Читати книгу - "«Аристократ» із Вапнярки"

і кінчалися звертаннями: «мій дорогий», «мій любий», «вельмиповажний товаришу», «милий друже» чи ім'ям та по батькові.

Сухий, неприступний, педантичний і натертий до блиску, як паркет німецьким дзеркальним лаком. Надмірна обережність, надмірна чемність, надмірна інтелігентність і надмірна порядність — все це теж Арій Федорович Нещадим.

Він був економний і акуратний. Коли позичав три копійки на трамвай, не забував при вас занотувати у записничок і наступного дня повернути борг. Займався спортом: любив йогів і біг заради життя. Лягав о десятій вечора і прокидався — без будильника — рівно о сьомій.

Усією своєю зовнішністю нагадував портрет з холодною красою, котрими розмальовують вікна перукарень і салони фотовітрин. Крижаний погляд неморгаючих очей, густі й кошлаті брови, як у Ховрашкевича, настовбурчено звисали над позолоченою оправою окулярів. Арія Федоровича десь у душі побоювався сам Стратон Стратонович Ковбик, який робив вигляд, що він не боїться нікого. Втім, Нещадим і сам боявся Ковбика. Коротше кажучи, вони взаємно напускали один на одного страху і взаємно боялися один одного. Знаючи слабинку Стратона Стратоновича — той любив маленьку чарочку більше, ніж свою жінку, — Арій Федорович частенько десь діставав спирт, щодня намагався підпоїти ним Стратона Стратоновича і з нетерпінням ждав того дня, коли Ковбик зіп'ється, а Нещадим займе його місце й посаду. У Нещадима була каністра спирту, але Ковбика можна було споїти тільки цистерною. На це у Нещадима не вистачало ні грошей, ні духу, ні можливостей.

Арій Федорович, як і Ховрашкевич, намагався теж постійно освідчуватися в коханні, але в цій любові Стратон Стратонович не відчував тепла й щирості і тому тримався насторожено, як англійський сетер на полюванні. Ковбик про все здогадувався, однак не виявляв цього. Пив завжди, але, на зло Нещадимові, не більше п'ятдесяти грамів чистого і ста грамів розведеного. Решту запасів намагався влити присутнім, насамперед — Арію Федоровичу. Це завжди давало зворотну реакцію — Нещадим швидко п'янів (бо їв мало: фігуру-статуру зберігав, за визначенням Ковбика), і його після цього, як вугра, що йде на клич предків у бік Саргасового моря, тягло на повітря, і він виходив на Житомирський тракт.

— Ви закінчите жовтим домом, — попереджав його однією й тією ж фразою Ковбик. — Якщо так страшенно будете пити, я з вами довгої розлуки не витримаю.

Після таких випадків у «Фіндіпоші» чутки про Нещадима розповсюджувалися, як плітки на ярмарку, і у філіалі всі знали: Ковбик п'є тільки тоді, коли є для цього вагома причина, а Нещадим — щодня.

У сім'ї Нещадим, кажуть, був зовсім іншою людиною, але якою саме — цього ніхто не знав, бо додому Арій Федорович нікого не запрошував. Навіть на день свого народження, якого не любив відзначати.

Тим часом стрілка Нещадимового годинника наближалася до дев'ятої години і 29 хвилин. На сходах несподівано з'явився Панчішка. Арій Федорович глянув на «цибулину» і не повірив очам своїм — підніс годинник до вуха. Той ішов, наче перший колгоспний трактор «фордзон». Сумнівів не було — Панчішка прийшов сьогодні своєчасно.

— А я думаю, — розтягуючи кожне слово, Арій Федорович все тримав годинника біля вуха і прислухався, — що воно сьогодні здохло — нутрія чи ондатрія, а це вчасно на роботу прийшли Георгій Валеріанович.

Рожевощокий Панчішка раптово синів, і його щічки обвисали, як фалди. Оживав він тільки тоді, коли поруч були Ковбик, Ховрашкевич і пляшка білого, але міцного напою. Тоді, потираючи руки, він зі словами «колосально» чи «грандіозно» розкорковував пляшку з такою майстерністю, ніби в нього в нагрудній кишені лежав документ дирекції лікеро-горілчаного заводу, що засвідчував його високу кваліфікацію в цій справі…

Панчішка сором'язливо опустив очі (він був такий сором'язливий, що соромився навіть самого себе) й сказав: «Доброго ранку!» Колір очей у Масика мінявся залежно від обставин: вони ставали то матовими, то вкривалися серпанком, то в них з'являлися легенькі пастельні відтінки чи рожеві прожилки, але завжди світилися єлейністю.

Арій Федорович дивився на Панчішку, і так йому хотілося запитати: «А скажіть, ви часом не їсте пряничків з ваніллю та суничок з молочком, Георгію Валеріановичу?» Він не встиг цього запитати, бо на сходах з'явилася борода неандертальця. Це йшов Чигиренко-Рєпнінський, або «Модерніст із Погребища», за влучним батьківським висловом Стратона Стратоновича.

Даромир Чигиренко-Рєпнінський був художником усіх існуючих у мистецтві течій і напрямів. Він крокував далеко попереду своїх сучасників, і тому його знали тільки з потилиці. Свого часу Даромир пробував мистецькі сили в карбуванні, але для цього у нього не вистачало сил (фізичних), і несподівано для себе захопився інкрустуванням соломою — цією новою галуззю декоративного мистецтва. Його творчість була пройнята, як усе в Чигиренка-Рєпнінського, своєрідним і самобутнім художнім хистом. Настільки самобутнім, що інколи навіть Чигиренко-Рєпнінський не міг знайти в ній самого себе, хоч його творчість уже знайшла своїх прихильників. Найбільшу, можна сказати світову славу йому принесли два натюрморти, які згодом стали крилатим висловом у народі: «на городі бузина» і «а в Києві дядько».

Картини Чигиренка-Рєпнінського відзначалися тим, що усі герої його полотен мали до блиску начищене взуття. Трохи гірше у нього виходили обличчя, він і малював їх неохоче, бо виливав усю свою енергію й талант у відтворення чобіт та черевиків. У фіндіпошівців навіть складалося таке враження, що лице на його картинах — то тільки тло для взуття. В усякому разі, обличчя не заважали дивитися на нього.

Коли він малював масові сцени, то глядачеві ввижалося, що кожний персонаж має ще одну, запасну, пару ніг і відповідно пару черевиків чи чобіт.

Найбільшим успіхом у його творчості була знаменита картина Рембрандта ван Рейна «Даная»: Чигиренко-Рєпнінський намалював її за тиждень, але над чобітками, які він вніс на полотно замість черевичків, що почали уже підривати смак Данаї, довелося попрацювати. Над добором одних лише фарб Даромир працював не менше двох років і зробив стільки ескізів, скільки їх зробив Рєпін перед тим, як показати світові своїх невмирущих «Запорожців».

Чигиренко-Рєпнінський, щоб мати своє обличчя — обличчя художника (ми його змалювати не можемо, оскільки воно повністю заросло, не можемо навіть сказати, де кінчаються бакенбарди і починається борода; усмішку його можна було розпізнати лише тоді, коли вона супроводжувалася голосними імітаціями — сміхом), постійно передплачував журнал «Взуття і ноги» та діставав багатотиражку новоствореної фірми «Взуття для трудящих ніг».

Дружив Чигиренко-Рєпнінський переважно з майстрами шкіряних справ. Особливо з тими, завдяки яким українські чобітки почали підкоряти Європу (звичайно, не без допомоги Франції), а тоді й світ. Даромир завів постійне знайомство з майстром індпошиву, котрий шив замшеві чобітки на експорт.