Читати книгу - "Острів Скарбів"

що мені робити, і замість відповіді розповів йому про всю нашу подорож і про те, в якому важкому становищі ми опинилися. Він вислухав усе це з жадібною цікавістю і, коли я закінчив, погладив мене по голові.

— Ти добрий хлопак, Джіме, — сказав він. — Але зараз ви всі зав'язані мертвим вузлом, далебі. Що ж, ти можеш здатися на Бена Гана — Бен Ган знає, що робити. А як ти гадаєш, чи добре поставиться сквайр до того, хто допоможе йому виплутатися з такої біди?

Я сказав йому, що сквайр — найзичливіша людина у світі.

— Воно-то, може, й так, — відказав Бен Ган, — але я не збираюся просити в нього лакейської лівреї чи посади брамника. Мене це не приваблює, Джіме. Я хочу знати інше: чи згодиться він дати мені хоча б тисячу фунтів з тих грошей, які, можна сказати, й без того мої?

— Певно, що згодиться, — сказав я. — Кожному матросові припаде своя пайка.

— І він одвезе мене на батьківщину? — спитав Бен, пильно вдивляючись у моє обличчя.

— Аякже! — вигукнув я. — Сквайр — справжній джентльмен. До того ж, коли ми здихаємось цих розбишак, ваша поміч на судні нам дуже знадобиться.

— Отже, — сказав він, — ти так гадаєш. І зітхнув з неабиякою полегкістю.

— А тепер ось що я тобі скажу, — провадив він далі. — Ось що я тобі скажу, і ні слова більше. Я був матросом у Флінта, коли він закопував скарби — він і ще шестеро здорових моряків. Вони пробули на березі майже тиждень, а ми залишалися на старому „Моржі“. Аж це одного дня почули ми сигнал з берега й тоді побачили шлюпку, в якій сидів сам-один флінт, і голова в нього була зав'язана синім шарфом. Сонце саме сходило, і Флінт був блідий, як смерть. Але він був живий, а решта шестеро були вбиті… Вбиті й закопані на острові. Як він упорав їх, ніхто з нас на судні так і не дізнався. Чи в них там була бійка, чи вбивство, чи нагла смерть, та він один здолав шістьох!.. Біллі Боне був тоді за штурмана, а Довгий Джон за старшого матроса. І вони спитали його, де сховано скарби. „Чого ж, — сказав він їм, — можете зійти на берег, коли хочете, і пошукати, де вони. Але, хай мене грім поб'є, коли судно чекатиме на вас!“ Отак він їм сказав, той Флінт. А за три роки я вже плавав на іншому судні. І знову ми побачили цей острів. „Хлопці, — кажу я, — тут Флінт закопав свої скарби. Пристаньмо до берега та пошукаймо їх“. Капітанові це не сподобалося, але всі матроси були за мною, і ми зійшли на берег. Дванадцять днів ми шукали, і з кожним днем вони дивились на мене все лютіше, а тоді одного ранку всі матроси вернулися на судно. А мені сказали: „Ти, Бенджаміне, залишайся тут. Ось тобі мушкет, лопата й кайло… Залишайся собі й шукай Флінтові гроші“.

Звідтоді, Джіме, я вже три роки живу тут і ні разу не бачив християнських харчів. Ти тільки глянь на мене, глянь! Чи ж схожий я на шибайголову-матроса? Ні, кажеш? Бо я ж таки справді не був ним ніколи, атож.

Сказавши це, він якось дивно підморгнув і боляче вщипнув мене за руку.

— Отак і скажи своєму сквайрові, Джіме: Бен і не був ніколи схожий на шибайголову-матроса, — провадив він далі. —І ще скажи, що Бен три роки жив сам на острові, день і ніч, у погоду й негоду, і часом, може, думав про молитву (так і скажи), і часом, може, згадував свою стареньку матір, дай Боже, щоб вона була жива (так і скажи), але здебільше бідолашний Ган (так і скажи йому), здебільше він заклопотаний був іншою справою. І, кажучи це, вщипни його отак, як я.

І він знову з дуже втаємниченим виглядом ущипнув мене.

— А тоді, — мовив він далі, — тоді скажи йому таке: Ган — чесний чоловік (так і скажи), і він радше покладеться на вродженого джентльмена — а так, так, — ніж на тих джентльменів фортуни, до яких колись належав і сам.

— Гаразд, — сказав я. — Але я не дуже второпав, що ви мені товкмачили. Та це однак ні до чого, бо ж хтозна, як мені дістатись на судно.

— Атож, це таки заморока, — погодився він. — Та в мене є човен, якого я зробив сам власноруч. Його сховано під білою скелею. Як не буде іншого способу, можна спробувати ним, коли смеркне… Тс-с!.. — скрикнув він раптом. — Що це таке?

Над островом лунко прогримів гарматний постріл, хоч до заходу сонця лишалася ще година чи й дві.

— Вони почали бій! — вигукнув я. — За мною!

І я прожогом гайнув до стоянки шхуни, забувши всі свої страхи. Обіч мене легко й швидко біг островик у саморобних взувачках із козячої шкури.

— Ліворуч, ліворуч, — проказував Бен Ган. — Бери ліворуч, братику Джіме! Ближче до дерев! Отут я вперше забив козу. Тепер кози сюдою не сходять, а тримаються гір, тому що бояться Бенджаміна Гана… Ага! Ось і кладовище! Бачиш могили? Я часом приходив сюди, коли мені здавалося, що неділя, і молився. Звісно, це тобі не каплиця, але все-таки тут якось урочистіше. Хоч я був сам-один, без капелана, без Біблії, без хоругов…

Отак, на бігу, він усе торочив, хоч не мав від мене жодної відповіді, та й не сподівався її.

Після гарматного пострілу довший час було тихо, а тоді почувся випал з рушниць.

Потім запала тиша, і я побачив, як попереду над лісом, десь так за чверть милі від нас замайорів британський прапор.

Частина четверта

ЧАСТОКІЛ

Розділ XVI

ДАЛІ РОЗПОВІДЬ ВЕДЕ ЛІКАР: ЯК БУЛО ПОКИНУТО СУДНО

Приблизно о пів на другу годину дня, або, кажучи по-моряцькому, коли пробило три склянки, від „Еспаньйоли“ до берега відчалили дві шлюпки. Капітан, сквайр і я обговорювали в каюті, що нам робити. Якби хоч легкий вітерець, ми напали б несподівано на шістьох заколотників, які лишалися на судні, знялися б з якоря і вийшли в море. Але стояв цілковитий штиль. Та ще мало того — прийшов Гантер і повідомив, що Джім Гокінс сів у човна й разом з матросами поїхав на острів.

Ми, звичайно, не мали сумніву щодо Джіма Гокінса, але стривожилися за його життя. Знаючи настрій команди, важко було сподіватись, що ми побачимо його знову. Ми поспішили на палубу. Від спеки повиступала пузирями