Читати книгу - "Зозулята зими"

здалося», — кажемо впевнено собі. Стане на дрібку менше каші в залишеній мисці чи хліба в хлібниці. Також ліпше собі казати: «Здалося. Здалося. Здалося!» І коли зникне дещиця талану, то просто говоримо собі — сам винен, заслужив. Скільки тим малим треба, аби існувати? Піс оф шет! От, без метафор буденність тобі на блюдці, пліз! Хто з них трохи старший і пам’ятає, як ото бути живим, може спокуситися на яскраву цяцьку чи гарний настрій. Зазвичай, то не смертельно. Бо нема чого ґав ловити. Бачать їх лише жертви. І різні крейзі, типу тебе, друзі по нещастю тобто. Хоч інколи там просто утікати треба, аби не наздогнали оті скривджені.

Ледве розтулюю губи, щоб перепитати. Слова, наче з льоду, ледве не примерзають до губ:

— Вони ж… неживі? І що значить «друзі по нещастю»?

Інна дивиться просто в очі. Холодно і безжально:

— Вони — мертві. Чуєш, мала! МЕРТВІ! Але не хочуть цього визнавати, звідси й дрібне злодійство та усякі капості.

Тоді раптом хапає мене за руку, де у мене браслет і криво посміхається:

— Ось які «друзі по нещастю»! З тих, що зазирали за край, мала!

Мені таке пояснення аж ніяк не подобається, як і слова про «друзів по нещастю». Хто її просить колупатися в моїй душі? І тому відразу стаю на бік скривджених. Висмикую руку.

— Але ж вони тільки діти! Чуєш? Діти, яким теж хочеться морозива чи цяцьку.

— Ахтунг, мала, вони — мертві, неупокоєні душі, тому й не-бе-з-пе-ч-ні, — карбуючи склади промовляє Інна. Вона нервує. Бо чогось пішла проти улюбленого правила, що завжди краще залишатися осторонь. — Їх ніхто — чуєш, мала? — ніхто не любить. Навіть вона їх не любить.

— Вона? Хто вона? — перепитую, хоча, здається, починаю здогадуватися.

— Умгу! Ти — розумниця, май діар! Здогадалася, по очах видно! Бо яка з дітлахів користь?

— Авжеж, Інно, ні тобі служники, ні товариші, ні прихвосні, — продовжую трішки насмішкувато, бо спочатку ніби сприймала її байку цілком серйозно.

Інна ривком підіймається зі стільця. Стілець падає. Я її, схоже, таки допекла.

— Знаєш, мала, діти непоганими служками бувають, коли збагнути, чим платити за працю. І гроші тут не мають вирішального значення. Все набагато простіше. Трималася б ти від цієї халепи якнайдалі, бо таки не маєш ще однієї голови про запас. Ше-ет! Але якщо випадково маєш, то вже зараз пристав, бо ця теперішня, схоже, геть не варить!

— Інно… Я — не мала! Мене Русланою звати. І це не тільки моя історія. У неї чомусь, випадково наче, вплутали мого… знайомого. А ще, не вірю я в потерчат. Ти вже вибач. Вірю в дурисвітів дорослих, а в потерчат — ні!

— Руслано, ти — дуреписько! Якщо чогось не бачив, то це зовсім не означає, що його немає, йес? — переконано каже Інна. — Той твій знайомий хоч вартує таких зусиль?

І що сказати? Червоніти, мов закохана школярка, і запевняти, що тут геть інше? Він мені не подобається як чоловік, але бувають і гірші за нього люди? Та й не чекає вона моєї відповіді. Схоже, ТО РИТОРИЧНЕ! Гроші за каву залишає на столі, хоча могла б не заплативши піти. Ніхто б не затримав. За напій довелося б розплачуватися мені чи офіціантці, якби я вирішила скористатися поганим прикладом. Останнє навряд чи: у мене не вийшов би подібний фокус. Хай він і не дуже хитрий, але ж практика тут потрібна, як і в будь-чому.

Розплачуюсь теж за своє замовлення і кваплюся додому. Бо незабаром має повернутися Олег. Йому ще не вистачало перейматися тим, куди встигла заподітися гостя. А може, він би й втішився з того? Та я не стану перевіряти. Бо Інна надто багато мені наговорила, і є про що подумати!

Олег

Хай йому грець, у цьому клятому будинку стіни, певно, із картону! Хіба тут нормально поговориш?! А ви намагалися комусь пошепки повідомити, що його варто вбити? І як, справляло враження? І якого було так різко шарпати те лихо мале за руку? Точно тепер там синець буде.

— Ну, хай. Заходилася знічев’я прибирати, відшукала теку, зазирнула туди із цікавості. Знаєш, до речі, як таке називається, га, кошеня? Поки зрозуміло. А от якого ти не поклала усе на місце?! Захотіла, щоб і я помилувався?!

Руслана бліда настільки, що її карі очі здаються майже чорними. Але не варто тішитися, що вона мене злякалася і от-от почне розкаюватися.

— До чого тут кошеня?

Від такого питання мимоволі збиваюся із тону. Незлим словом пригадую університетського професора і його лекцію з логіки. Викладач стверджував, що панування міфу щодо різниці між «чоловічою» та «жіночою» логіками — несусвітня дурниця. Логіка — єдина для всіх. Вона або є, або її немає, та й по всьому. Може, той учений життя провів у чоловічому монастирі? Бо з якою логікою підійти до цього нещастя?! Вона ж не може не відчувати, що я ладен вдарити її? Чи хоч словами зробити їй так само боляче, як мені вона зробила своїм вчинком. Це будь-яка ідіотка здатна зрозуміти. І тут запитує хтозна про що. Але що цікаво, серджуся на неї я вже менше. Тому напрошується питання, хто із нас дурень: я чи Руслана?

— «Кошеня», дівчино, — це персонаж з приказки про кішку, яку згубила цікавість, — вже тихіше пояснюю очевидне.

Вона так і не починає виправдовуватися, що не хотіла нічого поганого, що це випадково і ля-ля-ля… До речі, до торбини з компроматом вона не пхалася, тут розуму вистачило. Звісно, моя пастка із тонюсінькою ниткою примітивна, але в таких ситуаціях доволі дієва.

Здається, я розумію, чому її так зацікавила моя реакція щодо цієї теки. Завжди хотів глянути у вічі комусь з прихильниць Євчиного таланту. Лишень глянути, а не перечитувати схвальні відгуки на інтернет-форумах. Тепер маю нагоду: дивися скільки заманеться. Подобається?

— Куховарити трохи вмієш? Може, приготуєш щось, а то я цілий день за кермом. ГОЛОДНИЙ! Я ж поки вмиюся. Потім договоримо, — остання фраза, це щоб вона не надто розслаблялася.

Йду до ванни. Вмитися справді не завадить. У спину лунає:

— Олеже, згодна: я вчинила як сволота. Якщо зможеш — пробач. Але от чим ти кращий? Чому ти так соромишся своєї сестри?

* * *

Уважно вивчаю подвір’я. Не те, щоб видовище було захопливе. Особливо у зимових сутінках.