Читати книгу - "Рушниці Авалона"

виступаючому з землі корінні дерев. — Сподіваюся, мурашки туди ще не забралися. — Вона підійшла ближче до берега, вибрала місце в тіні і розстелила на землі рушник.

Я повісив фехтувальний костюм на найближчий кущ.

— Як ти примудрилася притягти на собі стільки речей? — Запитав я.

— Мій кінь прив'язана за поворотом струмка. — Вона хитнула головою і прийнялася розпаковувати кошик.

— Чому?

— Я хотіла підійти до тебе непомітно. Якщо б ти почув стукіт копит, відразу б прокинувся.

— Логічно.

Вона зробила вигляд, що глибоко задумалася, але не витримала і захихотіла.

— А в перший раз ти мене не помітив. Я…

— У перший раз? — Перепитав я. Адже їй дуже хотілося, щоб я поставив це питання.

— Так. Я мало на тебе не наїхала. Ти так солодко спав! Я тебе одразу впізнала і повернулася додому за кошиком для пікніка та фехтувальними костюмами.

— Зрозуміло.

— А тепер сідай до скатерті. І відкрий пляшку з вином, якщо не важко.

Вона поставила пляшку поруч зі мною, розгорнула велику серветку і дістала два кришталевих келихи.

— Це — улюблені келихи Бенедикта, — зауважив я, сідаючи і відкорковуючи пляшку.

— Так. Наливай обережніше. Цокатися не будемо.

— Згоден.

Я наповнив келихи, і вона тут же вимовила тост:

— За зустріч друзів!

— Яких друзів?

— Нас з тобою.

— Ми ніколи не зустрічалися.

— Не будь занудою, — сказала вона і випила.

— Що ж, за зустріч друзів!

Потім ми дружно взялися за їжу. Вона так захоплено грала роль загадкової жінки, що мені мимоволі захотілося їй підіграти.

— Де ж ми все-таки зустрічалися? — Задумливо запитав я. — При дворі великого царя? Або в гаремі…

— Або в Амбері, — відповіла вона. — Ти…

— В Амбері?! — Я вчасно згадав, що тримаю улюблений келих Бенедикта, і висловив охоплююче мене почуття голосом. — Скажи мені, хто ти?

— Ти був таким гарним, впевненим у собі, тобою захоплювалися всі дівчата. А я стояла в сторонці, така сіренька, маленька мишка, і вклонилася тобі здалеку. Сіренька, маленька, непоказна Дара, бридке каченя — поспішу відмітити, що перетворилася на білого лебедя, — закохана по вуха, з розбитим серцем…

— І з… — Я сказав непристойність, а дівчина розсміялася.

— Хіба ми не там познайомилися? — Невинно спитала вона.

— Ні. — Я взяв бутерброд з яловичиною. — Здається, вперше я побачив тебе в публічному домі. У мене боліла спина, я був в устілку п'яний…

— Ти не забув, коханий! — Скрикнула вона. — Але там я тільки підробляла. Вдень доводилося об'їжджати диких коней, щоб не померти з голоду.

— Здаюсь, — сказав я і налив собі повний келих вина.

Найбільше мене дратувало, що ця дівчина дійсно здавалася мені знайомою. Але і по поведінці, і по зовнішньому вигляду їй не можна було дати більше сімнадцяти. Ми не могли зустрічатися.

— Фехтувати тебе навчив Бенедикт? — Запитав я.

— Так.

— Хто він тобі?

— Звичайно, коханець. Він обдарував мене хутрами, обсипав діамантами і між справою навчив фехтувати. — Вона знову засміялася.

Я продовжував вивчати її обличчя.

Так, це було можливо…

— Сумно мені, — сказав я.

— Чому?

— Бенедикт не дав мені пиріжок.

— Пиріжок?

— За кмітливість. А зараз — пізно. Адже ти його донька, вірно?

Вона почервоніла.

— Ні. Але ти майже вгадав.

— Внучка?

— Е-е-е… Не зовсім.

— Пробач, не розумію.

— Він любить, коли я називаю його дідусем. Насправді Бенедикт мій прадід, батько моєї бабусі.

— Ось воно що. А з ким ти живеш в маєтку, коли Бенедикт їде?

— Одна.

— Де ж твої мати і бабуся?

— Вони загинули.

— Тобто як?

— Померли насильницькою смертю. Їх вбили, коли Бенедикт знаходився в Амбері, і з тих пір він жодного разу там не був. Я думаю, він не хоче залишати мене без нагляду, хоч і розуміє, що в образу я себе не дам. Ти теж міг у цьому переконатися.

Я кивнув. Тепер мені було ясно, чому Бенедикт вирішив стати протектором Авалона. Він не міг жити з Дарою в Амбері. Більше того, він не мав права говорити про її існування нікому з нас, включаючи мене, — занадто велика була ймовірність, що його почнуть шантажувати. А отже…

— Я думаю, Бенедикт, їдучи, заборонив тобі з'являтися в маєтку, — сказав я. — Він буде незадоволений, що ти не послухалася.

— Ти такий же, як він! Я вже не дитина!

— Хіба я сказав, що ти дитина? Але ж Бенедикт впевнений, що ти живеш там, куди він тебе відвіз. Вірно?

Вона нічого не відповіла, і наша трапеза тривала в незручному мовчанні. Я вирішив змінити тему розмови.

— І все-таки, звідки ти мене знаєш?

Вона дожувала бутерброд, випила ковток вина і усміхнулася.

— Я бачила твій портрет.

— Який портрет?

— На Гадальних картах. Коли я була маленькою, ми з дідом часто грали в карти. Я знаю всіх своїх родичів — тебе, Еріка, чоловіків зі шпагами, жінок у гарних сукнях. Поетом у…

— У тебе є своя колода?

— Ні. — Вона важко зітхнула. — Дід не дозволяє мені чіпати карти, хоча у нього багато колод.

— Он як? А де вони лежать?

Вона подивилася на мене, примружившись. Чорт забирай! Невже я розучився блефувати?

— Одну колоду він завжди носить із собою. Де решта, я не знаю. Навіщо тобі? Якщо ти захочеш побачити портрети своїх братів і сестер, хіба він тобі відмовить?

— Навряд чи звернуся до нього з таким проханням, — сказав я. — Ти хоч розумієш справжнє значення карт?

— Мені ніколи не дозволяли довго на них дивитися. Я здогадуюся, що карти намалювали з певною метою, але не знаю з якою. Скажи, вони дійсно мають особливе значення?

— Так.

— Так я і думала. Дід над ними прямо трясеться. А в тебе є своя колода?

— Так. Але я дав її в борг.

— Зрозуміло. А зараз вона тобі потрібна була для справ — зловісних і покритих мороком таємниці.

Я знизав плечима.

— А зараз вона мені знадобилася би для справ буденних і нудних.

— Для яких це?

Я похитав головою.

— Якщо Бенедикт не пояснив тобі, як користуватися картами, не чекай, що я відкрию їх секрет.

Вона надула губи.

— Ти його просто боїшся.

— Я дуже поважаю Бенедикта і люблю, як брата.

Вона засміялася.

— Хіба він володіє шпагою краще, ніж ти?

Я відвернувся. Напевно, Дара щойно повернулася додому і не чула останніх вістей. Всі городяни вже знали, що Бенедикт позбувся руки. Але я не стану тим чоловіком, який перший повідомить їй цю новину.

— Розумій, як знаєш, — відповів я. — До речі, де ти живеш, коли Бенедикт їде у справах?

— У невеликому селі високо в горах. Дід часто залишає мене зі своїми друзями — сім'єю Текісів. Ти не знаєш, хто такі