Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 3"

свої маєтки і свою землю! Ми ваші піддані!»

Інакше бути не могло.

Московська брехня тут недоречна.

9

Закінчуючи першу частину третьої книги, хочу розповісти читачам не тільки про процес фальшування російської історії, а й про те, як московити докладали неймовірних зусиль, аж до збройних, щоб здобути першоджерела, які компрометують імперію, і назавжди заховати їх до московських сховищ. Якнайдалі від цікавих людських очей.

У цьому плані показові дії московських царів та генсеків щодо збереження таємниці так званого Прутського розгрому Петра І.

До однієї з безславних поразок російської зброї належить Прутський похід Петра І, який відбувся влітку 1711 року. До речі, в цьому поході брали участь майже всі військові частини знаменитої Полтавської битви. Всі вони через два роки після перемоги були знищені. Серед тих, хто зазнав фіаско 1711 року, опинилися обидва знамениті петровські гвардійські полки: Семенівський і Преображенський. Обидва зазнали поразки в Прутському поході, схилили свою зброю і знамена перед військами Кримського хана.

Погляньмо на виписки з матеріалів «Листів і паперів імператора Петра Великого», том 11, випуск перший (січень 12 липня 1711 року)»:

«№ 4500. 5 червня Петро І вирушив у дорогу з містечка Гротка, зупинився в Салапківцях, ночував у Барах. 6 липня Петро І прибув до Брацлава, де на нього чекали обидва гвардійські полки» [78, с. 548].

Які ж стратегічні завдання ставила перед собою петровська (наразі) Московія в Пруському поході 1711 року?

Як побачимо, задуми були значні, навіть грандіозні. Московія нарешті зважилася рушити своїм військом на Балкани і спробувати вийти до Босфору й Дарданелл. Це була перша спроба просунутися в балканському напрямку. Невдала.

План Петра І був конкретним: «іти через річку (Дунай. — В. Б.) трохи вище від її впадіння в Чорне море і рухатися по Болгарії на південний захід доти, поки під загрозою не опиниться друга столиця султана — Адріанополь… де в його армію увіллються 30 000 валахів і

10 000 молдаван. Тоді чисельність його війська досягне 94 000» [80, с. 405].

Московські правителі в усі часи розраховували на «братнє гарматне м’ясо». Було поставлено завдання: зіграти на патріотичних почуттях народів, підкорених турецькою імперією. Основним гарматним матеріалом тієї балканської війни мали стати молдавани, румуни й болгари. Хоча, звичайно, військова слава мала дістатися московитам. Щось подібне до «севастопольської слави» пана Лужкова. Мали відбутися так звані «румунська і болгарська Новоросії».

Між іншим, якби московити перемогли в тому знаменитому Прутському поході 1711 року, болгари, румуни і молдавани «на власній шкурі» відчули б принади московського рабства — кріпосництва, яким «старші брати» нагородили українців та білорусів.

Для обґрунтування московського походу на Балкани використовували все ту ж ідеологічну зброю — православну віру. Послухаймо звернення Петра І до балканських народів:

«Позаяк турки варвари, Христової церкви і православного люду гонителі, багатьох держав і земель неправедні завойовники і численних церков та монастирів грабіжники, незадоволені суть володінням Грецької імперії та багатьох інших володарів не завойованих, але неправдою взятих, і, спокушаючи сиріт, убогих і вдів, схиляють спочатку в свою протекцію, а потім, як вовки овець, розкрадали і стадо християнське розоряли… Всім добрим, чистим і лицарським християнським серцям належить, зневаживши страх і труднощі, за церкву і православну віру не тільки воювати, а й останню краплю крові проливати…»[80, с. 409].

Балканські православні народи повинні були задля божевільної московської ідеї об’єднання усіх слов’ян під егідою «третього Риму» «не тільки воювати, а й останню краплю крові проливати».

Такі були плани і наміри Петра І в Прутському поході 1711 року.

Уся армія московитів зібралася біля м. Ясси до 24 червня 1711 року. В її складі налічувалося близько 50 тисяч осіб. Слід відзначити, що прибула армія ще дорогою була дуже сильно пошарпана як кримсько–татарськими загонами, так і поганим продовольчим постачанням військ. Вважають, що 3–4 тисячі армія втратила у поході між містами Сороки і Ясси, тому що татари не лише тривожили війська зайд–завойовників, а й випалили степ, позбавивши їх можливості випасати коней. У цитованій нами книзі про це сказано дуже скромно: «Загонові Петра дуже дісталося під час переходу від Сорок до Ясс» [80, с. 412].

Подібний опір з боку кримських татар зустрів не лише зведений загін Петра І, куди входили піхотна дивізія, артилерія армії і два царські гвардійські полки, а й сама армія під командуванням генерал–фельдмаршала П. П. Шереметева, яка прибула під Ясси 5 червня 1711 року. Послухаймо:

«30 травня (двома тижнями пізніше, ніж планувалося) Шереметев підійшов до Дністра біля Сорок… Армія була без продовольства. Татари випалювали траву, кіннота татар постійно йшла на флангах військ Шереметева» [80, с. 411].

Цар був сп’янілий від успіхів під Полтавою, коли його численна армія розбила меншу, шведську. Він прагнув нового успіху, увірувавши у свою всесильність і удачу. В цьому воєнному поході він до початку розгрому майже нікого не слухав. Втім, генерали і фельдмаршал не надто перечили цареві. У головах московитів панував такий собі всеохопний хмільний чад. Швидше за все, вони справді вірили в примарну ідею «третього Риму».

«27 червня було відзначено річницю Полтавської перемоги. Молдавський митрополит Гедеон служив подячний молебень, Феофан Прокопович «читав казання». Піхота, поставлена «в циркуль біля церкви», дала залп з дрібної зброї, був салют із 60 гармат. Потім був обід у царя та Г. І. Головкіна (канцлера держави. — В. Б.)» [78, с. 558].

Ніхто в цьому поході не сподівався поразки. Очікували на величезну перемогу над Туреччиною і Кримським ханством, якому ще 10 років тому Петро І і його Московія платили принизливу данину. Про це приниження знав увесь світ і постійно нагадував московитам. Послухаймо:

«Досифей, православний патріарх Єрусалимський, писав: “Кримських татар усього жменька,… і все ж вони хваляться, що отримують з вас данину. Татари — турецькі піддані, звідки випливає, що ви — піддані Туреччини”» [80, с. 224].

Упустити можливість особисто взяти участь у величезному торжестві ніхто не наважився. Всі хотіли бути присутніми при великій перемозі над Туреччиною, а особливо — над Кримським ханством. Ось чому в Петровому обозі опинилися канцлер держави Г. І. Головкін, віце–канцлер П. П. Шафіров, церковник Феофан Прокопович, імператриця Катерина, близько двох десятків придворних дам (княгині і графині), обидва гвардійські полки та багато інших. Передбачалося відвоювати у турків Константинополь і підпорядкувати Москві Візантійську імперію — здійснити давнє бажання московських царів.

При богослужінні на честь Прутського походу в Московському храмі Петро І привселюдно проголосив «священну війну проти ворогів Христових» [80, с. 401].

Він пообіцяв звільнити Константинополь, «щоби нащадки поганого