Читати книгу - "Артур і мініпути"

наш герой женеться за осматом.

Вона завмирає від здивування, бо ніяк не може зрозуміти: яке почуття сильніше — заздрість чи захоплення.

Пролітаючи над потворою, Артур кашляє, щоб вона звернула на нього увагу. Ос-мат задер голову і від здивування роззявив пащу.

— Ану скуштуй це! — переможно усміхається Артур і кидає в неї ціле гроно «сліз», яке відчепив від сідла. Невдаха випускає поводи, його комар врізається в стіну і вибухає разом із вершником. Як справжній пілот-винищувач, Артур робить крутий віраж і втікає від вибухової хвилі. Король захоплений.

— Ох і сміливець! Ох і бешкетник! Я й сам колись був таким! Але дуже давно, — розсудливо додає він.

— І в тебе й тоді вже була борода! — уколола батька Селенія. Вона, як і всі мініпути, знає, що король дуже пишається своєю бородою, яку викохує з юного віку.

Король знічено кахикає і змінює тему розмови.

— З Артура буде чудовий воїн! І захисник такої красуні, як ти!

— Тату! Я вже велика дівчинка і не потребую гувернантки! — Селенія завжди вміла вдавати ображену.

— А я що кажу? Я нічого…

Артур задер носа від задоволення — він навчився літати на комарі. Зараз він зробить з нього справжнього літака-винищувача.

— Ну, хто на черзі? — хвалькувато питає він.

І не встигає потішитися, як перед носом його комара проскакує моль-моль. Зачарований улюбленими ласощами, комар забуває про вершника, круто повертає і мчить услід. Артур ледве тримається в сідлі.

— Та що це з ним? — дивується хлопчик. Виявляється, він ще не все втямив із секретів верхової їзди на комарах. Даремно Артур смикає поводи — комар не реагує. Доки не вхопить здобич, він не зупиниться.

А Барахлюш нетерпляче чекає на моль-моля в тунелі. Виглянувши назовні, він із жахом бачить, як білу пухнасту грудочку наздоганяє комар, якого осідлав Артур!

— О ні! Я не витримаю! — у відчаї волає Барахлюш.

Миро здалеку бачить, яка небезпека загрожує юному гостю, і, скочивши на крісло, тягнеться до руків'я пульта, щоб підставити хлопчику дзеркало.

— Бідненький! Він же розіб'ється! — з жахом вигукує король.

Навіть Селенія схвильована — уперше вона злякалася за Артура.

— Артуре! — репетує Барахлюш. — Стрибай!

Та хлопчик не чує. Він гарячково смикає поводи. І вони рвуться. Артур відлітає назад і падає з комара вниз.

— Артуре! — гукає Селенія, ховаючи обличчя в долоні.

На щастя, хлопчик ухопився за корінь, що звисав зі стелі.

Моль-моль влітає у вузький тунель, а нахабний комар врізається у стіну і розбивається.

РОЗДІЛ 11

У Селенії відлягло від серця. Її полегшене зітхання по-зрадницьки видає почуття. Батько тільки усміхається в бороду. Він уже здогадався, що дівчинка небайдуже ставиться до юного героя.

Зрозумівши, що король спіймав її на гарячому, принцеса миттєво хмурнішає.

— Ну, і що далі? — крижаним тоном питає вона.

— Я ж нічого не сказав! — виправдовується батько, піднімаючи вгору руки і визнаючи владу принцеси.

Із кабіни центру керування Миро доброзичливо усміхається завислому під стелею Артурові.

— З цього парубка будуть люди! — бурчить він задоволено й одразу ж запитує в мегафон:

— Гей, Артуре! Як справи?

— Чудово! — відгукується хлопчик. Він уже не має сил триматися, але ніколи в цьому не зізнається.

Висіти Артуру лишилося недовго. Як тільки його голос підхоплює луна, корінь не витримує ваги і тріщить. О-о-о, Артурів крик можна зрівняти тільки з вигуками Тарзана.

Та Миро не ловить ґав, а обвертає руків'я і важелі на пульті керування. Із стіни висувається дзеркало. Як простягнута долоня, воно підхоплює Артура. Хлопчик поковзом пливе з одного дзеркала на друге, а Миро висуває все нові «долоні», аж доки хлопчик не опиняється на землі. До речі, йому до такого пересування не звикати — у школі всі перила виковзані його сідничками.

Миро і король з полегшенням зітхають. Селенія також не приховує своєї радості.

Спираючись на палицю, з якою він так і не розлучився, Артур стає на ноги. Здається, він заробив багато бойових синців. А здалеку взагалі можна подумати, що це якийсь дідусь із костуром.

— І справді мініпут! Навіть чимось схожий на тебе! — звертається до короля Селенія, сміючись. Підбіг Барахлюш, щоб підбадьорити друга.

— Ну, як? Нічого не зламав? — питає він.

— Ніби все на місці. Тільки спина задерев'яніла! — відповідає Артур і намагається вирівнятися.

Барахлюш пирскає в долоню.

Комарів над містом поменшало. Із них, мабуть, тільки двоє особливо лютих, які не дістали ніяких ушкоджень, жадають реваншу. І саме вони після складного віража раптово приземляються біля Його Величності. Селенія стає на захист батька, а двоє осматів наближаються до неї, витягнувши з піхов мечі.

— Нумо, сюди, дитинко! Короля нам і задарма не треба! Ми за тобою полюємо! — криво посміхаючись, вигукує один із них.

— Вам не дістати ні його, ні мене! — відповідає відважна принцеса і підносить кинджал із мишачого зуба.

Осмати тільки зареготали і кинулися на неї. Їхній крик і справді наводить жах, а ось мечами вони володіють так собі, тому поодинці не нападають. Ось і зараз вони з обох боків оточили Селенію.

Дівчинка вправно відбивається, але кинджал проти мечів — заслабка зброя: він випадає з її рук і відлітає вбік. Вона нагинається за ним і… падає. І двоє осматів з мерзенними посмішками стають над нею.

— Хапай її! — командує один.

— Ти щось сказав?.. — лунає голос Артура в них за спинами. Осмати оглядаються і бачать хлопчика з палицею.

— І вам не соромно двом нападати на слабку жінку? — чемно питає Артур.

— Ні! — гаркає осмат, і почухавши потилицю, заходиться диким сміхом.

— Ганьба! Чого ж ти не шукаєш сильнішого суперника? — з викликом промовляє хлопчик і міцніше стискає в куках свою вірну зброю.

— А ти що, бачиш такого? — питають осмати один в одного й одразу ж відповідають: — Ні!

Зневажений Артур вдихає побільше повітря і, виставивши палицю, кидається на них. У відповідь здоровенний осмат вихоплює меч — і хлопчик бачить, як гостре лезо розрубує його палицю навпіл. Втративши зброю, він зупиняється.

— Розбирайся з ним, а я візьмусь за дівчисько! — кричить другий осмат.

Артур аж закипає від люті. З самого початку його знайомства із країною мініпутів він тільки те й робить, що зазнає нападів. І вже стомився. Де ж той Господь Бог, що має захистити людей від усього злого?! Де ж ті дорослі, що постійно нагадують про справедливість і про те, що треба не чинити зла? Чому ж вони не допоможуть йому? Хіба після цього їм можна довіряти?

Відступаючи, Артур натикається на великий камінь. Із нього стримить меч. Нема часу на вагання