Читати книгу - "Золотошукач"

відкритому морі, про рифи, далекі архіпелаги, навіть про бурі.

Одного дня Лаура прийшла зі мною на причал. Ми довго ходили вздовж кораблів під байдужим поглядом моряків, що сиділи у затінку під деревами. Лаура першою заговорила зі мною про мою таємну мрію, запитавши: «Ти скоро відпливеш на кораблі?» Я трохи посміявся, здивований її запитанням, наче то був жарт. Але вона серйозно дивилася на мене, її гарні темні очі були сповнені смутку. «Так, так, я гадаю, що ти можеш відплисти на будь-якому з цих кораблів, аби лишень кудись майнути, як тоді з Дені на пірозі». Оскільки я не відповідав, вона раптом майже весело сказала: «Знаєш, мені б теж дуже хотілося поплисти куди-небудь на кораблі — до Індії, Китаю чи Австралії, будь-куди. Але це неможливо». — «Ти думаєш про мандрівку до Франції?» — «Зараз мені не хочеться туди їхати, — сказала Лаура. — До Індії, Китаю, але не до Франції». Вона замовкла, і ми продовжили роздивлятися кораблі, пришвартовані вздовж причалів, а я був щасливий і знав чому, я був щасливим щоразу, як бачив, коли кораблі піднімають вітрила і виходять у море.

Саме того року я познайомився з капітаном Бредмером і Зетою. Зараз мені хочеться пригадати кожну подробицю того дня, щоб оживити його, тому що то був один із найважливіших днів мого життя.

У неділю на світанку я вийшов зі старого будинку в Форест-Сайді і сів на потяг до Порт-Луї. Як зазвичай, я блукав уздовж причалів серед рибалок, які вже поверталися з моря з повними кошиками риби. Кораблі ще були мокрі від припливу, стомлені, вітрила звисали вздовж щогл, висихаючи на сонці. Мені б хотілося бути рибалкою, що прийшов з моря, чути рипіння човнів, відчувати запах моря, який ще не вивітрився. Раптом серед рибальських човнів, баркасів з трьома щоглами, за рядами пірог з вітрилами я побачив його — то був старовинний корабель з витонченим і витягнутим силуетом, шхуна з двома мов нахиленими назад щоглами і двома гарними гафельними вітрилами, які полоскав вітер. На довгому чорному трохи піднятому на носі корпусі було написано білими літерами: ЗЕТА.

Серед інших рибальських суден вона зі своїми сліпучо-білими великими вітрилами, з оснащенням, що летіло від мáрселя до бушприта, нагадувала готового до перегонів чистокровного скакуна. Я довго стояв і милувався нею. Звідки вона прийшла? Вона знову піде у плавання і, міркував я, більше не повернеться. На містку стояв матрос, чорний коморець. Я наважився у нього запитати, звідки він прийшов, і він відповів: «З Аґалеґа». Коли я в нього запитав, кому належить судно, він назвав прізвище, яке я погано зрозумів:

«Капітанові Морська Рука». Можливо, це прізвисько нагадало мені про часи корсарів, воно одразу розбурхало мою уяву, привабило до цього корабля. Ким був той «Морська Рука?» Як його побачити? Ці запитання я хотів задати матросові, але коморець повернувся спиною і сів у крісло на кормі під вітрилами.

Того дня я багато разів приходив, аби побачити шхуну, яка стояла на причалі, хвилюючись, що з початком припливу вона піде у море. Коморський матрос усе ще сидів у кріслі в затінку вітрила, яким бавився вітер. Близько третьої пополудні обіді почався приплив, і матрос став підтягувати вітрила до реї. Потім він ретельно задраїв люки і спустився на набережну. Коли він знову мене побачив біля шхуни, то сказав: «Капітан Морська Рука зараз прийде».

Друга половина дня здалася мені дуже довгою, чекати завжди довго. Тривалий час я сидів під деревами Інтендантства, ховаючись від пекучого сонця. Мірою того як минав день, метушня моряків згасала, і невдовзі на причалі нікого не залишилося, за винятком кількох жебраків, що дрімали в тіні дерев чи збирали покидьки на ринку. Під час припливу вітер дме з моря, і вдалині, між щоглами, я побачив палаючий горизонт.

У сутінках я повернувся до Зети. Стримувана швартовами, вона ледь ворушилася від непомітного вітерцю. Звичайна дошка, перекинута на палубу як зовнішній трап, поскрипувала в ритмі коливання води.

У золотому світлі вечора, в порожньому порту, де кружляло лише кілька чайок, під лагідним вітерцем, який посвистував серед снастей, і, можливо, через довге чекання на сонці, як колись, коли я біг крізь поля, корабель зі своїми похилими щоглами перетворився на щось казкове, з реями-заручницями мережива канатів, з гострою стрілою схожого на ростр бушприта. На сяючій палубі крісло, поставлене перед колесом стерна, виглядало ще більш вражаюче. Це було не корабельне крісло, радше це було звичайне конторське крісло з точеного дерева, як ті, що я щодня бачив у W.W. West! І воно стояло на носі корабля, потемніле від бризок води, з ознаками подорожей через океани!

Бажання стало непереборним. Одним махом я перескочив дошку, яка правила за трап, і опинився на містку Зети. Дійшов до крісла, сів і став чекати перед великим колесом стерна. Мене так захопила магія корабля у тиші порту і золотому світлі призахідного сонця, що я навіть не почув, як прибув капітан. Він підійшов і з цікавістю подивився на мене, не гніваючись, з дивним виразом обличчя, глузливим і серйозним водночас, і запитав:

— Отже, пане? Коли відчалюємо?

Пригадую, як дивно він поставив мені це запитання, і те, як я враз спалахнув бо не знав, що відповісти.

Що я сказав, аби вибачитися? Пригадую лише враження, яке на мене справив вигляд капітана, його масивна статура, його такий самий потертий, як і корабель, одяг, наче шрамами, покритий невитравними слідами, його англійське обличчя з дуже червоною шкірою, важке, серйозне, з блискучими чорними очима і юнацьким глузливим блиском у погляді. Він заговорив першим, і я дізнався, що «Морська Рука»[19] був насправді капітаном Бредмером, офіцером королівської флотилії, який завершував свої самотні морські пригоди.

Гадаю, я це знав уже тоді — що піду в море на Зеті, що вона стане моїм Арґо — кораблем, який відвезе мене до омріяного місця, до Родріґеса, на безкінечні пошуки скарбу.

На шляху до Родриґеса

Розплющую очі і бачу море. Не смарагдове, яким раніше бачив його в лаґуні, і не чорне, як у гирлі Тамарен. Море таке, яким я його ніколи не знав — вільне, дике, синє до запаморочення, воно повільно, хвиля за хвилею, здіймає судно у плямах піни і міниться лелітками.

Певно, вже пізно, бо сонце високо в небі. Я так міцно спав, що навіть не помітив, як корабель знявся з якоря і вийшов у відкрите море, коли