Читати книгу - "Понеділок починається в суботу"

(для скидання нечистот на ворожі міста), мечікладенці різних достоїнств (для компенсації нечисленності) і багато іншого. Однак уже після першої світової війни, після Довгої Берти, танків, іприту і хлору оборонна магія почала занепадати. Із відділу почали масово тікати співробітники. Найдовше затримався там такий собі Пітирим Шварц, колишній чернець і винахідник підпірки для мушкета, який самовіддано працював над проектом джин-бомбардувань. Суть проекту полягала у скиданні на міста супротивника пляшок із джинами, витриманими в ув’язненні не менше трьох тисяч років. Добре відомо, що джини у вільному стані здатні тільки або руйнувати міста, або будувати палаци. Добре витриманий джин (розмірковував Пітирим Шварц), звільнившись із пляшки, не будуватиме палаців, і супротивникові буде непереливки. Певного перепоною для здійснення цього задуму була недостатня кількість пляшок із джинами, але Шварц розраховував поповнити запаси глибоким траленням Червоного і Середземного морів. Кажуть, що, дізнавшись про водневу бомбу та бактеріологічну війну, старий Пітирим утратив душевну рівновагу, роздав наявних у нього джинів по відділах і пітттов досліджувати сенс життя до Крістобаля Хунти. Більше його ніхто ніколи не бачив.

Коли я зупинився на порозі, солдат подивився на мене одним оком і прохрипів: «Не можна, проходь далі…» — та знову задрімав. Я оглянув порожню засмічену кімнату з уламками химерних моделей і шматками безграмотних креслень, поворушив носком черевика папку зі змазаним грифом «Цілком таємно. Перед прочитанням спалити» і пішов геть. Знеструмлювати тут було нічого, а щодо самозаймання, то все, що могло самозайнятися, самозайнялося тут багато років тому.

На цьому ж поверсі знаходилося книгосховище. Це було похмуре запилене приміщення, схоже на вестибюль, але значно місткіше. Щодо його розмірів, розповідали, що на глибині, за півкілометра від входу, уздовж стелажів йшло непогане шосе, обладнане верстовими стовпами. Ойра-Ойра доходив до позначки «19», а настирливий Вітько Корнєєв у пошуках технічної документації на диван-транслятор роздобув семимильні чоботи і добіг до позначки «124». Він пройшов би й далі, але дорогу йому перегородила бригада дана'щ у ватяниках і з відбійними молотками. Під наглядом товстопикого Каїна вони зламували асфальт і прокладали якісь труби. Вчена рада неодноразово порушувала питання про побудову вздовж шосе високовольтної лінії для передавання абонентів сховища по дротах, однак усі позитивні пропозиції наражалися на брак фондів.

Сховище було напхом напхане найцікавішими книгами, написаними всіма мовами світу та історії, від мови атлантів до піджин-інглиш включно. Але мене там найбільше зацікавило багатотомне видання Книги Доль. Книга Доль друкувалася петитом на найтоншому рисовому папері й містила у хронологічному порядку більш або менш повні дані про 73 619 024 511 людей розумних. Перший том починався пітекантропом Аиуихх. («Нар. 2 сер. 965 543 р. до н. е., пом. 13 січня 965 522 р. до н. е. Батьки рамапітеки. Дружина рамапітек. Діти: самець Ад-Амм, самка Е-Уа. Кочував із трибою рамапітеків Араратськ. долиною. Ів, пив, спав у своє задоволення. Провертів першу дірку в камені. Його зжер печери, ведм. під час полюван.».) Останнім в останньому томі регулярного видання, що вийшло минулого року, числився Франсіско-Каетано-Августин-Лусія-іМануель-і-Хосефа-і-Мігель-Лука-Карлос-Педро Тринідад. («Нар. 16 лип. 1491 р. н. е., пом. 17 лип. 1491 р. н. е. Батьки: Педро-Карлос-Лука-Мігель-і-Хосефа-і-Мануель-і-Лусія-Августин-Каетано-Франсіско Тринідад-і-Марія Тринідад (див.). Португалець. Анацефал. Кавалер Ордена Святого Духу, полковник гвардії».)

Вихідні дані свідчили, що Книга Доль виходить накладом 1 (один) примірник і цей останній том підписано до друку ще за часів польотів братів Монгольф’є. Вочевидь, для того, щоб якось задовольнити потреби сучасників, видавництво вдалося до публікації термінових нерегулярних випусків, у яких значились тільки роки народження і роки смерті. В одному з таких випусків я знайшов і своє ім’я. Однак через поспіх до цих випусків закралася сила-силенна огріхів, і я з подивом дізнався, що помру 1611 року. У восьмитомнику знайдених помилок до мого прізвища ще не дійшли.

Консультувала видання Книги Доль спеціальна група у відділі Передбачень і Пророцтв. Відділ був зубожілий, занедбаний, він ніяк не міг оговтатись після короткочасного володарювання сера громадянина Мерліна, й інститут неодноразово оголошував конкурс на заміщення вакантної посади завідувача відділу, і щоразу на конкурс подавала заявку одна-однісінька людина — сам Мерлін.

Учена рада добросовісно розглядала заяву і благополучно відхиляла її — сорока трьома голосами «проти» при одному «за». (Мерлін за традицією теж був членом Ученої ради.)

Відділ Передбачень і Пророцтв займав увесь третій поверх. Я пройшовся уздовж дверей із табличками «Група кавової гущі», «Група авгурів», «Група піфій», «Синоптична група», «Група пасьянсів», «Соловецький Оракул». Знеструмлювати мені нічого не довелося, оскільки відділ працював при свічках. На дверях синоптичної групи вже з’явився свіжий напис крейдою: «Темна вода во облацех». Щоранку Мерлін, проклинаючи інтриги заздрісників, стирав цей напис мокрою ганчіркою, і щоночі він відновлювався. Взагалі, на чому тримався авторитет відділу, мені було незрозуміло. Час від часу співробітники робили доповіді на дивні теми, на кшталт: «Стосовно виразу очей авгура» або «Предикторські властивості гущі з-під кави мокко врожаю 1926 року». Інколи групі піфій вдавалося що-небудь правильно передбачити, але щоразу піфії здавалися такими здивованими і наляканими своїм успіхом, що весь ефект миттєво зникав. У-Янус, людина делікатна, не міг, як було неодноразово відзначено, стримати непевної усмішки щоразу, коли був присутній на засіданнях семінару піфій і авгурів.

На четвертому поверсі для мене, нарешті, знайшлася робота: я вимкнув світло в келіях відділу Вічної Молодості. Молоді у відділі не було, і ці дідусі, які страждали на тисячолітній склероз, постійно забували гасити за собою світло. Втім, я підозрюю, що справа тут була не тільки у склерозі.

Багато з них досі боялися, що їх вдарить струмом. Вони все ще називали електричку чавункою.

У лабораторії сублімації між довгими столами нипала, позіхаючи, — руки в кишені, — сумна модель вічномолодого парубка. Її сива двометрова борода волочилась по підлозі й чіплялася за ніжки стільців. Про всяк випадок я заховав у шафу бутель із царською горілкою, що стояв на табуретці, і пішов до себе в електронний зал.

Тут стояв мій «Алдан». Я трішечки помилувався ним, який він компактний, гарний, як він таємничо поблискує. В інституті до нас ставилися по-різному. Бухгалтерія, наприклад, зустріла мене з розкритими обіймами, і головний бухгалтер, скупо усміхаючись, одразу ж завалив мене нестерпними розрахунками заробітної платні та рентабельності. Жіан Жіакомо, завідувач відділу Універсальних Перетворювань, спершу теж зрадів, але, переконавшись, що «Алдан» не здатний розрахувати навіть елементарної трансформації кубика свинцю у кубик золота, охолов до моєї електроніки і удостоював нас тільки нечастими випадковими завданнями. А от від його підлеглого і улюбленого учня Вітька Корнєєва спасу не було. І Ойра-Ойра постійно сидів