Читати книгу - "Ольга Кобилянська"

у Румунії), де тоді мешкала, пляшку з чорноморською водою із прикріпленою до неї запискою: «Чорне море посилає Вам, люба пані Ольго, одну маленьку хвилю як гарний привіт». Письменниця відтоді зберігала коштовний дарунок у робочому кабінеті, називала його «моє маленьке Чорне море» або «море у пляшці».

У кінці XIX – на початку XX століття О. Кобилянська вже посідала визначне місце в українській літературі, її твори знали в Європі, перекладали польською, чеською, російською, словенською, болгарською, латиською, німецькою мовами. До Чернівців приїжджали, зустрічалися з нею, крім Лесі Українки, відомі українські письменники Богдан Лепкий, Остап Луцький, Гнат Хоткевич, Христя Алчевська, Іван Липа та інші. Листувалася вона з ними, а також з Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, Володимиром Гнатюком, Антоном Крушельницьким… У 1899 році гостював згаданий вже Ф. Ржегорж, автор першого критичного відгуку про О. Кобилянську в слов'янських країнах, що з'явився саме 1899 року в Чехії (словник Отто, т. 14); у 1903 році – болгарський письменник Петко Тодоров, про якого в автобіографії «Про себе саму» О. Кобилянська писала: «Звернув мою увагу на народні пісні, їх багатство і свіжість. Я застановилася над його висловленими переді мною думками й написала “В неділю рано зілля копала…”»

На прохання П. Тодорова О. Кобилянська написала автобіографію 1903 року – першу відому нам автобіографію письменниці. Можна здогадуватися, що вона мала відкривати переклади її творів «Банк рустикальний», «Жебрачка», «У св. Івана», які видрукував 1903 року болгарський журнал «Знание». Там автобіографія вміщена не була, та вона зосталася для нас важливим документом. У 1906 році в журналі «Библиотека», співробітником котрої був П. Тодоров, побачив світ у перекладі болгарською мовою «Valse melancolique», а згодом – новели «Аристократка» (часопис «Утро», 1911), «Акорди» («Листопад», 1914).

Тож і не дивно, що О. Кобилянська по-родинному повідомляла П. Тодорову в листі від 13 квітня 1903 року: «Переложив славіст Lenard (він словінець) також кілька моїх новел на словінське і написав в їх часопись «Dom in svet» [ «Дім і світ». – В. В.] статтю про мої письма; доволі симпатично відносяться люди до моєї праці – та лиш біда, що в мене вдома так дуже все змінилося, що я не можу літературі віддатись». А з листа О. Кобилянської до О. Маковея від 18 вересня 1903 року дізнаємося, що влітку або ж на початку вересня Леопольд Ленард також був гостем письменниці. У листі вона досить цікаво характеризує його: «Дуже великий патріот і цікава фігура. Подумайте! Укінчений теолог doctor, відтак пішов на слов'янську філологію і сподівається кафедри. Говорить по-руськи, по-польськи, трохи по-російськи. Оповідав багато інтересного. Але дуже комічний в поведению. Зачинає завсіди зразу божим голосом говорити, а відтак забувається – і говорить з запалом. Хоче «Землю» на словінське перевести». Слід зауважити, що рецензію на цей твір він таки написав. Про долю перекладу судити нині важко.

Ще раніше в листі від 11 липня 1902 року вона ділилася з П. Тодоровим новиною: «Пан Георг Адам був у мене, мабуть, вже і від нього знаєте. Не можу Вам сказати, яку велику радість справив нам своїм прибуттям, а се все маю я Вам, дорогий товаришу, завдячити. Та лиш жалували ми, що так коротко був у нас, бо приїхав около 3-ї з полудня, а виїхав о 10-й вечором, так що не міг з всією нашою громадою русинів бачитись; та все ж таки пізнав видніших із них. Якраз збираюсь я відписати йому на його симпатичне письмо».

Георг Адам (1874—1948) за фахом був лікарем-психіатром, а в історії залишив свій слід як літературний критик і перекладач. Ще в студентські роки почав інтенсивно вивчати слов'янські мови, серед яких і українську. Відтак зацікавився письменством малих слов'янських народів, зокрема бездержавного в той час українського народу. Був активним популяризатором української та інших слов'янських літератур, поборником духовного зближення німецького народу зі східними слов'янами. В червні 1902 року Г. Адам особисто відвідав помешкання О. Кобилянської в Чернівцях, а перебуваючи у Львові, познайомився також з І. Франком та іншими відомими діячами культури.

Знайомство та листування О. Кобилянської з Г. Адамом було зумовлене обопільним прагненням широко ознайомити німецьку громадськість із кращими надбаннями української літератури, з історією та культурою українського народу. В січні 1901 року Г. Адам у журналі «Magazin für die Literatur» опублікував статтю «Сучасна малоруська література», в якій йдеться і про О. Кобилянську, а в кінці того ж року написав передмову до збірки новел письменниці, перекладених німецькою мовою, «Kleinrussische Novellen» («Малоруські новели»), що стала оглядом української літератури від І. Котляревського до В. Стефаника. Це засвідчує сама назва передмови – «Сторіччя малоруської літератури». У праці Г. Адам охарактеризував і високо оцінив творчість О. Кобилянської до 1901 року. Тогочасна українська преса (іноді фрагментарно) передруковувала його статті.

Письменниця в листі до П. Тодорова від 25 березня 1901 року наголошувала: «Прошу передайте пану Г. Адаму мій щирий привіт і подяку. Малороси вдячні тим, котрі займаються нами і витягують їх з-під руїн на світ. Так і йому вдячні».

Популяризатором української літератури в Німеччині був також Людвіг Якобовський, німецький письменник і видавець, редактор журналу «Die Gesellschaft». Знаючи про його інтерес до української літератури, О. Кобилянська під час лікування Лесі Українки в Берліні запропонувала йому зустрітися з поетесою, на що той радо погодився. На той час у Л. Якобовського виникла ідея видати новели О. Кобилянської, що були опубліковані в часописі «Die Neue Zeit», долучивши до них і «Битву», окремою книжкою. Він мав намір видрукувати і збірку творів українських письменників у Німеччині, а після знайомства з Лесею Українкою захотів, аби до майбутнього видання увійшла й одна з новел поетеси.

На жаль, передчасна смерть Л. Якобовського в 1900 році не дозволила йому здійснити задумане. Збірка новел О. Кобилянської «Kleinrussische Novellen» з унікальними ілюстраціями А. Кохановської вийшла в Німеччині 1901 року. А книга, де мали бути твори І. Франка, Лесі Українки, О. Маковея, Л. Мартовича, О. Кобилянської та інших українських письменників, так і не дійшла до німецького читача, але перекладені О. Кобилянською новели були надруковані в журналі «Ruthenische Revue» 1903 року. Леся Українка, виконуючи прохання Л. Якобовського, своє оповідання «Голосні струни» спочатку переклала німецькою мовою самостійно, а потім надіслала його О. Кобилянській до Чернівців. У листі до неї від 21 липня (4 серпня) 1899 року повідомляла: «Вчора викінчила я свій переклад, оце перепишу і пошлю Вам, а Ви, з ласки Вашої, зредагуйте його. Певне, моя Німеччина здасться Вам дикою, але в