Читати книгу - "Шості двері"

Ах, якби вона народилася на цiй вулицi, то…

З арки виходить чоловiк у помiтно коротких — не за зростом — штанях. У незручно схрещених на грудях руках вiн несе двi пачки вермiшелi й пакет пельменiв. Це означає, що вдома вiн зварить холостяцький пельменний суп, а на друге — купу черв'якоподiбної сiрої маси. I буде цiлком задоволений життям.

Можна пiти в театр. Сьогоднi потрапити до нього буде так само просто, як i в напiвпорожнiй овочевий магазин. Може статися все, що завгодно!

Наприклад, черга до каси розступиться, вийде добре поголений адмiнiстратор у метелику й оголосить на весь зал: „Добродiї, серед нас…“ — i т. д. I вона ввiйде у фойє пiд оплески. Чи, може, сувора бабця на контролi раптом ласкаво пiдморгне: „Йди, дитинко, подивися, що витворяють!..“ Або ж попрямує до службового входу знаменитий народний артист Н. i раптом помiтить її осяйний зворушливий погляд…

Можна заглянути до музею. Чи прилаштуватися до екскурсiї, прилягти цеглинкою до стiни туристiв, забутися в цьому монолiтi, що аж пашiє здоров'ям i неприборканою цiкавiстю…

Назустрiч iде бабуся в сивих букольках — мiська аристократка духу. Бабусi люблять поговорити з нею. З тисячi облич вони вибирають саме її, ловлять за ґудзик чiпкими жовтуватими пальцями й розповiдають про дiтей, онукiв, невiсток i базарнi цiни.

— Дощу не дочекаємося! Начебто насупилося, та хiба ж це дощ? — вiдразу починає бабуся. — Ох, до чого ж я мiсто не люблю. А от уже п'ятий рiк тут, у сина. Бiгаєш цiлими днями, шукаєш, де що подешевше…

— Хочете в село?

— Та Бог iз ним! Вiдвикла. Адже тут i вода в кранi, i смiттєпровiд. Та й при дiлi я: син дає книжки на продаж — стою в унiверсамi… А вам, до речi, Орвел не потрiбний? Що це за книжки — не розумiю. Я газети люблю читати. I що ж то Штати витворяють! I куди нашi дивляться? Ой, горе…

(Книжки… Дивне вiдчуття: неiснуючi спогади ховаються один в iнший, як ляльки матрьошки. I зовсiм незрозумiло, що вiдбувалося насправдi. Наприклад, чи була ця торiшня новорiчна вечiрка? Були жiнки — Ада, якась Ельмiра, Леля — iнститутськi подруги, їхнi чоловiки в добре пошитих „трiйках“. Зiбралися. Довго нудилися, очiкуючи дванадцятої години. У належний час крикнули „ура!“, забризкали верескливих жiнок шампанським i налягли на закуски.

Потiм були розмови. Iнтелектуальнi, звичайно — мистецтво, полiтика, фiлософiя, фен-шуй. Погомонiли i про наростаючу хвилю „ринкових вiдносин“. Потоптались при свiтлi свiчок пiд музику „АББА“. I нарештi — карти. А ти пiшла… Так, а до чого тут книжки? Згадала! Перш нiж пiти, ти, як злодюжка, пробралася в сусiдню кiмнату й вивалила на пiдлогу з розкiшних шаф, зроблених на замовлення, всi книжки в нових обкладинках. Це забрало аж двадцять хвилин, та коли вийшла гора, на вершинi якої здiймався розтрiпаний томик Ахматової („…а я зухвала була й весела!..“), то з її погляду на обкладинцi зрозумiла, що все зроблено правильно.

Це була найщасливiша новорiчна нiч! Ти провела її пiд розкiшними блакитними ялинками на майданi, у рiзношерстих компанiях аборигенiв. Ранком — сцена. Так пiти! Дурепа ненормальна! I що накоїла — Адка ледве не злягла! Всю нiч складали. У всiх дружини, як дружини, а ти!..

„Дивно… Минуло так мало часу, — думаєш ти. — Чому ж стало так тiсно й задушливо в тiм, що називається „шлюбом“…“

— Знаєш, я зустрiла i полюбила iншу людину…

Ах, якби це могло бути правдою!

— Що-що-що? I це все — за п'ять годин? Це, напевно, був Дiд Мороз?)

…Бабуся наговорилася й давно вже пiшла. Вулиця порожня, на розi будинку — меморiальна табличка. Дивно, адже саме тут сторiччя тому мiг ходити Поет. I шептати собi пiд нiс щось на кшталт: „Невже ж нема на цьому свiтi мiсця поривам нездiйсненним та палким?…“

(I вiн з'являється! У щiльному бiлому комiрцi, голова високо пiднята, круглi окуляри… У якому столiттi це було?…

— Гей, пане, дай руку, поворожу! Всю правду розповiм! — твiй голос набуває характерного хрипкого тону.

— А не обдуриш, красуню?

— То залежно вiд того, скiльки даси!

— Хитра. А хочеш, я тобi поворожу?

— Очi в тебе, пане, страшнi — не хочу! Не дивися так.

— Злякав — пробач. Тримай ось монету. Та випий за моє здоров'я. Тiльки не тепер. Навеснi, коли вишнi зацвiтуть. Та пам'ятай — за здоров'я! I ось iще — тримай вiд мене, — вiн дiстає з кишенi сюртука велике червоне яблуко…

— Все ти, пане, сам знаєш…

— Бувай.

— Бувай здоровий, пане!)

…Жiнка йде алеєю, цокаючи пiдборчиками. Їй близько сорока. Пишна брюнетка в синьому шовковому костюмi. Пiдбори збиваються з такту — фортепiанна гама з клавiшею, що западає. Ледве доцокала до лавки. Зiтхнула з полегшенням. Посидiла, ворушачи пальцями ноги. З мiсткої сумки дiстала пакунок — грубi босонiжки на низькiй корковiй пiдошвi. Перевзулася. I вiд цього розгладилися зморщечки, обличчя просвiтлiло.

— А так усе-таки краще!

Вона по-новому дивилася на свiт, голосно вдихаючи запах бузку.

(Як просто! Можливо, потрiбно щось зняти з себе i вдягти iнше? Шкiру, наприклад…)

— Вам нiколи не спадало на думку, що бути чоловiком усе ж таки набагато приємнiше? — вимовила весело.

— Я завжди заздрила хлопчикам. I заспокоювала себе тим, що вони хочуть бути дiвчатками. А потiм виявилося, що жоден не хоче носити бантикiв i спiдничок… А ваше побачення, мабуть, зiрвалося?

— А ну їх до бiса! Подруга переконала, мовляв, останнiй шанс… Стояла я, як заведено, пiд годинником i думала: „Навiщо?“ Ну, прийде ще не старий удiвець, цiни собi не складе, веди його до кав'ярнi, розпинайся, завойовуй… А навiщо? А ви одруженi?

— Так. Але… я вважаю, що люди не повиннi одружуватися. Або ж — у дуже рiдкiсних випадках.

— Ви така молоденька, а таке кажете! Люди не повиннi розлучатися — от що я вам скажу. Потiм вони нiкому не потрiбнi з їхнiми мiгренями, радикулiтами i шкiдливими звичками. От я, наприклад, звикла, що чоловiк хропiв, а нова дружина виганяє його зi спальнi. Вiн приходить до мене — скаржиться. I смiх, i грiх! I що змiнилося в його життi? Хiба що адреса…

— Любите його?

— А ну їх до бiса! А ви, певно, теж не iз щасливих?

— У мене все гаразд.

— Справдi?

— Справдi.

(Час знову вiдхлинув, залишивши на березi нову картинку. Ти наковталась якихось пiгулок. А привiд був дрiб'язковий — як мовиться, час „притирання характерiв“. Гладенькi, кольоровi, солодкi й гiркi кульки зникали в ротi й довго стояли в горлi непрохiдним згустком. „А я отруїлася!“ — як гордо це прозвучало. I тодi