Читати книгу - "Який чудесний світ новий!"

тонізуючою, аніж гнітючою. Він відчував себе достатньо сильним для того, щоб зустріти й подолати будь-які труднощі, навіть пов’язані з загрозою переведення в Ісландію. І ця його впевненість посилювалася переконаністю в тому, що йому насправді зовсім не доведеться щось долати. Нікого не стануть кудись переводити за ось такі дрібнички. Ісландія була звичайною погрозою. Вельми заохочувальною й життєдайною погрозою. Прямуючи коридором, він навіть почав насвистувати.

Цього вечора він у доволі героїчних термінах описав свою розмову з Директором ІЗЦ:

— Після чого, – сказав він на завершення, – я просто порадив йому залишатися в бездонному минулому й вийшов геть з кімнати. Ось і все.

Він очікувально глянув на Гельмгольца Ватсона, сподіваючись отримати винагороду співчуття, підбадьорення, захоплення. Але не почув від нього жодного слова. Гельмгольц сидів собі мовчки, втупившись у підлогу.

Йому подобався Бернард; він був йому вдячний за те, що це був єдиний з його знайомих, з яким він міг обговорювати важливі для себе теми. І все ж таки були в Бернардові й такі речі, які він просто ненавидів. Скажімо, оця хвалькуватість, яку постійно змінювало почуття приниження й жалю до самого себе. Або ж ця прикра звичка розмахувати кулаками після бою, демонструючи запізнілу відвагу. Він цих речей просто не зносив – саме тому, що в цілому Бернард йому подобався. Спливали секунди. Гельмгольц і далі не відривав очей від підлоги. І Бернард раптом почервонів і відвернувся.

ЧАСТИНА 3

Подорож минула без особливих пригод. Ракета «Блю Пасифік» прибула на дві з половиною хвилини раніше в Новий Орлеан,

тоді затрималася на чотири хвилини через торнадо над Техасом, але піймала сприятливий повітряний потік на 95-му меридіані західної довготи і приземлилися в Санта-Фе лише на сорок секунд пізніше від розкладу.

— Сорок секунд затримки впродовж шести з половиною годин перельоту. Непогано, – визнала Леніна.

Цієї ночі вони спали в Санта-Фе. Готель був чудовий – незрівнянно кращий, скажімо, за той огидний «Аврора-Бора-Палац», в якому Леніна так намучилася минулого літа. У кожній спальні тут було рідке повітря, телевізор, киплячий розчин кофеїну, гарячі контрацептиви й вісім різновидів пахощів. Коли вони ввійшли в залу, там працював автомат синтетичної музики – що ще можна було бажати! Оголошення в ліфті повідомляло про те, що в готелі є шістдесят кортів з ракетками для ескалаторного сквошу, а в парку можна грати одночасно в Гольф із перешкодами й електромагнетичний ґольф.

— Та тут просто чудово, – вигукнула Леніна. – Я вже б нікуди звідси й не їхала. Шістдесят кортів для ескалаторного сквошу....

— У резервації не буде жодного, – попередив її Бернард. – Ні пахощів, ні телевізора, навіть гарячої води не буде. Якщо побоюєшся, що цього не витримаєш, можеш залишатися тут, поки я повернуся.

Леніна відчула себе ображеною:

— Звичайно, я все витримаю. Я тільки сказала, що тут чудово, бо... ну, бо проґрес – це чудова річ!

— П’ятсот повторень щотижня від тринадцяти до шістнадцяти років, – втомлено пробурмотів Бернард, немовби сам до себе.

— Що ти сказав?

— Сказав, що проґрес – чудова річ. Тому тобі й не треба відвідувати резервацію, хіба що ти насправді цього хочеш.

— Але я хочу.

— Ну, то й добре, – сказав Бернард, і це прозвучало майже як погроза.

Дозвіл мав ще підписати Комендант резервації, тож наступного ранку в належний час вони прийшли до його офісу. Епсилон-плюсовий негритянський портьє взяв Бернардову картку, і їх майже відразу запросили всередину.

Комендант був білявим і широколицим альфа-плюсом, низькорослим, червонощоким і кругловидим, з широкими плечима і гучним бубнявим голосом, чудово пристосованим для цитувань гіпнопедичних постулатів. Він був невичерпним джерелом недоречної інформації і непроханих порад. Варто було йому почати щось бубоніти, і його вже ніхто не годен був зупинити.

— ...п’ятсот шістдесят тисяч квадратних кілометрів Резервації, поділених на чотири окремі дільниці, кожна з яких оточена колючим дротом під високою напругою.

Саме цієї миті, без жодної видимої причини, Бернард раптово пригадав, що залишив удома в спальні відчинений кран з одеколоном.

— ...струм до якого надходить з гідроелектростанції Великого Каньйону.

«Влетить мені в серйозну копієчку, заки я повернуся назад. – Бернард уявив собі стрілку ароматометра, що повзе собі довкола циферблата коло за колом, невтомно, мов мураха. – Треба негайно зателефонувати Гельмгольцові Ватсону».

— ...понад п’ять тисяч кілометрів колючого дроту під напругою в шістдесят тисяч вольт.

— Та що ви кажете, – ввічливо озвалася Леніна, не маючи найменшого уявлення, про що говорить Комендант, але припускаючи з того, яку драматичну паузу витримав він, що треба якось відреаґувати. Коли Комендант розпочав свій монолог, вона непомітно проковтнула півграмульки соми, тож тепер могла собі безтурботно сидіти, нічого не слухаючи, ні над чим не замислюючись, а просто втупившись своїми величезними синіми очима в Комендантове обличчя з виразом абсолютного захоплення.

— Якщо доторкнутися до огорожі, смерть настає миттєво, – врочисто проголосив Комендант. – Утекти з Дикунської резервації неможливо.

Бернард ухопився за слово «втекти».

— Можливо, – мовив він, піднімаючись з крісла, – нам також уже варто вирушати звідси. (Маленька чорна стрілочка повзла метушливою комахою, відраховуючи час і пожираючи його гроші).

— Неможливо, – повторив Комендант, помахом руки примушуючи Бернарда сісти назад на місце, і той мусив підкоритися, адже на дозволі ще й досі не було Комендантового підпису. – Ті, хто народився в Резервації... а не забувайте, моя люба панночко, – додав він, хтиво поглядаючи на Леніну і стишивши голос до непристойного шепоту, – не забувайте, що в Резервації діти й досі народжуються, так, справді народжуються, хоч як відразливо це може звучати... – (Він сподівався, що, зачепивши таку скандальну тему, змусить Леніну зашарітися; але вона тільки всміхнулася з удаваним розумінням і вимовила: «Та що ви кажете!» Розчарований Комендант продовжив свою оповідь.) – Отже, тим, хто, повторюю, народився в Резервації, судилося тут і померти.

Судилося померти... Щохвилини децилітр одеколону. Шість літрів за годину.

— Можливо, – вдався до чергової спроби Бернард, – нам уже...

Нахилившись уперед, Комендант постукав по столу вказівним пальцем.

— Ви можете запитати, яке населення Резервації. І я вам відповім, – переможно мовив він, – я відповім, що нам це невідомо. Можемо тільки здогадуватися.

— Та що ви кажете?

— Отож бо я й кажу, люба панночко.

Шість помножити на двадцять чотири... ні, фактично шість помножити на тридцять шість. Бернард поблід і аж тремтів від нетерплячки. Але бубнявий монолог невблаганно продовжувався.