Читати книгу - "Хлопець із пекла"

Гаґ піднявся, поманив за собою Драмбу і прокрався в сад. Він пройшов у найдальший закут саду, в густі бузкові хащі, всівся просто на теплу траву і сказав неголосно:

— Рядовий Драмба. Слухай уважно мої питання. Питання перше. По металу вмієш працювати?..

Розділ VII

За сніданком Корній не сказав мені жодного слова, навіть не глянув на мене. Ніби мене за столом і нема зовсім. Я, природньо, підібрався, чекаю, що буде, і на душі, треба сказати, гидко до краю. Весь час чи то вимитись хочеться, чи то взагалі здохнути. Ну, поїв я так-сяк, піднявся до себе, натягнув форму — не допомагає. Якось навіть гірше стало. Узяв портрет його високості — вислизнув він з моїх рук, закотився під ліжко, я й шукати не став. Сів перед віконцем, лікті на підвіконня поставив, дивлюсь у сад — нічого не бачу, нічого не хочу. Додому хочу. Просто додому, де все не так, як тут. Що за доля в мене собача? Нічого ж у житті не бачив. Тобто бачив, звичайно, багато, іншому стільки і не насниться, скільки я наяву бачив, а от втіхи — ані найменшої. Почав пригадувати, як герцог мене тютюном обдарував, — покинув, не помагає. Замість його обличчя постійно зринає цей хирляк, сухорлява його фізія, вся в кров’яці. А замість його голосу — зовсім інший голос, і він усе повторює: «Навіщо це? Навіщо це?» Звідки я знаю — навіщо?

Потім раптом розчинилися двері, увійшов Корній — як хмара, очі — блискавки, — ні слова не кажучи, жбурнув мені мало не в обличчя пачку якихось аркушів, і, знову нічого не кажучи, повернувся і пішов. І дверима гримнув. Я мало не завив від туги, копнув ці аркуші — по всій кімнаті розлетілися. Почав знов у сад дивитися — чорно перед очима, не можу. Підібрав аркуш, який був найближче, почав читати. Потім другий, потім третій… Потім зібрав усі, склав за порядком, почав читати знову.

Це все були звіти. Корнієві люди, які, як я розумію, були закинуті до нас, працювали там у нас: хто двірником, хто перукарем, а хто й генералом. І от вони, значить, доповідали Корнієві про свої спостереження. Чиста робота, годі й казати. Професіонали.

Ну, було там про цього хлопчину, про Данґа. Жив він, як і я, у столиці й навіть неподалік від мене, навпроти зоопарку. Батька його вбили ще під час першого Тарського інциденту. Він був науковцем, ловив у гирлі Тари якихось своїх наукових риб, ну, там його випадково й порішили. Залишився він один із матір’ю. Як і я. Тільки мати його була інтелігентною і пішла в учительки, музику викладала. А він, між іншим, теж був хлопцем з головою. Премії всілякі у школі хапав, здебільшого — з математики. Він здібності мав великі, ніби як я до техніки, тільки більші. Коли почалася ця війна, він під час чи не першого бомбардування потрапив під бомбу, ребра йому потрощило, праву ногу назавжди скалічило.

І поки я, значить, брав Аріхаду, придушував повстання й ходив десантом у гирло Тари, він цілодобово лежав удома. Я не докоряю йому, він там намордувався, може, ще більше за мене: в їхній дім влучило дві бомби, його отруїло газами, всіх мешканців будинку потім виселили, залишилися вони вдвох із матір’ю в отій руїні — не знаю, чому мати не захотіла переїжджати. І от, значить, мати його щодня йшла на роботу, тепер уже не в музичну школу, а на патронний завод. Іноді на цілу добу йшла, іноді на дві. Залишить йому яку-небудь їжу, суп у ватник закутає, щоби він міг дотягтися, — сам він з ліжка майже не вставав — і піде. Але от одного разу вона пішла, та й не повернулася. Невідомо, що з нею сталося. Цей Данг уже геть загинався, коли на нього випадково вийшов Корніїв розвідник. Словом, моторошна історія, що й казати. Просто в центрі столиці гинув від голоду та холоду хлопець, причому великий математичний талант, навіть величезний, і всім на нього було начхати. Так би й здох, як собака під парканом, якби не цей тип. Ну, він раз до нього прийшов, другий прийшов, їжу йому носить. А хлопець візьми та й розколи його! Той тільки рота роззявив. А Данг йому щось на зразок ультиматуму: або ви мене звідси до себе візьмете, у ваш світ тобто, або я повішусь. Он, каже, петелька висить, бачите? Ну, Корній, звісно, віддав розпорядження… Така от історія.

Там ще багато чого було. Але здебільшого, звичайно, про можновладців. Було там і про герцога, і про Одноокого Лиса, і про пана фельдмаршала Брагга, про всіх там було. Як вони політику роблять, як вони розважаються у вільний час… Я періодично переставав читати, нігті гриз, щоби заспокоїтися. І про її високість теж було. Виявляється, гофмаршалом у палаці служила теж Корнієва людина, тож сумніватися не доводиться. Це ж не те що для мене матеріали підбиралися. Це ж Корній їх з якоїсь справи насмикав, просто з м’ясом видирав. Ну, гаразд.

Склав я ці аркуші акуратною купкою, підрівняв, зважив на руці й знову ними по кімнаті пустив. Взагалі-то, якщо казати чесно, лишалось мені одне: куля в лоб. Хребет вони мені переламали, от що. Домоглися свого. Весь світ в очах перевернули сторч ногами. Як жити — не знаю. Навіщо жити — не розумію. Як тепер Корнієві в очі дивитись — і зовсім не відаю. Ех, думаю, розженуся я зараз по кімнаті, руки по швах і — у віконце, головою вниз. І всьому кінець, хоч тільки й другий поверх. Та тут якраз приперся Драмба, вимагає чергове креслення. Розхолодив він мене. А коли пішов, почав я вже спокійніше міркувати. Цілу годину сидів, нігті гриз, а потім пішов і скупався. 1 прийшло до мене якесь дивне полегшення. Ніби якийсь хворобливий пухир у моїй душі надувався, надувався, а тепер от луснув. Ніби я з якимись боргами розрахувався. Ніби я цим відчаєм своїм якусь провину перед кимось спокутував. Не знаю перед ким. І не знаю яку. І в голові у мене лише одне: додому, хлопці та дівчатка! По домівках! Усі мої борги, які ще залишилися, — всі вони там, удома.

За обідом Корній мені каже, не дивлячись, суворо, непривітно:

— Прочитав?

— Так.

— Зрозумів?

— Так.

На цьому наша розмова і скінчилася.

Після обіду зазирнув я до Драмби. Трудиться мій рядовий на повну котушку, тільки стружка летить. Весь у тирсі, в гарячому мастилі, руки так і літають. Одне задоволення на нього дивитися. Швидко в нього справа