Читати книгу - "Гараж пана Якобса"

фальшиве, ми все одно не зможемо цього довести. Якобс багата людина. За тисячу марок можна купити яке завгодно свідчення; звичайно, коли заплатиш п’ять тисяч, ще краще…

— Я теж так думаю, — сказав Ірінгс.

— Тому, — вів далі криміналрат, — нам треба держатись Йордана.

— Цього ми вже теж не можемо, пане криміналрат, — обізвався з свого кутка Ульман. — Йордан десь зник. Останній раз я бачив його вчора опівдні, коли він увійшов у ворота гаража. Мабуть, Якобс посадив його в машину і кудись одвіз. Хіба ж можна роздивитись, хто там сидить у кожній машині, яка виїжджає з воріт?

Це була прикра несподіванка для доктора Горна.

— То ви так добре стежили за ним, що він це помітив.

Ульман ніяково посміхнувся.

— Ну що ж, тепер шукай вітра в полі. Але, з другого боку, здається, наші підозри підтверджуються. Припустімо, що ми зараз поїдемо до Якобса і спитаємо, де Йордан. Нам скажуть, що він звільнився і виїхав. «Щиро кажучи, пане криміналрат, — скаже Якобс, — я радий, що позбувся цього типа. Бо я чув, що в нього були судимості». Отакою приблизно казочкою нас почастують; я цих хлопців знаю. Нам такий візит абсолютно нічого не дасть, тільки Якобса зайвий раз попередимо. В добру халепу ми вскочили; я вже бачу, що ця історія затягнеться до безконечності.

Комісар Ірінгс раптом підвів голову.

— Пане криміналрат, ви знаєте, я цією справою займаюсь всього одну годину. Проте в мене вже склалась певна думка. Я пропоную зробити несподіваний грунтовний обшук у Якобса.

— Та, звичайно, це було б найкраще, але у нас ще немає для цього достатніх підстав. Крім того, мені сьогодні ж довелося б признатись, що ми нашу основну інформацію одержали від народної поліції. А ви ж знаєте, як на це реагує Вюрцбургер. Та й взагалі — Якобс всього-на-всього тільки роботодавець Йордана. А сама підозра, що алібі фальшиве, ще не дає нам права ритись у нього в підвалі…

— Бо ми живемо в демократичному суспільстві, — іронічно додав Вольф, — і в нас панує принцип: краще лишити на волі десять шахраїв, ніж потривожити одного чесного громадянина.

— Ви перебільшуєте, — сказав доктор Горн. — І все-таки, якщо наші підозри не справдяться, він подасть до адміністративного суду про відшкодування збитків, і горе тому, хто виписав ордер на обшук без достатніх підстав…

— Але справа не терпить зволікання, — наполягав Ірінгс.

— І тому, — відповів доктор Горн, — я зараз же звернусь до криміналдиректора Вюрцбургера. Тобто через півгодини, раніше я його навряд чи застану.

Комісар Ірінгс підвівся.

— Пане криміналрат, дозвольте мені піти. У мене на третю годину призначено важливе побачення, до якого я повинен підготуватись.

— А що це за побачення?

— У кафе «Черепаха». З тим самим чоловіком, що дав мені вчора на пробу оту банкноту, яку я віддав вам…

— Так вам її повернути? — спитав Горн і поліз у кишеню.

— Та ні, вона мені не потрібна. Але я прошу дати мені двох чоловік з вашого відділу — двох вахмістрів; бажано, щоб це були дужі хлопці, бо може статись, що того типа доведеться арештувати. На цьому скінчиться моє останнє завдання у фальшивомонетному відділі, і я перейду цілком у ваше розпорядження.

— Чудово, я буду дуже радий. Ви… — Доктор Горн замовк; щось йому в цій історії не подобалось. Він задумався. Звичайно, Ірінгсу можна довіряти, безумовно… Гергард Ірінгс дослужився до комісара з рядового поліцая, він був один з небагатьох офіцерів, які зробили кар’єру виключно завдяки своїм здібностям, не маючи спеціальної освіти — склавши тільки відповідні екзамени. В президіумі Ірінгса вважали вправним детективом; казали, що в нього просто собачий нюх. В роботі йому часто ставали в пригоді численні знайомства серед дрібних шахраїв. І все-таки… він часом діяв надто свавільно і цим нерідко завдавав немалого клопоту своєму начальству, яке діставало прочухана згори. Про це й згадав зараз криміналрат.

— Адже тут ідеться про фальшиві гроші? з обережності ще раз перепитав він.

— Авжеж.

— Тоді чому ви не попросите людей у своєму старому відділі?

— Криміналрат Шнабель їх мені не дасть.

З виразу обличчя Ірінгса видно було, що йому не хочеться більше про це говорити.

— Гм… — доктор Горн задумався. — Я, здається, можу його зрозуміти. А скажіть, де вона, ця ваша «Черепаха»?

— На Мулакштрасе, — пробурчав Ірінгс.

— А, на Мулакштрасе! Ще один, кого тягне на схід!

Просто якась пошесть. Мулакштрасе… це ж була ваша суверенна територія, ще як ми на Алексі[34] працювали — Лінієнштрасе, Мулакштрасе, і як там іще… «Гостиниця „У коваля“ — дешеві кімнати» і так далі. Ви не забули справу Літфінскі? Вона теж там зав’язалась. Небагато зараз від усього того лишилось…

— Ви й досі пам’ятаєте, пане криміналрат! Це ж було майже двадцять років тому!

— Справа Літфінскі була, по-моєму, вашим першим великим успіхом, колего Ірінгс. Всім берлінським газетам на кілька днів вистачало матеріалу для відділу міської хроніки! Але все це було давно, а тепер Мулакштрасе у східному секторі… Ви ж прекрасно знаєте, що вам не дозволяється призначати зустрічі в східному секторі…

— Інакше не виходило. Це було ніби випробування.

— Тобто як?

— Битий, шельма! Наша перша зустріч відбулась на Кудаммі, значить я не з східної поліції. Друге побачення він пропонує на сході. Якби я завагався, він би зразу подумав: обережно, цей з західної!

— От кляті сектори! — обізвався комісар Вольф. — Слово честі, тепер варто стати шахраєм. Вам, Ірінгс, нічого більше не лишалось, як погодитись.

Доктор Горн зняв окуляри і протер очі.

— А ви впораєтесь з ним?

— Я ж не хочу його зразу арештовувати; треба ще розвідати, де вони фабрикують свої фальшивки.

— Ви думаєте, що він поведе вас з собою?

— Диви, який оптиміст, — засміявся Вольф.

— У всякому разі, спробую.

Видно було: доктор Горн не знає, що робити. Чи має він право так ризикувати? Якийсь час він ще вагався, але йому просто не вистачило духу підтримати Ірінгса.

— Так не можна, колего, — сказав він. — Ви знаєте наші правила не гірше за мене. Відмовтеся краще від вашого побачення і спробуйте підступитись до цього типа з іншого боку.

Ірінгс зробив крок до столу.

Ну що ж, піду сам. Якщо ми сьогодні не зустрінемося, то я його вже більше не побачу.

Він рвучко витяг з задньої кишені штанів пістолет і поклав його на стіл.

— Правила також суворо забороняють брати на той бік зброю. Ось, будь ласка.

Потім повернувся й вийшов з кімнати, навіть не озирнувшись.

2

А Ете Йордан і не думав зникати. В ту мить, коли