячка.

— Панна Шперлінг зараз у Львові, — у слухавці почулося тріскотіння й притишений Вйонцеків голос. — Вона мешкає в панни Маріанни Столецької, адреса...

— Задвужанська, який номер? — нетерпляче перебив Попельський.

— Ніяка не Задвужанська, вулиця Лінде 3, — старий камердинер попрощався, додавши: «Бажаю швидкого одужання».

Попельський поклав трубку. Вени пульсували йому на шиї. Вона мешкає деінде, на Лінде, а тоді поїхала в інше місце! На Задвужанську! До любаса, до коханця, аби під нього лягти, як сука! Сперся на спинку стільця. Не відчував болю в спині, йому пік погляд Леокадії, не бачив Ганни, яка весело наспівуючи, повернулася з телятиною на шніцелі, перед очима маячіла струнка постать кузини.

«Ах, яке розчарування, — промовляли чорні очі Леокадії. — Яке гірке розчарування!».

Притиснувся спиною до стільця. Тепер біль зробився відчутним, Попельський мало не зомлів. «Меит mihi, так мені й треба, — подумав. — Кожному по заслузі».

IV

Ресторан «Лувр» містився на розі Костюшка й 3 Травня, у прегарній кам’яниці Рогатина. Звідси було близько і до будинку Попельського, і до вулиці Хорунщизни, де мешкав Вільгельм Заремба. Саме через розташування друзі найохочіше зустрічалися тут, це повелося відтоді, коли Попельському ще не доводилося так ощадити. Тепер давні часи поверталися.

Сиділи за бічним столиком, який Попельський замовив заздалегідь по телефону, і споживали гарячі фаршировані яйця, вкриті хрумкою скоринкою. Запивали чистою горілкою «Смірнофф».

Навколо панував напівморок, тож Попельський зміг зняти окуляри. Їм треба було чимало розповісти один одному. Заремба хотів розказати про попередній хід слідства, а Попельський збирався попрохати друга про делікатну й складну послугу, про яку він так багато думав сьогодні, під час пообідньої прогулянки з Ритою на Високому Замку.

— Знаєш що, Едзю? — Заремба налив собі до склянки газованої води. — Я почну, бо в тебе, як ти сам казав, до мене довга розмова.

— Так буде краще, — Попельський покуштував фарш, у якому відчувався смак петрушки, кропу, грибів і смальцю, на якому підрум’янювали яйця.

— Учора ввечері Віктор Желязний заявив нам про зникнення однієї зі своїх дзюнь[33] — Заремба настромив на виделку останнє яйце. — І впізнав замордовану. Лія Кох, двадцять три роки, юдейка, завжди підловлювала фраєрів на Сапєги...

— Люксусова дзюня. Її знайшли майже на робочому місці...

— Справді, недалечко. Ось результати розтину, — Заремба витягнув з течки рапорт. — Випереджу твоє запитання. Вона не мала венеричних захворювань. Отож, злочинець не є принциповим убивцею сифілітичок...

— Назвемо його Гебраїстом, — Попельський розлив рештки горілки з маленької карафки й підніс її догори так, щоб це помітив офіціант, — бо лише гебрейська мова пов’язує ці вбивства, крім статі жертв. Що ще відомо про Лію Кох?

— Народилася на Ваговій у бідній багатодітній родині дрібного торгівця. Через п’ятнадцять років уперше з’явилася в нашій хроніці, — Заремба вибивав на картонній течці якийсь ритм. — 2 березня 1922 року її заарештували на конспіративній комуністичній квартирі, де вона займалася підривною діяльністю...

— Якою? — спантеличився Попельський. — Шльондра Желязного була комуністкою?

— Підривною, підривною, ти вірно розчув, — Заремба засміявся. — Вона там за ширмою приймала товаришів. Уяви собі, один друкує листівки, а другий трахає. Під час допиту сказала, цитую: «Таким чином я справила приємність п’ятьом більшовикам».

— Занадто вишукана фраза, як для неповнолітньої