Читати книгу - "Знамення Долі"

я позичив ключі від його машини і приїхав на те місце, де ми були минулої ночі. Я навіть спустився вниз по схилу і пошукав в околицях, але нічого, абсолютно нічого примітного при світлі дня не виявив. Не було ні тіла, ні яких слідів. Тоді я повернувся в готель, поклав на місце ключі, до обіду полазив по готелю і околицях, а потім подзвонив тобі. Коли ти сказав, щоб я приїхав, я замовив квиток і раніше ліг в постіль. Вранці я вилетів в Альбукерк, а потім сюди.

— А в цей останній ранок ти заходив в його номер?

— Так, звичайно. Там як і раніше було порожньо.

Він похитав головою і знову розкурив свою люльку.

Цю людину звали Білл Рот. Він був другом і адвокатом мого батька, коли батько жив у цих місцях. Можливо, на всій Землі це була єдина людина, якій тато довіряв, і тому я вірив йому теж.

За ці вісім років я кілька разів відвідував його. В останній, самий сумний — півтора роки тому, під час похорону його дружини Аліси. Я розповів йому історію батька так, як сам її чув за межами Двору Хаосу, тому що в мене склалося враження, що батько хотів би, щоб Білл був повністю в курсі всього, що відбувається, і відчував, що за допомогу, надану Біллом, він зобов'язаний йому деякими поясненнями.

Білл, як мені здалося, все зрозумів і повірив. Втім, батька він знав набагато краще, ніж я.

— Я вже казав, що ти дуже схожий на батька, — сказав він.

Я кивнув.

— Я маю на увазі не тільки зовнішність, — продовжував він. — У нього деякий час була звичка зникати, а потім знову з'являтися, немов пілот, збитий за лінією фронту над ворожою територією. Мені ніколи не забути тієї ночі, коли він прискакав на коні з мечем в руках і змусив мене відшукати купу компосту, вивезеного з його двору.

Білл розсміявся.

— А тепер з'являєшся ти, розповідаєш свою історію, і я починаю підозрювати, що ящик Пандори хтось відкрив ще раз. Ну чому б тобі не попросити мене оформити який-небудь договір про розірвання шлюбу — як звичайній розсудливій людині — або скласти заповіт, або документ про ділове партнерство, чи що-небудь в цьому роді? Ні, твоя історія дуже нагадує проблеми Карла. Навіть те, що я складав для Амбера, здається куди більш спокійною справою в порівнянні з тим, про що ти говориш.

— Ти складав документ для Амбера? Ти маєш на увазі угоду, коли Рендом прислав до тебе Фіону з копією договору при Падінні Лабіринту, укладеного з королем Хаосу Саваллом, щоб вона його перевела, а ти перевірив на предмет прихованих пасток?

— Так, — підтвердив Білл, — хоча скінчилося все тим, що ще до закінчення роботи над Договором я почав вивчати вашу мову. Потім Флора захотіла, щоб я домігся повернення її бібліотеки. Це була нелегка справа, але вона заплатила мені золотом, і на ці гроші я купив собі будиночок в Палм-Біч. Потім… О боже, в якийсь момент я навіть подумував додати до напису на своїй візитці ще й «Радник при дворі Амбера». Але це була звичайна, звична мені робота. В принципі, я робив те ж саме, чим постійно займаюся тут. Це моя професія. А твоя справа… вона має сильний присмак чорної магії і раптової смерті, який, до речі, весь час відчувався при спілкуванні з твоїм батьком… Знаєш, я не хочу від тебе приховувати, що все це лякає мене просто до жаху. Просто не знаю, що тобі порадити.

— Ну, чорна магія і смерть — це вже моя частина справи, — зауважив я. — Чесно кажучи, все це напевно впливає на мій образ мислення. І від тебе мені треба, щоб ти просто глянув на цю історію під іншим кутом, не так, як це роблю я. Можливо, це розкриє те, чого я не помічаю, але цілком можеш помітити ти, свіжим, та й до того ж професійним поглядом. Що я міг не оцінити, що пропустив? Як на твій погляд?

Він відпив пива, знову розкурив люльку і кивнув.

— Я зрозумів. Що ж, почнемо. цей твій друг — Люк — він звідки родом?

— Звідкись із Середнього Заходу. Здається, він згадував не то Небраску, не то Айову або Огайо… Приблизно це.

— Хто його батько, чим він займається?

— Люк ніколи не говорив мені про нього.

— Є в нього брати, сестри?

— Не знаю. Він ніколи про них не згадував.

— Тебе це не дивує? Щось дуже дивне — людина ніколи не згадував членів своєї сім'ї і ніколи не розповідала про свій будинок за всі вісім років, що ти його знаєш.

— Ні. Адже ж, врешті-решт, і я йому нічого подібного не розповідав.

— Це неприродно, Мерль. Ти… ти виріс в такому місці, про яке просто не міг розповісти, так? Отже, у тебе були серйозні підстави, щоб ухилитися від таких розмов. Виходить, що й у нього теж. І взагалі, коли ти з'явився тут, треба думати, якийсь час ти не цілком орієнтувався в поведінці людей у суспільстві. Але хіба Люк ніколи не змушував тебе задуматися?

— Знаєш, це бувало, звичайно, але він поважав мою скритність, і я міг відповісти йому тільки тим же. Можна сказати, що я і він ввели неписаний закон — що такі речі поза рамками наших відносин.

— А як ти з ним познайомився?

— Ми обоє були першокурсниками… Загальні заняття і тому подібне…

— Отже, ви обидва були в місті приїжджими, без друзів, і відразу подружилися?

— Ні, не так. Спочатку ми майже не розмовляли один з одним. Я вважав його занадто самовпевненим і зарозумілим, таким типом, знаєш, які ставлять себе на десять ступенів вище інших. Він мені не подобався, і я відчував, що не подобаюся йому теж.

— Чому?

— Він думав про мене те ж саме.

— А потім ви поступово зрозуміли, що обоє помилялися?

— Ні, навпаки, ми обидва були праві. Ми подружилися, намагаючись довести один одному, що кожен з нас вище іншого. Якщо я робив щось видатне, Люк намагався мене перевершити, і навпаки. Поступово дійшло до того, що ми стали займатися одними видами спорту, призначали побачення одним і тим же дівчатам, намагалися перевершити один одного по оцінках.

— І?

— У якийсь момент, як мені здається, ми почали один одного поважати. Колими ми обидва вийшли у фінал Олімпіади, щось у наших відносинах зрушилося, ми почали плескати один одного по спині, сміятися, вирішили разом пообідати, порозмовляли, а потім Люк сказав,